Про визнання дій неправомірними та стягнення одноразової грошової допомоги - Текст документа

розглянувши впорядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України (далі - СБУ) про визнання дій неправомірними та стягнення одноразової грошової допомоги,

У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати неправомірними дії СБУ та зобов'язати останню виплатити йому недоплачену одноразову грошову допомогу у зв'язку із встановленням ІІ групи інвалідності у розмірі 140 652 грн 42 коп.

На думку позивача, при виплаті одноразової грошової допомоги відповідач не врахував усі складові грошового забезпечення, які передбачено Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (2011-12) «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII (2011-12) ), оскільки виплатив йому 109 714 грн 50 коп. грошового забезпечення виходячи лише з посадового окладу, окладу за військовим званням, відсоткової надбавки за вислугу років - згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року № 499 (499-2008-п) , якою затверджено Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб (далі - Порядок).

Оболонський районний суд міста Києва постановою від 18 березня 2011 року позов задовольнив частково: визнав протиправними дії СБУ щодо виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги з порушенням вимог Закону № 2011-XII (2011-12) ; зобов'язав СБУ перерахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку з інвалідністю, що настала в період проходження військової служби, у розмірі 42-місячного грошового забезпечення виходячи з грошового забезпечення, передбаченого частиною другою статті 9 Закону № 2011-XII, з урахуванням виплачених сум. В іншій частині позовних вимог відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 27 вересня 2011 року скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про відмову в позові.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 лютого 2013 року постанову апеляційного суду залишив без змін.

Не погоджуючись із ухвалою Вищого адміністративного суду України, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а саме: неоднакового застосування касаційним судом частини другої статті 9, статті 16 Закону № 2011-XII, пункту 2 Порядку (499-2008-п) .

На обґрунтування заяви він додав копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 17 грудня 2013 року (справа № К/800/60914/13), 28 січня 2014 року (справа № К/9991/66187/11), які, на його думку, підтверджують неоднакове правозастосування.

У судових рішеннях, наданих на підтвердження неоднакового правозастосування, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що при визначенні розміру грошового забезпечення, з якого нараховується одноразова грошова допомога особі, яка стала інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного із проходженням військової служби, необхідно керуватися частиною другою статті 9 Закону № 2011-XII, а не пунктом 2 Порядку (499-2008-п) , який цьому Закону (2011-12) суперечить. Таким чином, виходячи із пріоритетності законів над підзаконними актами, слід застосовувати саме зазначений Закон (2011-12) , а не підзаконний акт - Порядок (499-2008-п) .

У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що при визначенні складу грошового забезпечення для встановлення розміру одноразової грошової допомоги необхідно керуватися Порядком, яким визначено розмір одноразової грошової допомоги, що виплачується особам, звільненим з військової служби, у разі настання інвалідності, та складові грошового забезпечення, які враховуються при нарахуванні зазначеної допомоги.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених вище норм матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом (стаття 1 Закону № 2011-XII).

За змістом частини другої статті 16 зазначеного Закону у разі інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності військовослужбовцю виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.

На виконання цієї статті Закону № 2011-XII (2011-12) Кабінет Міністрів України постановою від 28 травня 2008 року № 499 (499-2008-п) затвердив Порядок, згідно з підпунктом 2 пункту 2 якого одноразова грошова допомога виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби), зокрема інвалідам ІІ групи, у разі настання інвалідності в період проходження військової служби у розмірі 42-місячного грошового забезпечення.

Абзацом п'ятим підпункту 4 пункту 2 Порядку (499-2008-п) передбачено, що для військовослужбовців, які перебувають на кадровій військовій службі або проходять військову службу за контрактом, грошове забезпечення визначається за останньою посадою, яку вони займали на день втрати працездатності, а звільнених із служби - на день звільнення виходячи з таких складових: посадовий оклад, оклад за військовим званням, відсоткова надбавка за вислугу років.

Водночас частина друга статті 9 Закону № 2011-XII елементи грошового забезпечення визначає по-іншому: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, виходячи із визначених в частині четвертій статті 9 КАС загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами для визначення складових грошового забезпечення щодо виплати одноразової грошової допомоги слід застосовувати не Порядок, а Закон № 2011-XII (2011-12) , який має вищу юридичну силу.

Крім цього, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 серпня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2012 року, абзац п'ятий підпункту 4 пункту 2 Порядку в частині визначення грошового забезпечення військовослужбовців виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, відсоткової надбавки за вислугу років визнано незаконним та нечинним.

Верховний Суд України вже висловлював свою правову позицію при розгляді спорів цієї правової категорії. Зокрема, при розгляді справи № 21-383а13 він також дійшов висновку про необхідність застосування при визначенні розміру грошового забезпечення військовослужбовцівположень Закону № 2011-XII (2011-12) , а не Порядку.

Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що висновок Вищого адміністративного суду України у справі, що розглядається, не ґрунтується на правильному застосуванні ним норм матеріального права, а тому його судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.