02/061-3 /коментар/ Спір про стягнення коштів за опротестованими векселями (2000р.) - Коментар до рішення 02/061-3

ХХ жовтня 2000 року Акціонерний Комерційний Банк "ХХХ" (надалі - "АКБ "ХХХ") подав до Арбітражного суду м. Києва позовну заяву від ХХ.ХХ.2000 року, (ціна позову 731 039 (Сімсот тридцять одна тисяча тридцять дев'ять) гривень 98 копійок Державне мито 1700 (Одна тисяча сімсот) гривень) до Асоціації "УУУ" про стягнення з останньої як з індосанта номінальної вартості, річних процентів, пені та витрат на протест по опротестованих простих векселях NN 90-96, виданих державним підприємством транс-портною фірмою "ААА". Суть справи:

ХХ червня 1999 року Акціонерний Комерційний Банк "ХХХ" (далі за текстом - "Позивач") уклав з Асоціацією "УУУ" (далі за текстом -"Відповідач") Договір N Т-00 купівлі-продажу пінних паперів ( далі за текстом -"Договір"). Відповідно до Договору Позивач придбав у власність сім простих векселів за наступними номерами: N90, N 91, N 92, N 93, N 94, N 95, N 96, емітентом яких є державне підприємство автотранспортна фірма "ААА" (далі за текстом - ДПТФ "ААА"). Всі перелічені векселі видані ХХ червня 1999 року. Відповідно до пунктів 11, 13, 14, 77 Положення про переказний та простий вексель, затвердженого Постановою ЦВК і РНК СРСР 07 серпня 1937 року N 104/1341 (v1341400-37) (далі за текстом - "Положення"), та пункту 2.1.1 Договору Відповідач вчинив на всіх перелічених векселях бланковий індосамент та передав їх у власність Позивачу.

На дату погашення векселів векселедавець - ДПТФ "ААА" - своїх зобов'язань щодо сплатити за векселями не виконав, про що були складені відповідні нотаріальні акти протесту векселів про неоплату.

На момент подання позову векселедавець не оплатив жодного з вищевказаних векселів. Відповідно до пункту 47 Положення про переказний та простий вексель (v1341400-37) , особа яка вчинила на векселі свій індосамент, є солідарно зобов'язаною перед векселедержателем, а векселедержатель має право пред'являти до неї позов, незалежно від того, пред'явив він позов векселедавцю, чи ні.

Згідно з пунктом 48 Положення про переказний та простий вексель (v1341400-37) векселедержатель має право вимагати від того, до кого він пред'являє позов, сплатити суму векселя; відсотки в розмірі 6 %, з дня строку платежу; витрати по вчиненню протесту; пеню в розмірі 3 %, з дня строку платежу.

ХХ.ХХ.2000 року Позивач надіслав Відповідачу претензію N 00/00-0000 від ХХ.ХХ.2000 року з вимогою сплатити суму зазначених вище векселів ДПТФ "ААА", а також нараховані за ними річні проценти, пеню та відшкодувати понесені Позивачем витрати по вчиненню протесту векселів. Однак, відповідь на претензію надійшла від Відповідача тільки ХХ.ХХ.2000 року (лист Відповідача від ХХ.ХХ.2000 року, надісланий Позивачу ХХ.ХХ.2000 року). У відповіді на претензію Відповідач безпідставно відхилив заявлені у претензії вимоги в повному обсязі. В зв'язку вищевикладеним і керуючись пунктами 47, 48 Положення (v1341400-37) та статтями 5, 54 Арбітражного процесуального Кодексу України (1798-12) , АКБ "ХХХ" просить Суд стягнути з Відповідача 731039 (Сімсот тридцять одну тисячу тридцять дев'ять) гривень 98 копійок, в тому числі: Номінальну вартість векселів - 113 000 (Сто тринадцять тисяч) гривень 00 копійок; Проценти - 6830 (Шість тисяч вісімсот тридцять) гривень 48 копійок; Пеню - 610200 (Шістсот десять тисяч двісті) гривень 00 копійок; Витрати по вчиненню протесту векселів про неоплату - 1 009 (Одна тисяча дев'ять) гривень 50 копійок. Враховуючи велику суму заборгованості Відповідача, а також те, що на момент винесення Судом рішення Відповідач може витратити належні йому грошові кошти, та з метою забезпечення реального виконання рішення Суду, АКБ "ХХХ" просить Суд на підставі статей 66, 67 Арбітражного процесуального кодексу України (1798-12) накласти арешт на належні Відповідачеві грошові кошти в сумі ціни позову, що складає 731039 (сімсот тридцять одна тисяча тридцять дев'ять) гривень 98 копійок, та витрат на сплату державного мита за подання цього позову в сумі 1 700 (Одна тисяча сімсот) гривень 00 копійок, а загалом - в сумі 732 739 (Сімсот тридцять дві тисячі сімсот тридцять дев'ять) гривень 98 копійок, які знаходяться на рахунку Відповідача N 000000000000 в АКБ "ВВВ".

До даної позовної заяви додаються наступні документи:

1. Розрахунок ціни позову-1 (Один) аркуш;

2. Копія Договору N Т-00 купівлі-продажу цінних паперів від ХХ червня 1999 року - 1 (Один) аркуш;

3. Копія Акту прийому-передачі цінних паперів від ХХ червня 1999 року N 1 (Додаток до Договору N Т-00 купівлі-продажу цінних паперів від ХХ червня 1999 року) - 3 (Три) аркуші;

4. Копії векселів - 7 (Сім) аркушів;

5. Копія актів про протест векселів про неоплату - 7 (Сім) аркушів;

6. Копії рахунків на сплату послуг нотаріусів по вчиненню протесту векселів про несплату - 2 (Два) аркуші;

7. Копії претензії N 00/00-0000 від ХХ.ХХ.2000 (з розрахунком) -2 (Два) аркуші;

8. Копії реєстру поштових відправлень від ХХ.ХХ.2000 року - 1 (Один) аркуш;

9. Копія відповіді Відповідача на претензію від ХХ.ХХ.2000 року N 00/00-0000 - 2 (два) аркуші;

10. Копія конверту, в якому була відправлена відповідь Відповідача на претензію від ХХ.ХХ.2000 року N 00/00-0000 (поштове відправлення N 0000 від ХХ.ХХ.2000 року) - 1 (Один) аркуш;

11. Меморіальний ордер від ХХ жовтня 2000 року N 2 на сплату державного мита в сумі 1700 (Одна тисяча сімсот) гривень 00 копійок - 1 (Один) аркуш;

12. Довідка відділення державного казначейства у Н-ському районі м. Києва від ХХ.ХХ.2000 року N 00-00/007 про надходження державного мита в сумі 1700 гривень 00 копійок від АКБ "ЛЛЛ" до державного бюджету - 1 (один) аркуш;

13. Документ, що підтверджує відправлення копії позовної заяви та доданих до неї документів Відповідачу - 1 (Один) аркуш.

ХХ.ХХ.2000 року Арбітражний суд м. Києва виніс ухвалу N 00-00-00/0000 про повернення зазначеної позовної заяви позивачеві через неподання доказів сплати державного мита у встановленому порядку на підставі пункту 4 ст.63 АПК України (1798-12) . Зазначена ухвала отримана представником АКБ "ХХХ" ХХ.ХХ.2000 року. Як випливає зі змісту зазначеної ухвали, доданий до позовної заяви меморіальний ордер N 2 від ХХ.ХХ.2000 року на сплату державного мита не є таким доказом, оскільки:

1) згідно пункту 14 Інструкції ГДПІ України N 15 від 22.04.1993 року " Про порядок обчислення та справляння державного мита " (z0050-93) доказом сплати державного мита є останній примірник платі-жного доручення;

2) згідно пункту 6 Інструкції НБУ N 7 від 02.08.1996 року " Про безготівкові розрахунки у господарському обороті України " (v0204500-96) меморіальний ордер не входить до переліку розрахункових документів, за якими здійснюються безготівкові розрахунки.

ХХ.ХХ.2000 р. АКБ "ХХХ" подає до суду клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності по векселях NN 90-96 та надання судового захисту правам АКБ "ХХХ", що витікають по зазначених векселях в якому зазначив, що згідно останнього абзацу статті 63 АПК України (1798-12) повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до арбітражного суду після усунення допущеного порушення. Однак за час, що минув з моменту первісного подання, закінчився строк позовної давності для пред'явлення позову по стягненню за векселями NN 90-92. Згідно пункту 70 Положення про переказний та простий вексель, затвердженого Постановою ЦВК і РНК СРСР від 07.08.1937 року N 104/1341 (v1341400-37) , позовні вимоги векселедержателя проти векселедавця та індосанта погашаються по закінченню одного року з моменту протесту, вчиненого у встановлений строк. Протест векселів NN 90-92 про неоплату був вчинений ХХ.ХХ.1999 року. Таким чином, строк позовної давності по зазначених векселях закінчився ХХ.ХХ.2000 року.

При цьому АКБ "ХХХ" просить Суд звернути увагу на наступне:

Дійсно, згідно пункту 14 Інструкції ГДПІ України N 15 від 22.04.1993 року "Про порядок обчислення та справляння державного мита" (z0050-93) доказом с плати державного мита є останній примірник платіжного доручення, а згідно пункту 6 Інструкції НБУ N 7 від 02.08.1996 року "Про безготівкові розрахунки у господарському обороті України" (v0204500-96) меморальний ордер не зазначений в переліку розрахункових документів.

Однак, згідно пункту 20 Інструкції НБУ № 7 від 02.08.1996 року " Про безготівкові розрахунки у господарському обороті України " (v0204500-96) платіжне доручення являє собою письмово оформлене доручення клієнта банку, то його обслуговує, на перерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку. Таким чином платіжне доручення може походити лише від клієнта банку, а не від самого банку. Банки самостійно обслуговують власні платежі, а тому їм не потрібно доручати їх здійснення будь-кому. Використання банками платіжних доручень для сплати державного мита за позовами, які вони подають, суперечить як законодавству, так і суті доручення, як юридичного акту, який вимагає наявності двох учасників - того, хто доручає, та виконавця доручення. Функції платіжних доручень в таких випадках в банках виконують меморіальні ордери, які містять всі ті ж реквізити, що і платіжне доручення. Крім того меморіальний ордер № 0 від ХХ.ХХ.2000 року, яким було оплачене державне мито за подання позову, що повернений Судом, складений належним чином, в тому числі містить на зворотній стороні напис про зарахування державного мита, оформлений згідно вимог пункту 14 Інструкції ГДПІ України № 15 від 22.04.1993 року "Про порядок обчислення та справляння державного мита" (z0050-93) .

У зв'язку з цим слід визнати, що чинне законодавство України, яке регулює порядок сплати державного мита, містить пробіл, в результаті чого не врахована специфіка сплати банками держав-ного мита від свого імені. Вищий арбітражний суд України в пункті 1 свого листа № 1-8/281 від 27.04.1995 року (v_281800-95) зазначає, що "... чинним законодавством з питань сплати державного мита не врегульований порядок оформлення документа про сплату мита позивачами-банками. Тому у разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування мита до бюджету арбітражний суд вправі витребувати від позивача підтвердження фінансового органу, якому мито перераховано, про надходження і зарахування мита до бюджету" 2) Державне мито було сплачене в повному обсязі до ХХ.ХХ.2000 року, тобто до подання позовної заяви. Крім того, до нового позову додана довідка органу Державного Казначейства, яка підтверджує факт зарахування державного мита до бюджету (копія додається);

3) В перший раз позов, про який йде мова, був поданий до суду ХХ.ХХ.2000 року, тобто з додержанням строк позовної давності щодо вимогах по всіх векселях. Пропуск строку позовної давності щодо вимог по векселях №№ 90-92 стався лише внаслідок повернення Судом позовної заяви та доданих до неї матеріалів, а не внаслідок бездіяльності АКБ "ХХХ".

Таким чином, АКБ "ХХХ" вважає, що строк позовної давності для пред'явлення позову по стягненню з Асоціації "УУУ" як з індосанта номінальної вартості річних процентів, пені та витрат на протест по опротестованих простих векселях №№ 90 - 92 був пропущений з об'єктивних причин, а саме - через недоскона-лість чинного законодавства України з питань сплати державного мита та наявність в ньому значних пробілів. Крім того, звертаємо увагу на незначний строк пропуску позовної давності (16 днів), а також на те, що АКБ "ХХХ" оперативно подав новий позов (через 2 дні після отримання ухвали про повернення першого позову).

Враховуючи вищевикладене та згідно статті 80 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) АКБ "ХХХ" просить Арбітражний суд м. Києва визнати поважними причинами пропуску строку позовної давності по вищеназваних векселях, виданих державним підприємством транспортною фірмою "ААА".

Саме цьому ХХ.ХХ.2000 року разом з зазначеним вище клопотанням АКБ "ХХХ" повторно звернувся до Арбітражного суду м. Києва з позовом про той же предмет і з тих же самих підстав про стягнення з Асоціації "УУУ" як із індосанта номінальної вартості, річних процентів, пені та витрат на протест по опротестуванню векселів №№ 90-96.

У відзиві від ХХ.ХХ.2000 р. № 2 на позовну заяву № 0000/00.00-01 від ХХ.ХХ.2000 р. Асоціація "УУУ" (відповідач) повідомила наступне:

АКБ "ХХХ" пред'явив до Асоціації "УУУ" позовну заяву з вимогою Сплатити номінальну Вартість 7 векселів, емітованих ДПТФ "ААА", індосованих Асоціацією "УУУ", в розмірі 113000 гривень, річні проценти в розмірі 6 на суму 6830,48 гривень, пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення на суму 610200 гривень, витрати на протест векселів в сумі 1009,50 гривень (всього на суму 731039,98 гривень).

Асоціація "УУУ" не погодилась з пред'явленими позивачем вимогами з наступних причин.

1. Стосовно оплати векселів №№ 90-92.

Відповідно до ст. 70 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (Женевська конвенція 1930 року) (995_009) позовні вимоги держателя до індосантів погашаються після закінчення одного року від дати протесту, здійсненого в установлений строк. Вказані векселі були опротестовані ХХ жовтня 1999 року.

Таким чином строк позовної давності сплинув. Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу (1540-06) закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в позові. Вперше позивач висунув вимоги по оплаті вказаних векселів у позовній заяві № 0000/0000-01 від ХХ.ХХ.2000р. Проте, арбітражний суд повернув зазначений позов без розгляду на підставі ст. 63 АПК України (1798-12) . Згідно ч. 4 ст.79 ЦК України (1540-06) пред'явлення позову, залишеного без розгляду, не перериває перебігу позовної давності.

Підстав для задоволення клопотання Позивача щодо поновлення цього строку відповідач не вбачає з наступних підстав.

Позивач набув право звернутись до індосанта з позовом ХХ.ХХ.1999 р. Проте, позивач не скористався правом на позов протягом року з дня вчинення протесту, навмисно пред'явивши вимоги (перший позов від ХХ.ХХ.2000 р.) за два дні до сплину строку позовної давності, тим самим збільшив позовні вимоги в частині сплати пені та річних процентів. Крім цього, пред'являючи позов повторно, позивач збільшив позовні вимоги в частині сплатти 6% річних в порівняні з розміром вимог, зазначених в першому позові. Таким чином, позивач знав про строк позовної давності, протягом якого може бути пред'явлений позов індосанту, проте свідомо не висував вимог по сплаті векселів, маючи на меті подати позов до сплину цього строку, коли можна збільшити розмір позовних вимог.

Виходячи з наведеного, Асоціація "УУУ" (відповідач) просить суд відмовити позивачу в задоволенні його позовних вимог в цій частині на підставі сплину строку позовної давності.

2. Стосовно вимог по сплаті векселів №№ 93-96.

2.1. Щодо вимог по оплаті номіналів векселів.

Позивач не надав суду доказів несплати векселедавцем номіналу вказаних векселів. За таких обставин, Асоціація "УУУ" вважає розгляд справи неможливим до отримання від векселедавця інформації щодо оплати номіналу векселів.

2.2. Стосовно вимог по сплаті 6 відсотків річних.

Відповідно до ст. 45 Женевської конвенції , якою запроваджено уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі від 07.06.1930р. (995_009) держатель повинен повідомити свого індосанта про неплатіж протягом 4 робочих днів, наступних за днем протесту. При цьому, особа, яка не надсилає повідомлення протягом вказаного строку, несе відповідальність за будь-яку шкоду, спричинену внаслідок її не обережності.

Оскільки позивач не повідомив Асоціації "УУУ" як індосанта по векселям протягом 4 днів з дати вчинення протесту при цьому перше повідомлення про вчинення протестів містилось лише в претензії позивача від ХХ.ХХ.2000р., розрахунок 6% річних з дня протесту є необгрунтованим, так як саме векселедержатель несе відповідальність за шкоду, спричинену недотриманням встановленого 4 денного строку.

Таким чином, сума 6% річних безпідставно завищена позивачем, оскільки початок відліку періоду, за який вимагається сплата є дата протесту, про який Асоціації "УУУ" не був повідомлений позивачем всупереч вимогам статті 45 Женевської конвенції (995_009) , тому відлік періоду має починатись з дати, коли векселедержатель повідомив індосанта про вчинення протестів.

2.3. Щодо пені в розмірі 3 відсотків.

Постановою Верховної Ради від 12.09.1991р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" (1545-12) встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України.

Таким актом законодавства стала постанова Верховної Ради від 17.06.1992р. № 2470-ХІІ "Про застосування векселів в господарському обороті України" (2470-12) , згідно з якою на території України вексельний обіг здійснюється у відповідності до Женевської конвенції 1930 року (995_009) .

Пунктом 2 зазначеної постанови Верховної Ради (2470-12) доручено Кабінету Міністрів України разом з Національним банком України до 1 липня 1992 року розробити і затвердити правила виготовлення і використання вексельних бланків. На виконання вказаної постанови Верховної Ради України від 17.06.1992р. (2470-12) спільною постановою КМУ та НБУ від 10.09.1992р. за № 528 "Про затвердження Правил виготовлення і використання вексельних бланків".

Таким чином, КМУ та НБУ перевищили повноваження, надані постановою Верховної Ради від 17.06.1992р. № 2470-ХІІ "Про застосування векселів в господарському обороті України" (2470-12) , оскільки встановили правила використання вексельних бланків Положення ЦВК і РНК СРСРвід 1937р. (v1341400-37) відмінні ніж ті, що встановлені постановою Верховної Ради.

Згідно з ч. 2 ст. 4 АПК України (1798-12) арбітражний суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Отже, до спірних правовідносин має застосовуватись саме Женевська конвенція 1930р. (995_009) , запроваджена постановою Верховної Ради від 17.06.1992р., а не Положення ЦВК і РНК СРСР від 1937р. (v1341400-37) , введене спільною постановою КМУ та НБУ від 10.09.1992р.( 528-92-п) , так як ця спільна постанова прийнята всупереч повноваженням, наданим Верховною Радою України.

Додатковим доказом на користь застосування Женевської конвенції 1930 року (995_009) є лист ВАСУ № 01-8/314 від 17.08.98р. (v_314800-98) , в п.1.3 якого однозначно вказується на застосування норм конвенції до обігу векселів неподаткового походження, при цьому зазначається, що норми Женевської конвенції (995_009) запроваджені на території України саме постановою Верховної Ради "Про застосування векселів в господарському обороті України" від 17.06.1992р. (2470-12) . В п. 7 зазначеного листа ВАСУ (v_314800-98) йдеться про строк позовної давності, який обчислюється саме на підставі норм Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, запровадженого Женевської конвенцією 1930 року (995_009) .

Стаття 48 Женевської конвенції 1930 року (995_009) , на відміну від п. 48 Положення про переказний та простий вексель, затвердженого Постановою ЦВК і РНК СРСР від 07.08.1937р. (v1341400-37) на яке посилається позивач, не передбачає право векселедержателя вимагати від зобов 'язаних за векселем осіб сплати пені в розмірі 3 %.

Таким чином, вимоги позивача в цій частині не грунтуються на законодавстві.

2.4. Щодо витрат на протест векселів.

Відповідно до ч.4 ст.5 АПК України (1798-12) вимоги щодо доарбітражного врегулювання спорів не поширюються на спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями. Отже, оскільки витрати на протест векселя не є заборгованістю за векселем, то вимоги про відшкодування витрат на протест підлягають врегулюванню в доарбітражному порядку на загальних підставах. Згідно ч. 4 ст. 6 АПК України (1798-12) до претензії додаються документи, що підтверджують вимоги заявника. Проте, в порушення зазначеної норми, до претензії від ХХ.ХХ.2000р. позивач не надав документів, що підтверджували б розмір витрат, понесених позивачем у зв'язку з вчиненням протесту спірних векселів. За таких обставин, ми вважаємо, що порядок доарбітражного врегулювання в цій частині позивачем не дотриманий.

За таких обставин, Асоціація "УУУ" (відповідач) вважає позов необгрунтованим та просить суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до Ухвали Арбітражного суду м. Києва про порушення провадження у справі №0/001 від ХХ жовтня 2000 року та на підставі ст.22 Арбітражного процесуального кодексу України (1798-12) позивач надає додаткові пояснення до позову пред'явленого АКБ "ХХХ" до Асоціації "УУУ":

1. Згідно абзацу 7 статті 45 Положення про переказний та простий вексель, затвердженого постановою ЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1937 року № 104/1341 (v1341400-37) (надалі -"Положення"), "Той, хто не надішле повідомлення у зазначений вище строк, не втрачає свого права" Навіть абзацем 7 ст. 45 Однакового закону про переказний та простий вексель, встановленого Конвенцією № 358, 1930 року (995_009) , на яку постійно безпідставно посилається Відповідач, передбачено, що "Той, хто не надішле повідомлення у зазначений вище строк, не втрачає свого права".

Таким чином, законодавець не пов'язує наявність права вимоги по векселю з відправленням повідомлення індосанту. Незалежно від того, надсилав Позивач Відповідачу вимогу про оплату векселів, чи ні, він має право вимагати оплати векселя, спла-ти річних, пені і т.і.

2. Заява Відповідача про шкоду, яка нібито нанесена йому Позивачем, не підкріплені жодними доказами та не грунтується на законі.

Перш за все до себе привертає увагу той факт, що Відповідач жодним словом не згадує, про яку саме шкоду йде мова, і навіть не зазначає її розмір.

Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України; "Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками арбітражного процесу" (1798-12) .

Будь-яка шкода повинна бути підтверджена відповідними документами, розрахунками, висновками експертів.

Відповідач, намагаючись покласти відповідальність за шкоду за яку саме не відомо на Позивача, не надав жодного доказу наявності шкоди.

Крім того, Відповідач на момент надання пояснення по справі не заплатив жодної копійки по своїм зобов'язанням, що витікають із згаданих вище векселів.

В разі, якщо Відповідач вважає, що діями або бездіяльністю Позивача йому нанесена шкода, він повинен спочатку звернутися до Позивача з відповідною обгрунтованою претензією. В разі, якщо претензія буде відхилена або залишена без відповіді, Відповідач повинен подати позов з вимогою про її відшкодування. Однак, на даний момент ні претензію, ні позов не подано.

При цьому, якщо шкода не буде відшкодована добровільно, вимоги Відповідача повинні розглядатися судом в окремій справі в порядку, встановленому Арбітражним процесуальним кодексом (1798-12) , з дотриманням всіх встановлених законодавством процедур, поданням доказів, що обґрунтовують позов, та аналізом поданих на позов заперечень. В силу цього розгляд будь-яких заяв Відповідача про заподіяння йому шкоди в цьому процесі неможливий.

Таким чином заперечення Відповідача щодо нібито нанесеної йому шкоди не мають відношення до даної справи і не підлягають розгляду в цьому процесі. Заява Відповідача про заподіяння таких збитків є необгрунтованою і не відповідає законодавству.

3. Правовою підставою для застосування пені у розмірі 3 відсотків та 6 відсотків річних є ст.48 Положення про переказний та простий вексель, затвердженого постановою ЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1937 року №104/1341 (v1341400-37) .

Відповідно до якого векселедержатель має право вимагати від того, до кого він подає позов:

Суму векселя;

Відсотки, в розмірі шість, з дня строку платежу;

Втрати по протесту, витрати по відправленню повідомлень, а також інші витрати;

Пеню, в розмірі трьох процентів, з дня строку платежу.

Щодо пені, періоду нарахування та розмірів, то остання нараховується:

Пеня як штрафна санкція за несплату векселів передбачена ст.48 Положення (v1341400-37) ;

Відповідно до ч.2 ст.72 ЦК України (1540-06) пеня стягується за шість місяців;

Розмір, в якому стягується пеня - три відсотки встановлюється також ст. 48 Положення (v1341400-37) .

Крім того, діє Роз'яснення Вищого арбітражного суду України №02-5/293 від 29.04.1994 року "Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань" (v_293800-94) , відповідно до п.9 якого: "Пеня як один із видів неустойки, яка стягується за кожний день прострочення і в межах 6-місячного строку позовної давності". Така позиція відображена і в судовій практиці. Так, наприклад, Президія Вищого арбітражного суду України своєю постановою № 02-7/11-35/734 від 27.07.1999 року задовольнила Протест Голови Вищого арбітражного суду України на постанову судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України від 24.12.1998 у справі №10/35. Так у п.З Протесту зазначається, що: "Так як в п.48 Положення (v1341400-37) вказана норма "пеня" то відповідно до ст.179 ЦК України (1540-06) це означає безперервно тікучу санкцію, що нараховується в процентному відношенні до суми боргу за кожний день прострочки.

Крім того, у разі вживання в законі чи договорі терміну "пеня" та встановлення її розміру, але без визнання порядку нарахування, обчислення за таких обставин пені має здійснюватися у встановленому законом чи договором розмірі саме за кожний день прострочення виконання грошового чи іншого зобов'язання, тобто має діяти презумпція такого методу нарахування пені". І далі в протесті наголошується , що: "В п.48 Положення (v1341400-37) законодавець спеціально розділив поняття "пені", що стягується за кожний день прострочки платежу, та поняття "процентів у розмірі шести" що стягується як шість процентів зарік (тобто річні)".

Позивач звертає увагу Суду на історію прийняття Положення про переказний та простий вексель, затвердженого постановою ЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1937 року №104/1341 (v1341400-37) .

7 червня 1930 року в місті Женева були прийняті три вексельні конвенції: Конвенція №358, яка встановлює Уніфікований закон про переказний та простий вексель (995_009) ; Конвенція №359, що має на меті розв'язання деяких колізій законів про переказні та прості векселі (995_007) ; Конвенція №360, про гербовий збір по відношенню до переказних та простих векселів (995_008) . Конвенція №358, яка встановлює Уніфікований закон про переказний та простий вексель (995_009) , не є документом прямої дії і не може безпосередньо застосовуватися при вирішенні спорів, оскільки вона лише передбачає, що її сторона домовляються ввести в дію на своїх територіях Уніфікований закон, який викладений в додатку 1 до Конвенції (995_009) . Це зобов'язання в разі необхідності може бути обумовлене застереженнями (див. ст. 1 Конвенції (995_009) ) .

СРСР приєднався до зазначеної Конвенції в 1936 році (із застереженнями), а 7 серпня 1937 року Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів Союзу Радянських Соціалістичних Республік своєю Постановою №104/1341 "Про введення в дію Положення про переказний і простий вексель" (v1341400-37) вирішили:

"Ввиду присоединения Союза ССР к Международной конвенции о векселях, ввести в действие с 25 февраля 1937 года прилагаемое Положение о переводном и простом векселе".

Таким чином, затверджуючи Положення, Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів Союзу Радянських Соціалістичних Республік виконали вимогу ст. 1 Конвенції № 358 (995_009) , яка встановлює Уніфікований закон про переказний та простий вексель. Документом, прийнятим на її виконання є Положення.

17 червня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову №2470-12 "Про застосування векселів в господарському обороті України" (2470-12) , в п.1 якої зазначено:

"Ввести вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 року ( 995_009)". Позивач звертає увагу Суду на наступні моменти:

Перший: у вищевказаній Постанові прямо передбачено ввести вексельний обіг відповідно до Женевської конвенції 1930 року (995_009) , а не ввести в дію на території України Женевську конвенцію 1930 року (995_009) ;

Другий: у вищевказаній Постанові вказується відповідно до Женевської конвенції 1930 року (995_009) , але не вказано до якої саме з трьох: №358 (995_009) , №359 (995_008) або №360 (995_007) - всі три прийняті в місті Женева у 1930 році,

Третій: якщо малась на увазі Конвенція №358 (995_009) , яка встановлює Уніфікований закон про переказний та простий вексель, то відповідно до ст.1 Конвенції (995_009) її сторони зобов'язуються ввести в дію на своїх територіях текст Уніфікованого закону про переказний та простий вексель на своїх національних мовах та з застереженнями які вони зроблять до тексту. Сама Конвенція (995_009) не є документом прямої дії.

На момент прийняття Постанови №2470-12 "Про застосування векселів в господарському обороті України" (2470-12) Україна вже мала введений в дію свій нормативний акт - Положення про переказний та простий вексель (розроблене на підставі Женевської конвенції №358 (995_009) , затверджене Постановою ЦВК і РНК СРСР №104/1341 від 7 серпня 1937 року "Про введення в дію Положення про переказний і простий вексель" (v1341400-37) .

Легітимність Положення про переказний та простий вексель підтверджено Постановою Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1999 року №1545-12 (1545-12) .

Таким чином, саме Положення про переказний та простий вексель (Положення (v1341400-37) ) використовувалося в якості основного джерела норм вексельного права в Україні. Ця обставина знайшла своє відображення в нормативних актах, прийнятих на виконання Постанови Верховної Ради України від 17.06.1992 року (2470-12) . Більшість з них має посилання на те, що вони видані саме у відповідності до Положення. В якості прикладу можна привести п.1 розділу 2 Правил виготовлення і використання вексельних бланків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України і НБУ №528 (528-92-п) від 10.10.1992 року, преамбула Положення про операції банків з векселями, затвердженого Постановою Національного банку України №258 від 28 травня 1999 року (v0653500-99) .

Міністерство юстиції України у п.175 глави 13 "здійснення протесту векселів" Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дії нотаріусами України (затвердженої наказом Мінюсту №18/5 від 14 червня 1994 року, зареєстрована у Мінюсті за №152/361 від 7 липня 1994 року (z0152-94) ) прямо вказує, що вексельний обіг в Україні здійснюється з дотриманням вимог Положення (v1341400-37) .

Таку саму позицію займає і Вищий арбітражний суд України. В свої постанові №02-7/11-35/734 від 27 липня 1999 року за підписом Голови президії Вищого арбітражного суду України Притики Д. ВАС України прямо вказує, що:

"...Положення про перевідний та простий вексель, затверджене постановою ЦВК і РНК СРСР від 7.08.37, (v1341400-37) є діючим".

Таким чином, вимоги АКБ "ХХХ" є законними та обгрунтованими. Просимо Суд задовольнити позов АКБ "ХХХ" в повному обсязі.

1. Протест Голови Вищого арбітражного суду України на постанову судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України від ХХ.ХХ.98 у справі №00/00 - 4 (чотири) аркуші.

2. Постанова Президії Вищого арбітражного суду України від 27.07.99 №02-7/11-35/734 - 2 (два) аркуші.

ХХ.ХХ.2000 р. за № 00 відповідач - Асоціація "УУУ" також надав Арбітражному суду м. Києва пояснення по справі (щодо клопотання позивача про поновлення пропущеного строку), в якому відмітила, що у своїй заяві позивач просить суд поновити йому пропущений річний строк на пред'явлення позову індосанту (векселі №№ 90-92), мотивуючи це "недосконалістю чинного законодавства", оскільки перший позов від ХХ.ХХ.2000р. за цими векселями був повернутий судом позивачу без розгляду на підставі ч. 4 ст. 63 АПК України (1798-12) - всупереч вимогам п. 14 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженої наказом ГДПІ України від 22.04.1993р. № 15 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції 19.05.1993р. за № 50 (z0050-93) в доказ оплати держмита позивач надав не платіжне доручення, а меморіальний ордер.

Мотивуючи поважність причин пропуску строку на пред'явлення позову позивач посилається на те, що фактично держмито надійшло до бюджету, що підтверджується відповідною довідкою відділення Держказначейства, яка була надана суду позивачем при звернення з повторним позовом від ХХ.ХХ.2000р.

Асоціація "УУУ" (відповідач) не може погодитись з доводами позивача та вважаємо, що підстав для відновлення строку не існує з огляду на наступне.

В Інструкції НБУ № 7 від 02.08.96р. "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України" (v0204500-96) , серед переліку розрахункових документів, за якими здійснюються безготівкові розрахунки немає такого документу, як меморіальний ордер. Про це не може бути невідомо позивачу з огляду на те, що він є банківською установою. Таким чином, пред'являючи перший позов від 05.10.2000р. позивач не міг не знати про те, що він подає суду неналежний доказ сплати держмита, проте разом з позовною заявою, позивач навіть не надав суду довідки Держказначейства про зарахування держмита до бюджету. За таких обставин, повернення судом першого позову цілком відповідає вимогам ч. 4 ст. 63 АПК України (1798-12) та Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита (z0050-93) .

Якщо позивач вважає, що перший позов був повернутий судом без розгляду неправомірно, він не позбавлений оскаржити відповідну ухвалу про повернення позовної заяви. Таким чином, оскільки ухвала суду про повернення позовної заяви не оскаржена позивачем в порядку нагляду, це свідчить про відсутність у позивача суттєвих аргументів для оскарження. Крім цього, необхідно зазначити, що АКБ "ХХХ" не позбавлений можливості перераховувати кошти за платіжними дорученнями.

Додатково, звертаємо увагу суду на той факт, що позивач набув право на позов рік тому, коли були вчинені протести векселів. Проте позивач протягом року не скористався правом на позов, маючи на меті збільшити розмір позовних вимог (6 % річних та 3 % пені). При цьому чотири аналогічні попередні позови Банку до Асоціації "УУУ" були подані за 2 - 3 дні до закінчення строку позовної давності.

Таким чином, наведене свідчить про те, що позивач:

- знав про те, що меморіальний ордер не є належним доказом оплати держмита,

- мав можливість перерахувати держмито платіжним дорученням, як того вимагає Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, мав можливість подати позов заздалегідь з метою вчасного усунення порушень до сплину строку давності, якщо формальні недоліки перешкоджатимуть розгляду позову,проте свідомо допустив порушення чітко визначених законодавством норм,що регламентують сплату держмита.

Враховуючи відсутність будь-яких поважних підстав для відновлення строку на пред'явлення позову, а також безпідставність доводів позивача про "недосконалість чинного законодавства" Асоціація "УУУ" просить суд не задовольняти клопотання позивача про відновлення пропущеного строку та відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в частині оплати векселів №№ 90-92.

ХХ.ХХ.2000 р. Асоціація "УУУ"(відповідач) на виконання ухвали від ХХ.ХХ.2000р. надала суду зустрічний розрахунок заявлених позивачем вимог.

Щодо вимог по оплаті векселів №№ 90-92, в цій частині Асоціація "УУУ" не визнає вимоги позивача з причини пропуску строку позовної давності і просить суд не задовольняти клопотання позивача відносно поновлення строку з підстав, наведених в попередніх поясненнях по справі, і повідомляє.

Щодо вимог по векселям №№ 93-96:

Період, за який має обраховуватись 6 % річних, починається з дати, коли позивач повідомив індосанта про вчинення протесту (перше повідомлення про протест містилось в претензії від ХХ.ХХ.2000р.), оскільки до цього часу індосант не знав і не повинен був знати про те, що настав його обов'язок платити за векселями, т.я. позивач (векселедержатель) всупереч вимогам ст. 45 Женевської конвенції (995_009) не повідомив індосанта про протест векселів протягом 4 днів з дати його вчинення.

Вимоги по оплаті 3 % пені ми не визнаємо, оскільки пеня не передбачена Женевською конвенцією 1930 року (995_009) , яка має застосовуватись до спірних правовідносин в силу Постанови Верховної Ради від 12.09.1991р." Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР " (1545-12) .

Що стосується посилання позивача на постанову Президії ВАСУ від 27.07.99р., як на доказ чинності Положення про переказний та простий вексель, затвердженого постановою ЦВК і РНК 1937 року (v1341400-37) , то відповідно до ст. 4 АПК України, Закону "Про арбітражний суд" постанова президії не є нормативним актом, що підлягає застосуванню. Крім цього, Україна належить до держав з континентальним правом, де судовий прецедент не є джерелом права. Не може бути постанова Президії ВАСУ і доказом по справі в розумінні ст. 35 АПК України (1798-12) , оскільки висновки, до яких прийшов суд при розгляді окремої справи, не можуть використовуватись при вирішенні спору, у якому беруть участь інші сторони.

Таким чином, розмір позовних вимог є обгрунтованим в наступній частині:

(№ векселя, Векселедавець, Номінал (грн)) Період прострочки, К-сть днів, 6% річних)

1) 3217122793 ДТПФ"ААА" 15 000,00 ХХ.ХХ.2000 ХХ.ХХ.2000 130 320,55

2) 3217122794 ДТПФ"ААА" 15 000,00 ХХ.ХХ.2000 ХХ.ХХ.2000 130 320,55

3) 3217122795 ДТПФ"ААА" 15 000,00 ХХ.ХХ.2000 ХХ.ХХ.2000 130 320,55

4) 3217122796 ДТПФ"ААА" 18 000,00 ХХ.ХХ.2000 ХХ.ХХ.2000 130 384

Загальна сума позовних вимог, які вважаються обгрунтованими складає 64 946, 30 грн. в т.ч,: 63 000,00 грн - номінал векселів 1346,30 грн - 6 відсотків річних 600,00 грн - витрати на протест спірних векселів Сьогодні, 28 листопада 2000 року Асоціація "УУУ" сплатила позивачу номінал вказаних векселів в розмірі 63000 гривень.

За таких обставин, провадження у справі щодо стягнення номіналу векселів №№ 93, 94, 95, 96 в розмірі 63000 гривень підлягає припиненню по ч.1-1 ст.80 АПК України (1798-12) , оскільки відсутній предмет спору.

Відповідно з Асоціації "УУУ" на користь позивача підлягає стягненню 1 946,30 грн, в т.ч:

1346,30 грн - 6 відсотків річних

600,00 грн - витрати на протест спірних векселів.

Додається копія платіжного доручення № 0 на 63000 грн.

ХХ.ХХ.2000р. Арбітражний суд м. Києва розглянув справу № 0/000 за позовом Акціонерного комерційного банку "ХХХ" (правонаступник Закрите акціонерне товариство (ЗАТ) "ТТТ")до Асоціації "УУУ" про стягнення 731039,98 грн. встановив:

Обставини справи:

Позивач звернувся до суду з позовною заявою про стягнення номінальної вартості векселів №№ 90,91, 92,93, 94, 95, 96 виданих ДТПФ "АААА" та індосованих відповідачем в розмірі 113000 гривень, річних процентів в розмірі шести на суму 6830,48 гривень, пені в розмірі 3% за кожний день прострочення на суму 610200,00 гривень та витрат на протест векселів в сумі 1009,50 гривень. У зв'язку з пропуском річного строку на пред'явлення позову до індосанта по векселям №№ 90, 91, 92 позивач просить відновити цей строк, мотивуючи його пропуск тим, що 05.10.2000р. позивач подав до арбітражного суду позовну заяву до відповідача про той же предмет та з тих же підстав, проте вказана позовна заява була повернута судом позивачу без розгляду на підставі ч. 4 ст. 63 АПК України (1798-12) .

Відповідач проти позову заперечує, посилаючись на те, що позивач вчасно не повідомив відповідача про вчинення протесту, у зв'язку з чим розмір вимог по оплаті 6 % річних необгрунтовано завищений, так як розрахований за період до першого повідомлення про вчинення протесту; вимоги позивача щодо стягнення 3 % пені не грунтуються на законодавстві, оскільки нормами Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (995_009) не передбачено сплату пені за опротестованими векселями; вимоги щодо оплати витрат на протест не врегульовані в доарбітражному порядку, оскільки в претензії не зазначається точна сума витрат, понесених позивачем у зв'язку з опротестуванням спірних векселів та до претензії не додані документи, що підтверджують розмір витрат позивача. Відповідач також просить не поновляти позивачу пропущений строк на звернення з позовом по оплаті векселів №№ 90, 91, 92 з підстав, зазначених в письмових поясненнях, приєднаних до матеріалів справи. Відповідач надав суду докази оплати позивачу номінальної вартості векселів №№ 93, 94, 95, 96 та просить провадження у справі в цій частині припинити.

Рішення винесене ХХ.ХХ.2000р., оскільки відповідно до ст. 77 АПК (1798-12) в судових засіданнях ХХ.ХХ.2000р., ХХ.ХХ.2000р. та ХХ.ХХ.2000р. оголошувались перерви.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд встановив:

Між сторонами спору ХХ.ХХ.1999 року був укладений договір купівлі-продажу цінних паперів № Т-00, відповідно до якого позивач придбав прості векселі №№ 90, 91, 92, 93, 94, 95 та 96, емітентом яких є ДПТФ "ААА". Відповідач вчинив на вказаних векселях бланковий індосамент. На дату оплати векселів векселедавець не здійснив платіж за векселями, у зв'язку з чим векселі були опротестовані в нотаріальному порядку, про що свідчать акти про протест векселів про несплату від ХХ.ХХ.99р. та ХХ.ХХ.99р.

Відповідно до ч. 2 п. 70 Положення про переказний і простий вексель, затвердженого Постановою ЦВК і РНК СРСР 07.08.1937р. (v1341400-37) позовні вимоги векселедержателя проти індосанта погашаються після закінчення одного року від дня протесту.

Протест векселів №№ 90, 91, 92 вчинено ХХ.ХХ.1999р., про що свідчать акти про протест вказаних векселів про несплату та відмітки про протест, вчинені на зворотній стороні векселів. Таким чином, позов подано позивачем до суду після сплину річного строку, встановленого для звернення з позовом до індосанта. Вперше позивач звернувся до арбітражного суду з позовною заявою від ХХ.ХХ.2000р. про той же предмет та з тих же підстав. Проте ухвалою від ХХ.ХХ.2000р. по справі № 00-00-00/0000 вказана позовна заява була повернута позивачеві без розгляду на підставі п. 4 ст. 63 АПК України (1798-12) , оскільки державне мито було сплачене позивачем не платіжним дорученням, а меморіальним ордером. Порядок сплати державного мита встановлений Інструкцією ГДПІ № 15 "Про порядок обчислення та справляння державного мита" від 22.04.93р. (z0050-93) Відповідно до п. 14 вказаної Інструкції (z0050-93) доказом сплати державного мита є останній примірник платіжного доручення. Оплату держмита меморіальним ордером згадана Інструкція не передбачає, крім цього меморіальний ордер не входить до переліку розрахункових документів, за якими здійснюються безготівкові розрахунки. Ухвала арбітражного суду від ХХ.ХХ.2000р. про повернення позовної заяви без розгляду не оскаржувалась позивачем в порядку нагляду. За таких обставин суд не знаходить підстав для відновлення пропущеного позивачем строку та відмовляє у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача номіналу векселів №№ 90, 91, 92, відсотків річних, пені та витрат на протест по вказаним векселям. Про відмову у відновлені пропущеного строку винесена ухвала по справі від ХХ.ХХ.2000р. відповідно до ст. 53 АПК України (1798-12) .

Згідно з п. 47 Положення про переказний і простий вексель (v1341400-37) індосант є зобов'язаною за векселем особою, при цьому держатель векселя має право пред'явити позов до будь-якої зобов'язаної за векселем - особи не обов'язково додержуючись тієї послідовності, в якій вони зобов'язались. Відповідно до п. 48 вказаного Положення (v1341400-37) векселедержатель вправі вимагати від того, кому він пред'являє позов суму векселя, відсотки в розмірі шести від дня строку платежу, вирати на протест векселів та пеню в розмірі трьох відсотків від дня строку платежу. Що стосується номіналу векселів №№ 93, 94, 95, 96 то відповідач здійснив оплату вказаних векселів в сумі 63000 гривень платіжним дорученням № 0000 від ХХ.ХХ.2000 р. За таких обставин, провадження у справі в цій частині підлягає припиненню по ч. 1-1 ст. 80 АПК України (1798-12) .

Відповідач заперечує проти вимог позивача в частині стягнення шести відсотків річних, посилаючись на те, що позивач не направив індосанту повідомлення про вчинення протесту спірних векселів протягом 4 робочих днів, як це передбачено п. 45 Положення про переказний і простий вексель (v1341400-37) та ст. 45 Уніфікованого закону (995_009) про переказні векселі та прості векселі. Суд знаходить вказані заперечення відповідача необгрунтованими, оскільки пунктом 45 зазначеного Положення (v1341400-37) та ст. 45 Уніфікованого закону (995_009) встановлено, що особа, яка не надішле повідомлення у зазначений строк, не втрачає свого права. Тобто вказані норми не ставлять право векселедержателя вимагати від зобов'язаної за векселем особи сплати шести відсотків річних в залежність від часу повідомлення про вчинення протесту. Таким чином шість відсотків річних мають нараховуватись від дня строку платежу незважаючи на те, що перше повідомлення позивача про вчинення протесту містилось в претензії від ХХ.ХХ.2000р. За таких обставин, вимоги позивача в частині стягнення шести відсотків річних за векселями №№ 93, 94, 95, 96 не суперечать законодавству та підлягають задоволенню згідно наведеного позивачем розрахунку в сумі 3666,09 гривень.

Заперечуючи проти нарахування 3 % пені за кожний день прострочення оплати векселів відповідач посилається на те, що з прийняттям Постанови Верховної Ради від 17.06.92р. "Про застосування векселів в господарському обороті України" (2470-12) на території України запроваджено вексельний обіг за нормами Женевської конвенції 1930 року (995_009) , яка, не передбачає право держателя векселя вимагати від зобов'язаних за векселем осіб оплати 3 % пені.

Суд знаходить зазначені доводи необгрунтованими з наступних підстав.

Постановою Верховної Ради від 17.06.92р. "Про застосування векселів в господарському обороті України" (2470-12) ; не було ратифіковано Женевську конвенцію 1930 року , якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (995_009) . Вказана конвенція ратифікована Верховною Радою Законом "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі" від 06.07.1999р. (826-14) Зазначена конвенція набула чинності для України 06.01.2000р., про що було повідомлено інформаційним листом Вищого арбітражного суду від 10.03.2000р. (v_104800-00) .

Відповідно до Постанови Верховної Ради від 12.09.1991р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" (1545-12) до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України. Таким чином Положення про простий та переказний вексель, затверджене Постановою ЦВК і РНК СРСР 07.08.1937р. (v1341400-37) , діяло до 06.01.2000р., коли Женевська конвенція 1930 року (995_009) набула чинності.

Оскільки спірні векселі видані до набуття чинності Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі (995_009) , то в силу ст. ІІ Женевської конвенції (995_009) до спірних правовідносин застосовуються норми, що діяли на час видачі векселів - тобто норми Положення ЦВК і РНК СРСР 07.08.1937 р. Пункт 48 Постанови ЦВК і РНК СРСР від 07.08.1937 р. (v1341400-37) , передбачає право векселедержателя вимагати від зобов'язаних за векселем осіб сплати пені в розмірі 3% без вказівки про те, що відповідальність у такому розмірі застосовується за кожний день прострочення. Таким чином, слід виходити з того, що це є річна ставка, оскільки вказана норма кореспондується з нормою ст. 214 Цивільного кодексу (1540-06) , відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора має сплатити суму боргу та три проценти річних з простроченої суми. Зазначене підтверджується п. 5 Листа Вищого арбітражного суду від 10.03.1998р. "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів" (v8_91800-98) у якому йдеться про те, що три відсотки пені мають нараховуватись виходячи з того, що це є річні ставки. За таких обставин, вимоги позивача в цій частині підлягають задоволенню частково на суму 932,05 гривень (63000 грн х 3% : 365 х 180 дн).

Заявлені позивачем вимоги по відшкодуванню витрат на вчинення протесту векселів №№ 93, 94, 95, 96 в сумі 600 гривень є обгрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Державне мито покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 681,98 гривень.

Керуючись ст. ст. 33,49, 53, 77, 80, 82-85 АПК України(1798-12), Арбітражний суд м. Києва вирішив:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з поточного рахунку Асоціації "УУУ" 3666 грн. 09 коп. - процентів річних; 932 грн. 05 коп. - пені; 600 грн. - витрат на протест векселів та 681 грн. 98 коп. -держмита. Видати наказ.

3. В частині оплати номіналу векселів №№ 93, 94, 95, 96 в сумі 63000 грн. провадження у справі припинити.

4. В іншій частині у позові відмовити.

ХХ.ХХ.2000 р. ЗАТ "ТТТ" (ХХ січня 2001 року Національний банк України зареєстрував нову назву банку - Закрите акціонерне товариство "ТТТ". Закрите акціонерне товариство "ТТТ" є правонаступником Акціонерного Комерційного Банку "УУУ" по всім правам та обов'язком в повному обсязі) не погоджуючись з рішенням від ХХ.ХХ.2000 р. подало до Арбітражного суду м. Києва заяву про перевірку в порядку нагляду (ціна позову 731 039 (Сімсот тридцять одна тисяча тридцять дев'ять) гривень 98 копійок Державне мито 850 (вісімсот п'ятдесят) гривень 00 копійок). Суть справи:

ХХ жовтня 2000 року Акціонерний Комерційний Банк "TTT" (далі за текстом - "Позивач") звернувся до арбітражного суду міста Києва з позовом до Асоціації "ТТТ" (далі за текстом -"Відповідач") з вимогою стягнути з останньої номінальну суму (вартість) векселів №№ 90 - 96, 6 відсотків річних, пеню в розмірі 3 проценти в день та витрати на протест векселів про несплату. Ухвалою від ХХ жовтня 2000 року № 00-00-00/0000 вказана позовна заява була повернута Позивачеві без розгляду на підставі п.4 ст.63 Арбітражного процесуального кодексу України (1798-12) , оскільки державне мито було сплачене Позивачем не платіжним дорученням, а меморіальним ордером.

ХХ жовтня 2000 року АКБ "ХХХ" знову звернувся до арбітражного суду міста Києва з позовом проти Відповідача про той же предмет та з тих же підстав, разом з клопотанням про визнання поважними причини пропуску строку позовної давності по векселях №№ 90 - 92.

ХХ грудня 2000 року арбітражний суд міста Києва виніс рішення №0/000 (далі за текстом - "Рішення") про часткове задоволення вимог Позивача, а саме:

- Суд відмовив в задоволенні позовних вимог Позивача в частині стягнення з Відповідача номінальної суми (вартості) векселів № 90, № 91, № 92, річних відсотків, пені, та витрат на протест вказаних векселів. Своє рішення в цій частині Суд мотивував тим, що Позивач пропустив строк позовної давності;

- Провадження у справі в частині вимог по векселям №93, №94, №95, №96 Суд припинив на підставі того, що Відповідач оплатив векселі під час розгляду справи в суді (платіжне доручення №0000 від ХХ.ХХ.2000р.);

- Щодо пені по векселям № 93 - № 96 Суд прийняв рішення про стягнення пені в розмірі 3% в рік. В мотивувальній частині Рішення Суд посила-ється на те, що пункт 48 Положення про переказний та простий вексель, затвердженого постановою ЦВК і РНК СРСР від 07.08.1937 року № 104/1341 (далі за текстом - "Положення" (v1341400-37) ) , передбачає право векселедержателя вимагати від зобов'язаних за векселем осіб сплатити пеню у розмірі трьох відсотків пені без вказівки про те, що відпові-дальність у такому розмірі застосовується за кожен день прострочення, і, таким чином, слід виходити з того, що це є річна ставка. Суд посилається, як на підтвердження свого висновку, на п. 5 листа Вищого арбітражного суду України від 10.03.1998 року "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів" (v8_91800-98) .

ЗАТ "ТТТ" не може погодитися з таким рішенням Суду з наступних підстав:

І. 1) Дійсно, згідно пункту 14 Інструкції ГДПІ України № 15 від 22.04.1993 року "Про порядок обчислення та справляння державного мита" (z0050-93) доказом сплати державного мита є останній примірник платіжного доручення, а згідно пункту 6 Інструкції НБУ № 7 від 02.08.1996 року "Про безготівкові розрахунки у господарському обороті України" (v0204500-96) меморіальний ордер не зазначений в переліку розрахункових документів.

Банки самостійно обслуговують власні платежі, а тому їм не потрібно доручати їх здійснення будь-кому.

Використання банками платіжних доручень для сплати державного мита за позовами, які вони подають, суперечить як законодавству, так і суті доручення, як юридичного акту, який вимагає наявності двох учасників - того, хто доручає, та виконавця доручення. Функції платіжних доручень в таких випадках в банках виконують меморіальні ордери, які містять всі ті ж реквізити, що і платіжне доручення.

Крім того меморіальний ордер № 0 від ХХ жовтня 2000 року, яким було оплачене державне мито за подання позову, що повернений Судом, складений належним чином, в тому числі містить на зворотній стороні напис про зарахування державного мита до бюджету, оформлений згідно вимог пункту 14 Інструкції ГДПІ України № 15 від 22.04.1993 року "Про порядок обчислення та справляння державного мита" (z0050-93) .

У зв'язку з цим слід визнати, що чинне законодавство України, яке регулює порядок сплати державного мита, містить прогалини, в результаті чого не врахована спе-цифіка сплати банками державного мита від свого імені. Вищий арбітражний суд України в пункті 1 свого листа № 1-8/281 від 27.04.1995 року (v_281800-95) зазначає, що "... чинним законодавством з питань сплати державного мита не врегульований порядок оформлення документа про сплату мита позивачами-банками. Тому у разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування мита до бюджету арбітражний суд вправі витребувати від позивача підтвердження фінансового органу, якому мито пере-раховано, про надходження і зарахування мита до бюджету".

В даному випадку Суд підійшов формально до вирішення спору між Сторонами щодо векселів №№ 90 - 92 і не вжив заходів для отримання підтвердження перерахування до бюджету державного мита, а саме - не зобов'язав Позивача надати довідку органу Державного Казначейства про находження державного мита до бюджету;

2) Державне мито було сплачене в повному обсязі до ХХ жовтня 2000 року, тобто до подання позовної заяви вперше. Крім того, до нового позову додана довідка органу Державного Казначейства, яка підтверджує факт зарахування державного мита до бюджету;

3) В перший раз позов, про який йде мова, був поданий до суду ХХ жовтня 2000 року, тобто з додержанням строку позовної давності щодо вимог по всіх векселях. Пропуск строку позовної давності щодо вимог по векселях №№ 90- 92 стався лише внаслідок повернення Судом позовної заяви та доданих до неї матеріалів, а не внаслідок бездіяльності Позивача.

Таким чином. Позивач вважає, що строк позовної давності для пред'явлення позову про стягнення з Відповідача як з індосанта номінальної вартості, річних процентів, пені та витрат на протест по опротестованих простих векселях №№ 90 - 92 був пропущений з об'єктивних причин, а саме - через недосконалість чинного законодавства України з питань сплати державного мита та наявність в ньому значних прогалин.

II. 1. Посилання Суду на те, що пеня у розмірі трьох відсотків, передбачена пунктом 48 Положення, (v1341400-37) нараховується з розрахунку три відсотки в рік, кореспондується з нормою статті 214 Цивільного кодексу Української РСР (1798-12) на нашу думку є хибним.

Стаття 214 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) передбачає сплату трьох процентів річних, а не пеню у розмірі трьох відсотків в рік.

В пункті 48 Положення (v1341400-37) законодавець спеціально розділив поняття "пені", що стягується за кожний день прострочення платежу, та поняття процентів у розмірі шести, що стягується як шість процентів за рік (тобто річних).

2. На думку ЗАТ"ТТТ" Лист Вищого арбітражного суду України, на який посилається арбітражний суд міста Києва, не може бути підставою для винесення рішення по справі тому, що він не є нормою, обов'язковою для виконання.

Законодавством України взагалі не передбачено такий вид нормативно-правового акту як "лист". Відповідно до пункту 3 статті 12 Закону України "Про арбітражний суд" (1142-12) обов'язковими для виконання суддями і учасниками господарських правовідносин є роз'яснення Вищого арбітражного суду України. В той же час статтями 16 та 18 Закону України "Про арбітражний суд" (1142-12) надання таких роз'яснень віднесене до компетенції Пленуму та Президії Вищого арбітражного суду України. Вказаний Лист підписаний заступником Голови Вищого арбітражного суду України, хоча стаття 14 Закону України "Про арбітражний суд" (1142-12) , що визначає повноваження заступників Голови суду, не надає їм повноважень надавати роз'яснення законодавства.

В той же час згідно з пунктом 9 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного Суду України № 02-5/293 від 29.04.1994 року (v_293800-94) пеня є одним із видів неустойки, стягується за кожний день прострочення і в межах 6-місячного строку позовної давності. Зазначене Роз'яснення 14 липня 1994 року (v0002800-94) затверджене постановою № 2 Пленуму Вищого арбітражного суду України.

Таким чином, Позивач правильно нарахував пеню з розрахунку 3 проценти в день за 6 місяців, що передують пред'явленню позову.

За таких умов Суд повинен був застосувати саме вказане Роз'яснення та задовольнити позовні вимоги Позивача.

Враховуючи наведене вище, ЗАТ "ТТТ" (позивач) просить Суд:

1. Згідно статті 80 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) визнати поважними причини пропуску строку позовної давності по векселях №№ 90 - 92.

Скасувати рішення арбітражного суду міста Києва від ХХ грудня 2000 року №0/000 в частині відмови в задоволенні позовних вимог Позивача в частині стягнення з Відповідача номінальної суми (вартості) векселів № 90, № 91, № 92, річних відсотків, пені, та витрат на протест вказаних векселів.

Стягнути з Відповідача номінальну суму (вартість) векселів №№90 - 92 50 000 гривень 00 коп., 6 відсотків річних - 3 164 гривні 39 коп., З проценти пені в день за 180 днів - 270 000 гривень 00 коп., витрати на протест векселів про несплату - 409 гривень 50 коп.

2. Стягнути з Відповідача пеню по векселям №№ 93-96 в розмірі 3 проценти в день за 180 днів - 339267 гривень 95 коп.

До заяви додаються:

1. Копія позовної заяви від ХХ жовтня 2000 року №0000/00.00-01 з розрахунком ціни позову - 3 (три) аркуші;

2. Копія Рішення арбітражного суду міста Києва від ХХ грудня 2000 року №0/000 - 4 (чотири) аркуші;

3. Нотаріальна копія Свідоцтва про реєстрацію банку (Закритого акціонерного товариства "ТТТ") №000-1 (один) аркуш;

Нотаріальна копія Довідки №000/01 про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України від ХХ лютого 2001 року - 1 (один) аркуш;

ХХ.ХХ.2001 р. відповідач - Асоціація "УУУ" надала Судові відзив на заяву позивача про перевірку в порядку нагляду рішення арбітражного суду м. Києва від ХХ.ХХ.2000р. по справі № 0/000, в якому пояснив:

АКБ "ХХХ" звернувся до арбітражного суду м. Києва з позовною заявою від ХХ.ХХ.2000р. до Асоціації "УУУ" з вимогою сплатити номінальну вартість 7 векселів №№ 90, 91, 92, 93, 94, 95 та 96, емітованих ДПТФ "ААА" та індосованих Асоціацією "УУУ", в розмірі 113000 гривень, річні проценти в розмірі 6 на суму 6830,48 гривень, пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення на суму 610200 гривень, витрати на протест векселів в сумі 1009,50 гривень (всього на суму 731039,98 гривень).

Рішенням арбітражного суду м. Києва від ХХ.ХХ.2000р. по справі № 0/000 вимоги позивача були задоволені частково:

- на користь позивача стягнуто 3666,09 грн процентів річних, 932,05 грн - пені в розмірі 3 % річних та 600 грн витрат на протест векселів,

- в частині оплати номіналу векселів №№ 93, 94, 95 та 96 в розмірі 63000 грн провадження у справі припинено у зв'язку з оплатою цієї суми відповідачем під час розгляду справи,

- в решті позову було відмовлено - зокрема суд відмовив у задоволенні вимог щодо оплати векселів №№ 90, 91, 92 оскільки позивач подав позов після закінчення річного терміну, встановленого для звернення з позовом до індосанта, а також у задоволенні вимог по сплаті пені з розрахунку 3 % за кожен день прострочення.

Позивач не погодився з рішенням № 0/000 від ХХ.ХХ.2000р. та оскаржив його в порядку нагляду посилаючись, зокрема на наступне: позивач вважає необгрунтованою відмову суду в задоволенні його вимог щодо відновлення пропущеного річного строку на пред'явлення вимоги до індосанта по векселям №№ 90, 91, 92, оскільки перший позов позивача від ХХ.ХХ.2000р. (про той же предмет і з тих же підстав) був залишений арбітражним судом без розгляду з причини неналежного подання доказів сплати державного мита;

позивач вважає, що строк був пропущений з об'єктивних причин - а саме через недосконалість чинного законодавства з питань сплати державного мита банківськими установами, тому, на думку позивача, суд мав всі підстави поновити йому пропущений строк на звернення з позовом до індосанта;

2) позивач також вважає необгрунтованими висновки суду про те, що ставка пені, передбачена п. 48 Положення про переказний та простий вексель 1937 року, є річною ставкою; на думку позивача ставка пені має застосовуватись виходячи з того, що вона стягується в розмірі 3 % від суми заборгованості за векселем за кожен день прострочення платежу; позивач вважає необгрунтованим посилання суду на лист ВАСУ від 10.03.98р. (v8_91800-98) , оскільки лист не є нормативно-правовим актом, в той же час на доказ своєї позиції позивач посилається на п. 9 Роз'яснення ВАСУ № 02-5/293 від 29.04.94р (v_293800-94) .

Асоціація міжнародних автомобільних перевізників України не може погодитись з доводами, викладеними позивачем в заяві про перевірку рішення в порядку нагляду з наступних підстав.

1. Відповідно до п. 70 Положення про переказний та простий вексель , затвердженого постановою ЦВК і РНК СРСР від 07.08.1937р. (надалі Положення (v1341400-37) ) та ст. 70 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, запровадженого Женевською конвенцією 1930 року (995_009) позовні вимоги держателя до індосантів погашаються після закінчення одного року від дати протесту, здійсненого в установлений строк. Векселі №№ 90, 91, 92 були опротестовані позивачем ХХ.ХХ.99р. і відповідно річний строк для звернення з позовом до індосанта закінчився ХХ.ХХ.2000р.

Згідно ст. 80 Цивільного кодексу (1540-06) закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в позові.

Вперше позивач висунув вимоги по оплаті вказаних векселів у позовній заяві від ХХ.ХХ.2000р. Проте, арбітражний суд повернув зазначений позов без розгляду на підставі ст. 63 АПК України (1798-12) . Згідно ч. 4 ст. 79 Цивільного кодексу (1540-06) пред'явлення позову, залишеного без розгляду, не перериває перебігу позовної давності.

Відповідно до п. 14 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженої наказом ГДПІ України від 22.04.1993р. № 15 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції 19.05.1993р. за№ 50 (z0050-93) при безготівковій оплаті державного мита доказом його перерахування до бюджету є останній примірник платіжного доручення. Проте, всупереч вимогам зазначеної інструкції в доказ оплати держмита позивач надав не платіжне доручення, а меморіальний ордер.

В Інструкції НБУ № 7 від 02.08.96р. "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України" (v0204500-96) серед переліку розрахункових документів, за якими здійснюються безготівкові розрахунки немає такого документу, як меморіальний ордер. Про це не може бути невідомо позивачу з огляду на те, що він є банківською установою. Таким чином, пред'являючи перший позов від ХХ.ХХ.2000р. позивач не міг не знати про те, що він подає суду неналежний доказ сплати держмита, проте разом з позовною заявою, позивач навіть не надав суду довідки Держказначейства про зарахування держмита до бюджету. За таких обставин, повернення судом першого позову від ХХ.ХХ.2000р. повністю відповідає вимогам ч. 4 ст. 63 АПК України (1798-12) та Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита.

Аргументуючи наявність підстав для поновлення строку позивач вказує на неможливість оформлення банками платіжних доручень. Проте, таке ствердження позивача не відповідає дійсності з огляду на наступне. Арбітражним судом м. Києва розглядалась аналогічна справа № 00/000 між тими ж сторонами про стягнення заборгованості за іншими векселями. В своєму рішенні від ХХ.ХХ.2000р. (резолютивна частина якого була змінена постановою від ХХ.ХХ.2000р.) арбітражний суд м. Києва встановив, що позивач платіжним дорученням № 0 від ХХ.ХХ.99р. перерахував нотаріусу 750 грн за протест векселів. Копія зазначеного платіжного доручення знаходиться в матеріалах справи № 00/000. Таким чином, позивач не позбавлений можливості перераховувати кошти за платіжними дорученнями, а його доводи про неможливість здійснення банком безготівкових розрахунків за "платіжними дорученнями є необгрунтованими та спростовується фактом перерахування позивачем коштів по платіжному дорученню, що був встановлений арбітражним судом у справі № 00/000.

Доводячи неправомірність повернення арбітражним судом першої позовної заяви від ХХ.ХХ.2000р. без розгляду позивач апелює до п. 1 листа ВАСУ № 01-8/281 від 27.04.95р. (v_281800-95) в якому йдеться про те, що в разі виникнення сумнівів щодо надходження мита від установи банку до бюджету арбітражний суд вправі витребувати додаткові докази зарахування мита до держбюджету (до речі, далі в своїй заяві позивач стверджує про відсутність в системі українського законодавства такого нормативного акту як "лист"). Якщо позивачу було відомо про таку позицію Вищого арбітражного суду, крім того якщо позивач має безліч аргументів щодо "неврегульованості" законодавством порядку сплати мита установами банків - чому за таких обставин позивач не подав при первісному зверненні до суду разом з позовною заявою від ХХ.ХХ.2000р. довідку держказначейства про зарахування мита до держбюджету і не зняв таким чином питання подання належних доказів сплати держмита? Більш того, в п. 1 названого листа Вищого арбітражного суду, на який посилається позивач, дається відповідь на питання "щодо порядку оформлення платіжних доручень про сплату державного мита" банківськими установами, а не про можливість подання суду інших доказів (ніж платіжні доручення) зарахування мита до держбюджету.

Якщо позивач вважає, що його перший позов від ХХ.ХХ.2000р. ухвалою від ХХ.ХХ.2000р. № 00-00-00/0000 був повернутий арбітражним судом без розгляду необгрунтоване, позивач був вправі оскаржити цю ухвалу в порядку нагляду. Проте позивач не оскаржив названу ухвалу, а подав позовні матеріали до суду повторно ХХ.ХХ.2000р.

Таким чином, оскільки ухвала суду від ХХ.ХХ.2000р. № 00-00-00/0000 про повернення позовної заяви без розгляду не оскаржена позивачем в порядку нагляду, в оскаржуваному позивачем рішенні від ХХ.ХХ.2000р. суд цілком обгрунтовано дійшов висновку про відсутність підстав для відновлення пропущеного позивачем строку. Слід також зауважити, що відмова суду у задоволенні позовних вимог по стягненню з Асоціації "УУУ" (індосанта) заборгованості по векселям №№ 90, 91, 92 не позбавляє позивача стягнути позовні суми з векселедавця цих векселів, оскільки відповідно до п. п. 53, 78 Положення (v1341400-37) та ст. ст. 53, 78 Уніфікованого закону (995_009) строк давності для звернення з позовом до векселедавця простого векселя встановлений в 3 роки.

2. Пункт 48 Положення 1937 року (v1341400-37) передбачає право векселедержателя вимагати від того, кому він пред'являє позов сплати пені в розмірі 3 % від дня строку платежу. Тобто зазначена норма не встановлює, яким чином має нараховуватись пеня - як три відсотки річні чи як три відсотки за кожен день прострочення.

Цивільне законодавство України не містить загальної норми, відповідно до якої визначена сторонами або законом ставка пені підлягає стягненню виходячи з принципу, що це є щоденна ставка. Отже, оскільки зміст норми п. 48 Положення (v1341400-37) не дозволяє дійти однозначного висновку щодо характеру ставки пені, а саме: чи є 3 % ставкою річною або щоденною, суд має виходити з норм, що регламентують подібні відносини, а при їх відсутності - із загальних начал і змісту законодавства України (ч. 6. Ст. 4 АПК України (1798-12) , ч. 3 ст. 11 ЦПК України (1540-06) ).

Норми Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22.11.96р. (543/96-ВР) регламентують порядок сплати пені, передбаченої договором. Тобто цей Закон (543/96-ВР) не може бути прямо застосований до спірних правовідносин, оскільки він не регламентує порядок нарахування пені, передбаченої законодавством. Проте, оскільки предмет його регулювання - сплата пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань є подібним до спірних правовідносин, положення цього Закону (543/96-ВР) можуть бути застосовані за аналогією. Статтею 3 названого Закону (543/96-ВР) передбачено обмеження розміру договірної пені подвійною обліковою ставкою НБУ. Відповідно до ст. 72 Цивільного кодексу (1540-06) до позовів про стягнення неустойки застосовується 6-місячний строк позовної давності. Тобто в основу ст. 3 Закону (543/96-ВР) закладено принцип, відповідно до якого розмір неустойки (пені), як виду забезпечення зобов'язань, обмежується сумою яка є набагато меншою від суми заборгованості. Слід зауважити, що названим Законом (543/96-ВР) також не встановлюється норма про те, що ставку пені слід розуміти як щоденну.

В той же час, якщо слідувати логіці позивача щодо нарахування пені за кожен день прострочення виходячи з принципу що ця ставка 3% є щоденною, то за період 6 місяців розмір пені перевищуватиме розмір заборгованості в 5,4 рази (3 % за день х 180 дн. = 540 % від суми заборгованості), що протирічить принципу обмеження розміру неустойки.

Отже, оскільки ні відповідним нормативним актом (в даному випадку -Положенням), ні загальними нормами Цивільного кодексу (1540-06) не встановлено, що пеня - це вид неустойки, розмір якої слід розуміти як щоденну ставку, у позивача відсутні правові підстави стверджувати про те, що встановлена п.48 Положення (v1341400-37) пеня в розмірі 3% є щоденною ставкою, яка нараховується на суму заборгованості та підлягає стягненню за кожен день затримки платежу.

Необхідно зазначити, що п. 48 Положення (v1341400-37) крім сплати пені в розмірі 3 %, надає право векселедержателю вимагати від зобов'язаних за векселем осіб сплати шести відсотків річних та витрат на протест векселів. Таким чином, вексельне законодавство містить достатньо гарантій, які забезпечують векселедержателю можливість отримати задоволення за рахунок коштів боржника понад номінальну суму векселя в разі прострочення боржником платежу.

За таких обставин, позиція позивача щодо порядку нарахування пені є безпідставною, грунтується на розширеному тлумаченні п. 48 Положення (v1341400-37) та не відповідає загальним началам і змісту цивільного законодавства України.

У зв'язку з наведеним ми вважаємо, що суд цілком обгрунтовано застосував до спірних відносин положення ст. 214 Цивільного кодексу (1540-06) , відповідно до якої в разі прострочення грошового зобов'язання боржник сплачує кредитору три проценти річних з простроченої суми.

Посилання позивача на те, що листи Вищого арбітражного суду України не є нормативно-правовими актами, обов'язковими для виконання, не має відношення до суті справи, оскільки при вирішені спору суд дійшов висновку про обчислення пені з розрахунку 3% річних шляхом застосування до спірних правовідносин аналогічної норми, а не на підставі, як стверджує позивач, п. 5 листа Вищого арбітражного суду України від 10.03.98р. "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів" (v8_91800-98) .

Крім цього, відповідно до п. З ст. 12 Закону України "Про арбітражний суд" (1142-12) до повноважень Вищого арбітражного суду України належать питання вивчення та узагальнення практики застосування законодавства, а також забезпечення однаковості практики, про що до відома учасників процесу доводиться відповідними листами.

В доказ правомірності нарахування пені в розмірі 3 % за кожен день прострочення позивач посилається на п. 9 роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань" за № 02-5/293 від 29.04.94р. (v_293800-94) . При цьому, цитуючи названий пункт, позивач перекручує на свій лад текст роз'яснення вказуючи в заяві, що "пеня є одним із видів неустойки, стягується за кожний день прострочення і в межах 6-місячного строку позовної давності".

Насправді ж, в п. 9 роз'яснення зазначається:

" 9. Пеню як один із видів неустойки, яка стягується за кожний день прострочки і в межах 6-місячного строку позовної давності, необхідно відрізняти від відсотків за користування чужими коштами, що є платою саме за користування чужими коштами, а не санкцією за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання. Стягнення цих відсотків передбачено, зокрема, пунктом 67 Положення про поставки продукції та пунктом 58 Положення про поставки товарів (при повторній оплаті однієї і тієї ж продукції (товарів), неправильному застосуванні цін тощо). "

У наведеному роз'ясненні Вищий арбітражний суд України протиставив пеню, яка стягується за кожен день прострочення, процентам за користування чужими коштами. При цьому, в згаданому роз'ясненні не вказується про те, що при невизначеності норми, слід виходити з того, що ставка пені має розглядатись як щоденна.

Граматична конструкція речення дає підстави стверджувати про те, що в п. 9 роз'яснення фраза "Пеню як один із видів неустойки, яка стягується за кожний день прострочки " використовується не як нормативне визначення (дефініція) пені, а як один з видів пені (тобто пені, ставка якої відповідно до умов договору чи вказівок закону нараховується за кожний день), який вживається тільки у цьому контексті з метою його протиставлення схожому правовому поняттю - відсоткам за користування чужими коштами. Тобто зазначене роз'яснення не виключає, що ставка (розмір) пені може зазначатись у договорі чи нормативному акті як щоденна, так і річна ставка.

Крім цього, відповідно до Закону України " Про арбітражний суд " (1142-12) Вищий арбітражний суд України не наділений правом створення нових норм. Тому навіть з цієї точки зору п. 9 зазначеного роз'яснення не можна розглядати як тлумачення ставки пені та порядку її нарахування, оскільки це призвело б до встановлення нової норми, що в свою чергу було б несумісним з компетенцією Вищого арбітражного суду.

По суті, у своїй заяві позивач доводить лише правомірність методики, за якою пеня розраховується за кожен день прострочення, при цьому не наводить переконливих аргументів відносно того, що ставка пені, встановлена п. 48 Положення (v1341400-37) є саме щоденною, а не річною ставкою.

За таких обставин, ми вважаємо безпідставним посилання позивача на п.9 роз'яснення, як на обгрунтування своєї позиції, оскільки роз'яснення не містить прямої вказівки про те, що визначена законом чи угодою ставка пені є щоденною ставкою.

Додатково доводимо до відома суду офіційну позицію Національного банку України щодо порядку нарахування пені, передбаченої пунктом 48 Положення 1937 року (v1341400-37) . Так, на запит Адвокатської компанії "ППП", яка представляє інтереси Асоціації "УУУ" в цій справі, щодо порядку нарахування пені, передбаченої п. 48 Положення (v1341400-37) , листом від ХХ.ХХ.2001р. за № 00-000/000 Національний банк України повідомив, що "... відповідно до підпункту 4 п. 4 зазначеної постанови векселедержатель може вимагати від того, кому він пред 'явив позов, пеню у розмірі 3 відсотків річних від дня строку платежу до дня одержання коштів від будь-якої відповідальної за векселем особи".

3. Вважаємо за необхідне звернути увагу суду на сумнівність поданих позивачем доказів сплати державного мита за перегляд оскаржуваного ним рішення в порядку нагляду. На доказ оплати державного мита позивач подав меморіальний ордер № 0 від ХХ.ХХ.2001р. та довідку Н-ського відділення Держказначейства від ХХ.ХХ.2001р. № 00-00/000. В меморіальному ордері (який відповідно до п. 14 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита (z0050-93) не є належним доказом сплати держмита) зазначається код документа № 0481008 який не передбачений для жодного розрахункового документа, встановленого Інструкцією НБУ № 7 "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України" (v0204500-96) .

Як вбачається з поданих позивачем документів АКБ "ХХХ" був реорганізований в ЗАТ "ТТТ" ХХ.ХХ.2001р. Проте, в меморіальному ордері № 0 від ХХ.ХХ.01р. в графі "платник" та "банк-платника" зазначається назва неіснуючої особи - АКБ "ХХХ". В той же час на зворотній стороні меморіального ордеру міститься відтиск печатки ЗАТ "ТТТ".

Відповідно до листів ВАСУ № 01-8/131 від 10.04.98р. (v_131800-98) та № 01-8/182 від 15.05.98р.(v_182800-98) державне мито зараховується в доход держбюджету по коду бюджетної класифікації № 22090200. Як вбачається із меморіального ордеру № 0 від ХХ.ХХ.2001р. позивач зазначив інший код бюджетної класифікації - 22090100.

Подана позивачем довідка Держказначейства містить суттєві розбіжності з меморіальним ордером № 2 від ХХ.ХХ.2001: по перше, довідкою підтверджується надходження держмита згідно платіжного доручення № 0 від ХХ.ХХ.2001р., в той час як позивач подав меморіальний ордер № 0 від ХХ.ХХ.2001р.; по друге, в довідці йдеться про надходження мита по коду 22090200, в той час як в меморіальному ордері, поданому позивачем, зазначається інший код - 22090100.

З огляду на наведене ми вважаємо, що позивачем не подано належних доказів оплати держмита за перегляд рішення від ХХ.ХХ.2000р. в порядку нагляду в зв'язку з чим просимо суд окремо дослідити це питання і в разі підтвердження факту подання позивачем неналежних та суперечливих доказів оплати держмита просимо повернути заяву позивача на підставі ч. З ст. 105 АПК України (1798-12) .

Асоціація "УУУ" додатково довела до відома суду постанову судової колегії ВАСУ від 02.03.01р. № 04-1/11-16/43, прийняту по справі за участю позивача та відповідача з аналогічного спору по іншим векселям. Зокрема, Вищий арбітражний суд України дійшов висновку про те, що ставку пені, передбачену п.48 Положення (v1341400-37) слід розуміти як річну ставку.

Виходячи з наведеного, та враховуючи необґрунтованість доводів позивача, а також приймаючи до уваги правомірність висновків арбітражного суду м. Києва, зазначених в оскаржуваному позивачем рішенні від ХХ.ХХ.2000р. по справі № 0/000, керуючись ст. ст. 103, 106, 108 АПК України (1798-12) .

Асоціація "УУУ" просить Суд рішення арбітражного суду м. Києва № 0/000 від ХХ.ХХ.2000р. залишити без змін; - заяву ЗАТ "ТТТ" про перевірку рішення від ХХ.ХХ.2000р. в порядку нагляду залишити без задоволення.

Додаються копії:

1. Рішення арбітражного суду м. Києва № 00/000 від ХХ.ХХ.2000р., яким встановлений факт перерахування позивачем коштів за платіжним дорученням.

2. Лист НБУ від ХХ.ХХ.2001р. за № 00-000/000.

3. Постанова Судової колегії ВАСУ від ХХ.ХХ.01р. № 00-0/00-00/00.

4. Поштовий чек в доказ відправки копії відзиву позивачу.

ХХ.ХХ.2001 р. Голова Арбітражного суду м. Києва, розглянувши заяву Закритого акціонерного товариства "ТТТ" про перевірку в порядку нагляду рішення арбітражного суду м. Києва від ХХ.ХХ.2000р. у справі № 0/000 за позовом Акціонерного комерційного банку "ХХХ" (правонаступник Закрите акціонерне товариство (ЗАТ) "ТТТ") до Асоціації "УУУ" про стягнення 731039,98 грн. встановив:

Рішенням арбітражного суду м. Києва від ХХ.ХХ.2000р. позовні вимоги задоволені в частині стягнення 3666,09 грн. процентів річних за опротестованим векселям №№ 93, 94, 95, 96, 932,05 грн. пені, 600 грн. витрат на протест векселів та 681,98 грн держмита. В частині оплати номінальної вартості векселів №№ 93, 94, 95, 96 в сумі 63000 грн. провадження у справі припинено у зв'язку із сплатою цієї суми відповідачем. В решті позову позивачу відмовлено. Зокрема суд відмовив поновити пропущений позивачем строк пред'явлення позову по векселям №№ 90, 91, 92 та відмовив у задоволенні вимог по оплаті пені, розрахованої позивачем в розмірі 3 % за кожен день прострочення.

Позивач подав заяву про перевірку зазначеного рішення від ХХ.ХХ.2000р. в порядку нагляду, просить його скасувати в тій частині, у якій у позові відмовлено та стягнути з відповідача номінальну вартість векселів №№ 90, 91, 92, проценти річні, пеню та витрати на протест цих векселів, а також стягнути з відповідача пеню по векселям №№ 93, 94, 95, 96 в розмірі 339267,95 грн з розрахунку 3% за кожен день прострочення. В своїй заяві позивач посилається на те, що суд необгрунтоване відмовив у поновленні строку на звернення з позовом про стягнення заборгованості по векселям №№ 90, 91, 92 оскільки строк був пропущений не з вини позивача а з причин недосконалості чинного законодавства, що регулює порядок оплати держмита банківськими установами.

Позивач також посилається на те, що судом невірно застосовано Положення про переказний та простий вексель, затверджене постановою ЦВК і РНК СРСР 1937р. (v1341400-37) , яке передбачає сплату пені в розмірі трьох відсотків. На думку позивача пеня, передбачена Положенням є щоденною ставкою та має нараховуватись на суму заборгованості за кожен день прострочення, а відтак суд невірно дійшов висновку про те, що в даному випадку пеня має нараховуватись як річні відсотки.

Позивачем надані документи, що свідчать про реорганізацію АКБ "ХХХ" в Закрите акціонерне товариство "ТТТ", яке стало правонаступником АКБ "ХХХ".

Відповідач надав відзив у якому посилається на відсутність підстав для поновлення позивачу строку на пред'явлення позову з причин, зазначених у відзиві. Відповідач стверджує, що передбачена Положенням пеня має нараховуватись як три відсотки річні, а тому суд правомірно відмовив позивачу у задоволенні його вимог по стягненню пені, розрахованої в розмірі 3% за кожен день прострочення.

Перевірка матеріалів справи показала наступне.

Між сторонами спору ХХ.ХХ.1999 року був укладений договір купівлі-продажу цінних паперів № Т-00, відповідно до якого позивач придбав прості векселі №№ 90, 91, 92, 93, 94, 95, 96, емітентом яких є ДПТФ "ААА".

Відповідач вчинив на вказаних векселях бланковий індосамент. На дату оплати векселів векселедавець не здійснив платіж за векселями, у зв'язку з чим векселі були опротестовані в нотаріальному порядку, про що свідчать акти про протест векселів про несплату від ХХ.ХХ.99р. та ХХ.ХХ.99р.

Належно оформлений позов подано позивачем до суду після спливу річного строку (ХХ.ХХ.2000р.), встановленого для звернення з позовом до індосанта. Вперше позивач звернувся до арбітражного суду з позовною заявою від ХХ.ХХ.2000р. про той же предмет та з тих же підстав. Ухвалою від ХХ.ХХ.2000р. позовна заява була повернута позивачеві без розгляду на підставі п. 4 ст. 63 АПК України (1798-12) , оскільки державне мито було сплачене позивачем не платіжним дорученням, а меморіальним ордером.

Ухвала арбітражного суду від ХХ.ХХ.2000р. про повернення позовної заяви без розгляду не оскаржувалась позивачем в порядку нагляду.

Таким чином, суд правильно дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення позивачу строку на пред'явлення позову по стягненню заборгованості за векселями №№ 90, 91,92.

П. 48 Положення про переказний та простий вексель (v1341400-37) передбачає право векселедержателя вимагати від зобов'язаних за векселем осіб сплати пені в розмірі 3% без вказівки про те, що відповідальність у такому розмірі застосовується за кожен день прострочення. Таким чином, слід виходити з того, що це є річна ставка, оскільки вказана норма кореспондується з нормою ст. 214 Цивільного кодексу (1540-06) , відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора має сплатити суму боргу та три проценти річних з простроченої суми.

Згідно з п.5 листа Вищого арбітражного суду України від 10.03.1998р. "Про деякі питання практики застосування норм чинного законодавства у вирішенні спорів" (v8_91800-98) передбачена п. 48 Положення про переказний та простий вексель (v1341400-37) пеня має нараховуватись виходячи з того, що це є річна ставка.

Враховуючи викладене, наглядова інстанція приходить до висновку про те, що постановлене арбітражним судом рішення відповідає матеріалам справи та чинному законодавству.

Керуючись ст.ст. 106-108 АПК України (1798-12) , постановив: Рішення арбітражного суду м. Києва від ХХ.ХХ.2000р. у справі № 0/000 залишити без зміни.

З історії векселя...

Вексель виник з перекладу. На ярмарках, що відрізнялися в Італії великим пожвавленням, золотих справ майстра змінювали купцям, що прибули з інших країн, виручені ними на ярмарку гроші на монети їхньої країни. При цьому вужу тоді узвичаїлося не платити готівкою, а видавати листа, що укладали в собі доручення кореспонденту міняли, що проживає на батьківщині купця, виплатити по пред'явленні листа визначену суму...

Відповідно до прийнятих 06.07.1999 року Законів № 826 (826-14) , № 827 (827-14) , № 828 (828-14) України приєдналася до трьох

Женевських вексельних конвенцій 1930 року :

- Конвенція № 358, що встановлює Уніфікований закон про переказний і простий вексель (995_009) ;

- Конвенція № 359, що має на меті дозвіл деяких колізій про переказні і прості векселі (995_007) ;

- Конвенція № 360, про гербовий збір щодо переказного і простого векселів (995_008) .

Женевські вексельні конвенції 1930 року набули чинності для України 6 січня 2000 року, про що було повідомлено в листі Юридичного департаменту Національного банку України від 27.01.2000 р. № 18-211/224-550 "Про набуття чинності Женевських конвенцій 1930 року" (v-550500-00) . Таким чином, на території України на сьогодні дії Уніфікований закон про переказні і прості векселі (УВЗ) (995_009) .

До сьогоднішнього дня не існувало єдиного документа, який об'єднав би в собі вимоги до вексельного обігу в Україні з урахуванням національного законодавства. Але 05.04.2001 року прийнят і набув чинності Закон України "Про обіг векселів в Україні" (2374-14) . Цим Законом визначені особливості вексельного обігу в Україні, нормативно-правові акти, що регулюють питання вексельного обігу.

Поняття учасників процесу про стягнення заборгованості по векселях Положення про операції банків з векселями, затверджене Постановою Правління Національного банку України від 28.05.1999 р. № 258 (v0653500-99) , а саме глава 2, яка включає в себе загальні визначення і принципи тлумачення, визначає векселедавця, як особу, яка видала вексель; векселедержателя, як особу, яка володіє векселем на підставі чинного законодавства (у разі правонаступництва, як розпорядник майна, викупу з конкурсної маси тощо). Векседержатель - особа, яка володіє векселем, що виданий або індосований цій особі чи її наказу, або індосований на пред'явника, або ж шляхом бланкового індосаменту, чи на підставі інших законних прав.

Вексель - безумовне грошове зобов'язання, за яким одна особа зобов'язана сплатити інший визначену суму коштів у визначений строк, правовий статус якого регулюється законодавством про вексельний обіг.

Далі поняття бланкового індосаменту... Бланковий індосамент - індосамент без зазначення визначеної особи, за яким векселедержатель передає всі права придбавачу векселя. Бланковий індосамент може складатися лише з підпису векселедержателя. Вексель, який підлягає оплаті пред'явнику і може бути переданий у подальшому шляхом простого передавання самого векселя до того, доки не буде вчинений повний індосамент. Векселедержатель може перетворити бланковий індосамент у повний, виконавши над підписом бланкового індосанта вказівку на визначену особу. Щоб бути дійсним, бланковий індосамент має бути вчинений на звороті векселя.

Про стягнення заборгованості за векселями дуже добре і змістовно повідомляє журнал "ННН". Юрист фірми "ННН" вважає головний обов'язок боржника - сплатити борг вчасно і "без зволікання". Іноді на жаль виникає ситуація коли креди-тору доводиться стягувати суму боргу в приму-совому порядку.

Малоприємна для обох сторін процедура стяг-нення заборгованості за різними видами зобов'язань регламентується законодавством. Так, Уніфікованим законом про прості і переказні век-селі (УВЗ) (995_009) установлений порядок стягнення век-сельних сум за не оплаченими в термін векселями.

Як відомо, за кожним векселем обов'язково настає термін платежу, що встановлюється сторонами у суворій відповідності зі статтею 33 УВЗ (995_009) . І перш ніж пред'явити свої права на стягнення вексельної суми, кожний векселеутримувач повинен пересвідчитися в дотриманні термінів погашення векселя, а також терміну акцепту для переказного векселя. А терміни для погашення векселів установлені такі:

- вексель терміном після подання оплачується при його поданні. Але відповідно до статті 3 УВЗ (995_009) він повинен бути поданий до платежу протягом року з дня його складан-ня, якщо тільки цей термін не скорочений векселедавцем чи індосантом або збільше-ний векселедавцем;

- вексель терміном на певний день або у стільки-то часу з дня складання або від подання повинен бути поданий до платежу або в день, коли він повинен бути оплаче-ний, або в один з двох наступних робочих днів.

Після настання терміну платежу за векселем та у разі відмови платника за переказним векселем від акцепту всі особи, які підписали вексель, несуть за ним солідарну відповідальність. Тому векселеутримувач у разі несплати вексельної суми має право пред'явити вимогу до кожної такої особи окремо або до всіх зазначених осіб разом. При цьому він не зобов'язаний дотримуватися по-слідовності, у якій підписувався вексель. Однак скористатися цим правом векселеутримувач може тільки в терміни, установлені для:

- подання векселя терміном після подання або у стільки-то часу;

- здійснення протесту в неакцепті або в не-платежі;

- подання до платежу у разі застереження "оборот без витрат".

Якщо встановлені терміни пропущені, векселеутримувач утрачає свої права проти індосантів, векселедавця та інших зобов'язаних осіб, за винятком акцептанта.

Своєчасно не оплачені векселі (переказні - своєчасно не акцеп-товані) зберігають за собою вексельне боргове зобов'язання тільки в тому випадку, якщо вони вчасно опротестовані.

Протест - це офіційно засвідчена вимога пла-тежу (акцепту) і його неотримання. Основна мета протесту - зберегти вексельне право за неоплаченим векселем, тобто право векселеутримувача вимагати оплату вексельної суми з усіх осіб, які поставили на векселі свої підписи і відповідають у другу чергу в порядку регресу. Однак відповідно до статті 46 УВЗ (995_009) векселеутримувач, індосант або аваліст можуть за допомогою включеного до векселя і підписаного застереження "без протесту", або "оборот без витрати", або будь-якого іншого рівнозначного застереження звільнити векселеутримувача від необхідності здійснювати, для здійснення його прав регресу, протест в неакцепті або в неплатежі. Якщо таке застереження включене векселедавцем (трасантом), то воно робить непотрібним протест стосовно всіх зобов'язаних за векселем осіб, але вміщене в індосаменті надпису вачем воно робить непотрібним протест тільки стосовно того, хто його помістив.

У цьому випадку для векселеутримувача важливо не пропустити терміни подання векселя до платежу і вчасно надіслати повідомлення. Але йому все ж варто опротестувати вексель, оскільки застереження "без протесту", "оборот без витрат" хоч і не дають векселеутримувачу права опротестувати вексель, однак і не забороняють йому здійснити протест. Правда, якщо застереження зроблене векселедавцем, усі витрати за протес-том буде нести векселеутримувач. А ось якщо застереження виходить від індосанта або аваліста, то витрати за протестом можуть бути витребувані від усіх осіб, які поставили свої підписи.

Терміни подання векселя до протесту

Відповідно до статті 44 УВЗ (995_009) для здійснення протесту в неакцепті або неналежному акцепті векселеутримувач повинен подати вексель нотаріусу в межах термінів, установлених для подан-ня векселя до акцепту. У випадку якщо перше подання мало місце в останній день терміну, то протест ще може бути здійснений наступного дня до 12 години.

Векселі терміном на певний день або у стільки-то часу від складання чи подання векселеутримувач повинен подати нотаріусу для протесту в неплатежі протягом двох робочих днів, що на-стають за днем платежу.

Протест у неплатежі векселя терміном після подання може бути здійснений протягом року з дня його складання.

Якщо ж у векселі терміном після подання було встановлено, що він не може бути поданий до платежу раніше певного терміну, то відповідно до статті 34 УВЗ (995_009) річний термін для подання векселя до протесту починається не з дня його складання, а з дня настання цього встановленого учасниками векселя терміну.

Слід також мати на увазі, що коли термін платежу або термін подання векселя до протесту припадає на встановлений згідно із законом неробочий день, ці терміни переносяться на наступний робочий день. Не можна передати вексель для протесту раніше від дня, що настає за днем терміну платежу. Разом з тим, якщо термін для подання векселя до протесту пропущений, нехай і не з вини протестанта, опротестування стає неможливим і тоді вимоги векселеутримувача до платника будуть регулюватися не вексельними, а цивільно-правовими відносинами.

Згідно зі статтями 34, 36 і 92 Закону України від 02.09.93 р. № 3425-ХІІ "Про нотаріат" (3425-12) , зі змінами і доповненнями, протести векселів у неплатежі, неакцепті або недатуванні акцепту учиняються державними і приватними нотаріусами відповідно до законодавства України про переказний і простий векселі.

Процедура протесту нотаріусами регулюється Інструкцією № 18/5, якою встановлено, що протест векселів у неплатежі учиняється нотаріусами за місцезнаходженням платника або за місцем платежу (доміцільовані векселі, тобто ті, що підлягають оплаті у третьої особи), а протест векселів в неакцепті і в недатуванні акцепту - за місцезнаходженням платника.

Для здійснення протесту векселеутримувач - протестант повинен передати нотаріусу такі документи:

- векселі, що підлягають опротестуванню. Векселі передаються нотаріусу під розписку;

- опис векселів, у якому вказуються реквізити векселедавця, реквізити платника, термін платежу, сума платежу, реквізити всіх векселенад

- писувачів, причини протесту, реквізити векселеутримувача;

- письмову заяву протестанта з проханням здійснити протести поданих векселів. Заява й опис залишаються у нотаріуса;

- Статут або Положення юридичної особи, яка звернулася за здійсненням протесту.

Перед здійсненням протесту, у день прийняття векселя до протесту, нотаріус направляє платникові (доміциліантові) вимогу (лист або телеграму) про оплату або акцепт векселя.

У разі відмови платника (доміциліата) сплатити або акцептувати вексель або його неприбуття до нотаріуса останній опротестовує вексель вчиненням відповідного запису в реєстрі, зробивши відмітку на самому векселі і склавши акт установленої форми про протест у неакцепті або неплатежі. Опротестований вексель разом з актом про протест видається векселеутримувачу.

Векселедавець-протестант, отримавши на руки опротестований вексель, відповідно до статті 45 УВЗ (995_009) зобов'язаний сповістити свого індосанта і векселедавця про неакцепт або неплатіж протягом чотирьох робочих днів, що настають за днем протесту, або у разі застереження "оборот без витрат" - за днем подання. Кожний індосант, у свою чергу, повинен протягом двох робочих днів, що настають за днем отримання ним повідомлення, повідомити свого індосанта про отримання ним повідомлення із вказівкою реквізитів тих, хто послав попередні повідомлення, і так далі, сходячи до векселедавця.

Особа, яка не надіслала повідомлення у заз-начений вище термін, несе відповідальність за збитки, що можуть бути заподіяні у зв'язку із цим іншим учасникам.

При своєчасному здійсненні протесту настає солідарна відповідальність усіх векселеучасників перед власником векселя. Протестант може звертати свою вимогу до будь-якого з векселеучасника або до всіх разом. Акцептант або трасант переказного векселя. що не підлягає акцепту, а у разі простого векселя - векселедавець є відповідачами за вексельною заборгованістю у першу чергу, і якщо пред'явлені до них вимоги векселеутримувача задоволені, то вексельна вимога погашається.

Решта векселеучасників відповідають у другу чергу в порядку регресу, і якщо вимога векселеутримувача, звернена до одного з них, задоволена, то вексельна вимога не погашається, оскільки особа, яка оплатила вексель (регресант), має право звертатися, у свою чергу, з вимогою до осіб, які зобов'язалися за векселем раніше від неї.

Згідно зі статтею 48 УВЗ (995_009) векселеутримувач може вимагати від того, до кого він пред'являє вимогу:

1. Сплати суми переказного векселя, неакцептованої або неоплаченої, з відсотками, якщо вони були обумовлені. Це стосується і простого векселя.

2. Сплати відсотків у розмірі шести з дня терміну платежу. Відповідно до пункту 5 листа Вищого арбітражного суду України від 10.03.98 р. № 01-8/91 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів" (v8_91800-98) "відсотки в розмірі шести" повинні розумітися як річні ставки.

3. Сплати витрат за протестом, надсиланням повідомлення, а також інших витрат.

Цей перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. Це дійсно так, але у Положенні про переказний і простий вексель, затверджене постановою УПК і СНК СРСР від 07.08.1937 р. № 104/1341 (v1341400-37) у пункті 48 визначається:

Векселедержатель може вимагати від того, кому він пред'являє позов:

1) суму переказного векселя, неакцептовану або неоплачену, з відсотками, якщо вони були обумовлені;

2) відсотки, в розмірі шести від дня строку платежу;

3) витрати, пов'язані з протестом, з пересиланням повідомлення, а також інші витрати;

4) пеню, в розмірі трьох відсотків, від дня строку платежу.

Із сказаного випливає, що у випадку коли за прострочення виплати вексельної суми була встановлена неустойка в іншому розмірі, ніж передбачений УВЗ (995_009) , вона визнається незаконною, оскільки суперечить правовій природі вексельного зобов'язання. Крім того, векселеутримувач не може стягнути з боржника, який прострочив платіж за векселем, і суму збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки це не передбачено переліком.

Той, хто сплатив вексель на регресну вимогу векселеутримувача, також має право вимагати від відповідальних перед ним осіб:

1. Усю сплачену ним суму.

2. Відсотки на вказану суму у розмірі шести починаючи з того дня, коли він здійснив платіж.

3. Понесені ним витрати.

Регресна вимога повинна містити такі дані:

- суму боргового зобов'язання за векселем і термін погашення векселя із вказівкою векселедавця простого векселя і трасата і трасанта переказного векселя;

- місце платежу і місце протесту векселя;

- суму витрат, розмір відсотків, нарахованих від терміну оплати векселя до дня пред'явлення регресної вимоги.

Щодо відповідальності за неопротестованими векселями, то після закінчення термінів, установлених для здійснення протесту векселя в неакцепт або в неплатежі, векселедавець зберігає право пред'являти вимоги тільки до осіб. зазначених у статті 53 і 78 УВЗ (995_009) - акцептанта переказного векселя і векселедавця простого векселя, а також до їх авалістів, оскільки згідно зі статтею 32 УВЗ (995_009) аваліст відповідає за борговими зобов'язаннями нарівні з особою, за яку було дано аваль. Таким чином, векселеутримувач може пред'явити вимогу до перелічених осіб і за неопротестованим векселем протягом установлених термінів позовної давності.

Якщо вексель не був опротестований згідно із застереженням "оборот без витрат" або "без протесту", векселеутримувач у разі своєчасного подання векселя до платежу має право звернути вимогу до векселезобов'язаних осіб.УВЗ (995_009) прямо передбачене право векселеутримувача звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості за векселем. Однак українським законодавством передбачений безспірний порядок стягнення заборгованості за опротестованими векселями. Таке право векселеутримувачі - протестанти отримали у зв'язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України Постанови № 693 (693-2000-п) . Тепер згідно із цією постановою виконавчий напис на опротестованому векселі є підставою для безспірного списання грошових коштів з рахунка боржника. Правда, порядок стягнення на підставі виконавчих написів нотаріусів заборгованості за опротестованими векселями до цього часу не затверджений Національним банком і Міністерством юстиції України. Хоча відповідно до Постанови № 693 (693-2000-п) названі органи повинні були затвердити такий порядок протягом 3 місяців з дати прийняття постанови.

Слід сказати про те, що такий порядок був затверджений постановою Правління Національного банку України від 05.02.99 р. № 49 (z0174-99) , але потім скасований як такий, що суперечить чинному законодавству. Можливо тепер, з прийняттям Постанови № 693 (693-2000-п) , колишній порядок буде відновлений НБУ, але з відповідними змінами.

Оскільки зазначеною Постановою передбачено, що для учинення нотаріального напису векселеутримувач повинен надати нотаріусові оригінал опротестованого векселя та акт про протест, то, найвірогідніше, що, отримавши на руки ці документи, він відразу ж передасть їх тому ж нотаріусу для вчинення виконавчого напису, який є виконавчим документом. І тоді вексельна сума за опротестованим векселем буде списана в безспірному порядку з особи, зазначеної у виконавчому написі. Однак говорити про це з упевненістю можна буде тільки після законодавчого затвердження Порядку безспірного стягнення за опротестованими векселями на підставі виконавчого напису нотаріусів.

Нарівні з безспірним стягненням зберігається і можливість стягнення заборгованості за векселем у судовому порядку. Відповідно до статті 5 АПК України (1798-12) на спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями не поширюється вимога стосовно доарбітражного врегулювання спору. Таким чином, векселеутримувач може подати позов до арбітражного суду без попереднього пред'явлення претензії. За опротестованим векселем спір має бути вирішений арбітражним судом в термін не більше одного місяця.

За неопротестованими векселями стягнення заборгованості здійснюється в судово-арбітражному порядку, при цьому необхідно дотримувати доарбітражний (претензійний) порядок урегулювання спорів.

При неотриманні платежу за векселем векселеутримувач має право на стягнення заборгованості за векселем у судовому порядку. Таке стягнення векселеутримувач може здійснити тільки в межах вексельної давності, установленої в УВЗ (995_009) (ст. 70, 77). Позовні вимоги, що випливають з переказного векселя проти акцептанта, а в простому векселі - проти векселедавця, погашаються після закінчення З років. Перебіг терміну позовної давності для звернення з вимогою до векселедавця простого векселя та акцептанта переказного векселя починається з дня платежу.

Вимоги векслеутримувача проти індосантів і проти векселедавця погашаються після закінчення одного року з дня протесту, здійсненого в установлений термін, або з дня терміну платежу, якщо було застереження "без протесту" або "оборот без витрат" Такі вимоги можуть бути заявлені векселеутримувачем, який подав до трасанта, індосантів та їх авалістів вексель до пла-тежу або акцепту.