Судова палата у господарських справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" на постанову Вищого господарського суду України від 26 червня 2008 року у справі №42/388 за позовом відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Херсонгаз" (далі – ВАТ "Херсонгаз") до дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі – ДК "Газ України") про зобов’язання підписати акти прийому-передачі газу,

У січні 2007 року ВАТ "Херсонгаз" звернулося до Господарського суду міста Києва з вказаним позовом, посилаючись на те, що 31 січня 2006 року між ним та відповідачем було укладено договір №06/06-100 на постачання природного газу в 2006 році. На виконання пункту 3.4 вказаної угоди ВАТ "Херсонгаз" склало та передало відповідачу 3 акти прийому-передачі природного газу за жовтень-грудень 2006 року. Оскільки ДК "Газ України" відмовляється підписувати зазначені акти, чим фактично в односторонньому порядку відмовляється від виконання договірних зобов’язань, позивач, посилаючись на статтю 193 Господарського кодексу України, просив суд про задоволення своїх вимог.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13 листопада 2007 року в позові відмовлено з посиланням на те, що обраний позивачем спосіб захисту його прав та законних інтересів суперечить вимогам частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, оскільки даною нормою не передбачено можливості захисту прав та інтересів покупця за договором поставки шляхом спонукання іншої сторони до оформлення товарно-супровідних документів, зокрема, актів приймання-передачі.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 березня 2008 року вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін. Відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту своїх прав та інтересів не суперечить положенням частини 2 статті 16 вищезазначеного Кодексу, проте останнім не доведено факт порушення відповідачем його прав.

Постановою Вищого господарського суду України від 26 червня 2008 року зазначені судові рішення скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 28 серпня 2008 року за касаційною скаргою ДК "Газ України" порушено провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскаржуваної постанови та залишення в силі рішення суду першої інстанції. В обґрунтування скарги зроблено посилання на різне застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, а також порушення судом касаційної інстанції норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, Судова палата вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Скасовуючи рішення судів нижчих інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий господарський суд України погодився з висновком апеляційного господарського суду про те, що обраний позивачем спосіб захисту свого права відповідає вимогам статті 16 Цивільного кодексу України, водночас суди не дали належної правової оцінки доводам відповідача щодо неможливості підписання вищезазначених актів за відсутності факту передачі газу від продавця до покупця.

Проте з такими висновками погодитися не можна, виходячи з наступного.

Під час розгляду справи судами було встановлено, що 31 січня 2006 року між сторонами було укладено договір №06/06-100 на постачання природного газу, відповідно до умов якого постачальник – ДК "Газ України" зобов’язався передати покупцю – ВАТ "Херсонгаз" у 2006 році природний газ для нормованих втрат в обсязі 26 683,900 тис. м-3, а покупець – прийняти та оплатити одержаний газ на умовах даної угоди.

Пунктом 3.3 вищезазначеного договору встановлено, що приймання-передача поставленого відповідачем газу оформлюється актами приймання-передачі, в яких визначається обсяг фактично переданого газу.

За пунктом 3.4 цього договору не пізніше 5 числа місяця, наступного за місяцем поставки газу, покупець зобов’язується надати постачальнику два підписані та скріплені печаткою примірники акту приймання-передачі газу, які є підставою для розрахунків.

Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 цього Кодексу закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Дана норма кореспондується з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, якою визначено способи захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання та споживачів.

Вищезазначеними нормами не передбачено такого способу захисту прав, як підписання акта приймання-передачі товару за договором поставки.

Слід зазначити, що предметом позову може бути матеріально-правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен прийняти рішення. Предметом позову не можуть бути обставини, які виступають доказами у справі, зокрема, підписання актів приймання-передачі, оскільки такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов’язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем вимога про зобов’язання відповідача підписати акти приймання-передачі природного газу за договором поставки (які за своєю природою є лише товарно-супровідними документами) не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Крім того, за статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

За приписами статті 6 Господарського кодексу України одним із загальних принципів господарювання є заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Отже, зобов’язання відповідача підписати акти приймання-передачі природного газу не тільки суперечить встановленим діючим законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб’єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення.

Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, зокрема, про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.

Враховуючи те, що акт приймання-передачі не носить характеру акту в розумінні статті 12 Господарського процесуального кодексу України, зазначений спір не підлягає вирішенню у господарських судах України.

За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 26 червня 2008 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 4 березня 2008 року та рішення Господарського суду міста Києва від 13 листопада 2007 року підлягають скасуванню, а провадження у справі припиненню на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Виходячи з викладеного та керуючись пунктом 1 частини 1 статті 80, статтями - 111-17-- 111-20 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 26 червня 2008 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 4 березня 2008 року та рішення Господарського суду міста Києва від 13 листопада 2007 року скасувати, а провадження у справі припинити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.