3-3376к08 Про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу та спонукання передати об'єкт державного житлового фонду у комунальну власність - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційне подання Генерального прокурора України на постанову Вищого господарського суду України від 22 травня 2008 року у справі №3/372 за позовом заступника прокурора Чернігівської області в інтересах держави в особі Чернігівської міської ради до Фонду державного майна України (далі - Фонд), закритого акціонерного товариства виробничо-торгової фірми "Сіверянка" (далі - ЗАТ "Сіверянка") про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу та спонукання передати об'єкт державного житлового фонду у комунальну власність,

в с т а н о в и л а:

У липні 2007 року заступник прокурора Чернігівської області звернувся до Господарського суду міста Києва з вказаним позовом в інтересах держави в особі Чернігівської міської ради про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу орендного підприємства Чернігівської швейної фабрики "Сіверянка" від 9 вересня 1993 року та зобов'язання ЗАТ "Сіверянка" передати Чернігівській міській раді гуртожиток, розташований у місті Чернігові по вулиці Шевченка, 246-А, у комунальну власність.

В обгрунтування позовних вимог заступник прокурора послався на те, що 9 вересня 1993 року між Фондом та організацією орендарів орендного підприємства Чернігівської швейної фабрики "Сіверянка", правонаступником якого є ЗАТ "Сіверянка", було укладено договір купівлі-продажу державного майна цілісного майнового комплексу орендного підприємства Чернігівської швейної фабрики "Сіверянка", що підлягає приватизації. Оскільки за вказаною угодою покупцю разом з іншим майном також було передано гуртожиток, розташований за адресою: місто Чернігів, вулиця Шевченка, 246-А, який відповідно до статті 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) не підлягає приватизації, заступник прокурора просив суд про задоволення позовних вимог.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30 жовтня 2007 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2007 року, у задоволенні позову відмовлено в зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Постановою Вищого господарського суду України від 22 травня 2008 року зазначені судові рішення залишено без змін. Обгрунтовуючи своє рішення, суд касаційної інстанції виходив із того, що вказані позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки не грунтуються на законодавстві, чинному на час виникнення спірних правовідносин. Водночас Вищий господарський суд України погодився з висновком судів нижчих інстанції про те, що позов подано з пропуском строку позовної давності.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 31 липня 2008 року за касаційним поданням Генерального прокурора України порушено провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

У касаційному поданні ставиться питання про скасування оскаржуваної постанови та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції. В обгрунтування подання зроблено посилання на невідповідність вказаної постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, різне застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, а також порушення судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Чернігівська міська рада та Фонд не використали наданого законом права на участь своїх представників у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Генеральної прокуратури України, ЗАТ "Сіверянка", обговоривши доводи касаційного подання та перевіривши матеріали справи, Судова палата вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України виходив із того, що на час укладення договору купівлі-продажу державного майна цілісного майнового комплексу орендного підприємства Чернігівської швейної фабрики "Сіверянка" від 9 вересня 1993 року спірний гуртожиток правомірно включений до складу цілісного майнового комплексу покупця, оскільки Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) забороняв лише приватизацію громадянами кімнат у гуртожитках, і не містив заборон щодо приватизації будинків гуртожитків, зокрема, юридичними особами.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Під час розгляду спору судами було встановлено, що 29 жовтня 1992 року між Фондом та організацією орендарів орендного підприємства Чернігівської швейної фабрики "Сіверянка" укладено договір оренди державного майна - Чернігівської орендної швейної фабрики "Сіверянка" №Д-1399.

15 липня 1993 року Фондом прийнято рішення №105-IК про приватизацію державного майна, орендованого організацією орендарів орендного підприємства Чернігівської швейної фабрики "Сіверянка", яке підлягає приватизації шляхом викупу згідно з пунктом 9 Декрету Кабінету Міністрів України "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду" від 20 травня 1993 (57-93) року.

21 серпня 1993 року на підставі наказу Фонду №5-ДУ від 17 серпня 1993 року між Фондом та вищезазначеною організацією орендарів укладено додаткову угоду про внесення змін та доповнень до договору оренди №Д-1399 від 29 жовтня 1992 року, згідно додатку №7 до якої серед орендованого майна також значився гуртожиток №6 на 608 місць, розташований у місті Чернігові по вулиці Шевченка, 246-А.

9 вересня 1993 року між Фондом та організацією орендарів орендного підприємства Чернігівської швейної фабрики "Сіверянка" укладено договір купівлі-продажу майна державного підприємства №КП-154-14.09.9, згідно з пунктом 3 якого строки та організаційні форми приватизації підтверджуються додатковою угодою від 21 серпня 1993 року, яка є невід'ємною частиною вказаного договору купівлі-продажу.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з закінченим циклом виробництва продукції (робіт, послуг).

Зі змісту даної норми вбачається, що до складу цілісного майнового комплексу, який підлягає приватизації, не міг бути включений спірний гуртожиток, оскільки останній не виконує виробничих функцій та не входить до завершеного циклу виробництва.

Крім того, частиною 2 статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" (2163-12) прямо передбачено, що дія цього Закону не поширюється на приватизацію об'єктів житлового фонду, до складу яких згідно з вимогами статей 4 - 6 Житлового кодексу Української РСР (5464-10) також відносяться гуртожитки.

Отже, вищезазначені вимоги закону виключають можливість приватизації гуртожитків у складі цілісного майнового комплексу.

За пунктами 41, 42 Методики оцінки вартості об'єктів приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1993 року № 717 (717-93-п) (яка була чинною на час проведення приватизації спірного майна), вартість майна цілісного майнового комплексу, зокрема, зменшується на вартість майна державного житлового фонду, що приватизується відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) , а також вартість об'єктів, що не підлягають приватизації.

Статтею 127 Житлового кодексу Української РСР (5464-10) передбачено, що під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнанні для цієї мети жилі будинки.

Жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території УРСР, утворюють житловий фонд (стаття 4 вказаного Кодексу).

Як було зазначено вище, відповідно до статей 4-6 цього Кодексу гуртожитки відносяться до об'єктів державного житлового фонду, а відтак згідно з вимогами статті 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизації не підлягають.

Крім того, зі змісту статті 3 вищевказаного Закону вбачається, що його дія поширюється виключно на приватизацію житла громадянами, а не юридичними особами, як вважав суд касаційної інстанції.

Наведене свідчить про те, що висновок Вищого господарського суду України про правомірність включення спірного гуртожитку до складу цілісного майнового комплексу швейної фабрики, який підлягає приватизації, є помилковим, у зв'язку з чим оскаржувана постанова підлягає скасуванню.

Також підлягають скасуванню рішення Господарського суду міста Києва від 30 жовтня 2007 року та постанова Київського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2007 року, оскільки, відмовляючи у позові, суди вказаних інстанцій виходили з того, що позов подано заступником прокурора зі спливом строку позовної давності, з чим погодився Вищий господарський суд України.

Проте такий висновок є передчасним, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 71 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) , який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

За статтею 76 цього Кодексу перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Згідно з вимогами частини 2 статті 80 Кодексу, якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Відмовляючи у позові з підстав пропуску строку позовної давності, суди нижчих інстанцій посилалися на те, що прокуратура Чернігівської області ще у 1997 році була обізнана з обставинами приватизації спірного майна, оскільки у той час здійснювала перевірку законності приватизації цього майна. Крім того, у 1993 році така перевірка також проводилась і Генеральною прокуратурою України.

Разом з цим у матеріалах даної справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що вказаними органами проводилися перевірки щодо законності приватизації спірного гуртожитку у зазначений період.

Водночас, звертаючись до господарського суду, заступник прокурора Чернігівської області стверджував, що порушення вимог законодавства під час приватизації спірного гуртожитку їм було виявлено лише у травні 2007 року після перевірки фактів, викладених у зверненні мешканців цього гуртожитку. На підтвердження цього заступник прокурора надав суду копію вказаного звернення (т. 1, а.с. 93-94), яке згідно штампу надійшло до прокуратури Чернігівської області 21 травня 2007 року.

Проте суди на вказані обставини уваги не звернули та залишили без належної правової оцінки.

Враховуючи наведе, всі ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатися законними й обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду необхідно врахувати, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, а обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При цьому суду необхідно з'ясувати дійсні права та обов'язки сторін, оцінити правовий зміст заявлених позовних вимог і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-21 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Касаційне подання Генерального прокурора України задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 22 травня 2008 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2007 року та рішення Господарського суду міста Києва від 30 жовтня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.