колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Ліпського Д.В.,

суддів: Заїки М.М., Гуріна М.I., Кобилянського М.Г., Юрченка В.В.,

при секретарі Замезі Ю.I.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку касаційного письмового провадження адміністративну справу за скаргою ОСОБА_1 на неправомірні дії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві за касаційною скаргою Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2004 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2004 року,

в с т а н о в и л а:

Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві звернулося з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2004 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2004 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на неправомірні дії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві.

Зазначає, що ОСОБА_1 в серпні 2003 року звернувся до суду із вказаною скаргою, яку обгрунтовував тим, що наказом в.о. начальника ГУ МВС України в м Києві №363 від 24 липня 2003 року він був звільнений з органів внутрішніх справ України за ст.. 63 п. Е (за порушення дисципліни) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з причин систематичних грубих порушень службової дисципліни, вимог кримінально-процесуального законодавства при розслідуванні кримінальної справи, передчасне і не обгрунтоване звільнення з під варти підозрюваного у скоєнні злочину за ст.. 198 КК України (2341-14) громадянина ОСОБА_2 Вважає зазначений наказ незаконним, посилаючись на те, що в його провадженні дійсно знаходилась кримінальна справа № 10-3146, яка була ним порушена 8 липня 2003 року відносно ОСОБА_3 за ст.. 298 ч. З КК України (2341-14) , в той же день ним в рамках цієї справи була порушена кримінальна справа відносно ОСОБА_2 за ст..198 КК України (2341-14) , яку він порушив за наполяганням оперативних працівників органів внутрішніх справ, а саме виконуючого обов'язки начальника ТУМ-2 Шевченківського РУ Грінцевіча О.П. 18 липня 2003 року він доповів керівництву слідчого відділу про порушену кримінальну праву та про затримання двох осіб по підозрі в скоєнні злочину. Обговоривши наявні матеріали в присутності начальника слідчого відділу Локтіонова I.Ю. та заступників начальника Бондаренка Т.В. та Майорова Т.В., всіма було ухвалено рішення про недоцільність подальшого затримання ОСОБА_2 та необхідність його звільнення з-під варти. Про те, що ОСОБА_2, буде випущений з-під варти було поставлено до відома в.о. нальника ТУМ-2 Шевченківського РУ Грінцевіча Т.П., який розпорядився не випускати ОСОБА_2 з-під варти. Але він, як слідчий, вважав таке розпорядження незаконним, оскільки подібні вказівки той надавати не вправі.

Враховуючи, що злочин, у вчиненні якого підозрювався на той час ОСОБА_2., відноситься до категорії злочинів середньої тяжкості (санкція ст.. 198 КК України (2341-14) передбачає арешт на строк до 6 місяців або обмеження волі на строк до З років, або позбавлення волі на той самий строк), а згідно ст..155 КПК України (1001-05) , запобіжний захід у вигляді взяття під варту обирається особам, які вчинили злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад З роки, виняткових обставин, передбачених зазначеною статтею, для обрання даного запобіжного заходу не було, він прийняв рішення про звільнення ОСОБА_2 з під варти, що не виходить за рамки наданих йому, як слідчому, повноважень. В подальшому суд відмовив в утриманні під вартою, а справа відносно ОСОБА_2 була закрита. Тому він просив визнати оспорюваний наказ незаконним та поновити його на службі в ОВС України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2004 року скаргу ОСОБА_1 було задоволено.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2004 року апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві було відхилено, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2004 року залишено без змін.

Вказуючи на допущені, на думку Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм чинного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до постановлення неправильних судових рішень, відповідач просить скасувати постановлені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_1

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанції при розгляді справи встановлено, що ОСОБА_1 працював слідчим слідчого відділу ТУМ-2 Шевченківського районного управління головного управління МВС України у м. Києві.

Наказом в.о. начальника ГУ МВС України в м Києві №363 від 24 липня 2003 року він був звільнений з органів внутрішніх справ України за ст.. 63 п. Е (за порушення дисципліни) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з причин систематичних грубих порушень службової дисципліни, вимог кримінально-процесуального законодавства при розслідуванні кримінальної справи, передчасне і не обгрунтоване звільнення з під варти підозрюваного у скоєнні злочину за ст.. 198 КК України (2341-14) громадянина ОСОБА_2

Судами встановлено, що слідчим ОСОБА_1 при вирішенні питання про обрання міри запобіжного заходу щодо підозрюваного у скоєнні злочину, передбаченого ст.. 198 КК України (2341-14) , чинного на час існування спірних правовідносин, ОСОБА_2 було дотримано вимоги кримінально-процесуального законодавства, а його дії процесуальні дії у цій справі не виходили за межі повноважень, визначених кримінально-процесуальним законодавством, слідчому, у тому числі і статтями 114, 148, 151, 165 КПК України (1001-05) .

Як наслідок, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до обгрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 при розслідуванні зазначеної кримінальної справи не було допущено порушень службової дисципліни та норм кримінально-процесуального законодавства, а тому достатніх підстав для його звільнення зі служби в органах внутрішніх справ не було.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.220 КАС України (2747-15) суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з ч.3 ст.210 КАС України (2747-15) підставами касаційного оскарження є порушення судами норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до ст. 224 КАС України (2747-15) , суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводами касаційної скарги висновки, викладені в судових рішеннях, не спростовуються, підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.

Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Вищого адміністративного суду України

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2004 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2004 року без змін.

Ухвала остаточна і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст..237 КАС України (2747-15) .