СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
05.10.2004 N 34/426-а-31/303(04/397)
Розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Дочірньої компанії "Укртрансгаз" Національної акціонерної компанії
"Нафтогаз України" (далі - Компанія) на постанову Вищого
господарського суду України від 1 червня 2004 року у справі
N 34/426-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю
"Віадук-А" (далі - Товариство) до Компанії про стягнення
заборгованості за простим векселем в сумі 9532677 грн. 20 коп.,
В С Т А Н О В И Л А:
З позовом до Господарського суду м. Києва Товариство
звернулося 24 грудня 2001 року, мотивувавши заявлену вимогу тим,
що воно є держателем простого векселя N 65305299213735,
емітованого 24 листопада 1998 року ВАТ "Дніпропетровський
металургійний завод ім. Петровського" (далі - Завод) зі строком
оплати "за пред'явленням", але не раніше 1 січня 2000 року. Цей
вексель воно придбало у Компанії на підставі бланкового
індосаменту та договору купівлі-продажу N 5-06Т від 31 травня
2001 року.
Відповідач позов не визнав і мотивував свої заперечення тим,
що позивач є кредитором на вексельну суму у справі про банкрутство
Заводу.
Крім того він вказував, що вексель до платежу емітенту не
пред'являвся, а відтак не здійснювався протест у його неплатежі та
про це не інформувалися індосанти. Тому зазначена обставина
позбавила Товариство звертатись з позовами до всіх індосантів.
Рішенням від 25 грудня 2003 року суд в позові відмовив,
обґрунтувавши його тим, що: позивач у встановлені статтями 34, 44
Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі
( 995_009 ) (995_009)
строки і порядку не пред'являв Заводу вексель для
платежу і, відповідно, щодо неплатежу не вчинявся протест
нотаріусом, а тому він втратив право пред'являти позов до
індосантів та інших зобов'язальних осіб, за винятком акцептанта
переказного векселя або векселедавця простого векселя; своїм
правом на пред'явлення вимоги до векселедавця він скористався,
вступивши у справу про банкрутство Заводу кредитором на суму цього
векселя.
Зазначене судове рішення залишене без змін постановою
Київського апеляційного господарського суду від 9 березня
2004 року з тих самих підстав.
Оскарженою постановою від 1 червня 2004 року Вищий
господарський суд України рішення суду першої інстанції та
апеляційну постанову скасував, а справу передав на новий розгляд.
При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що: при
ухваленні скасованих рішення і постанови суди не досліджували
оригінал простого векселя, який є підставою позову, а також не
дали належної оцінки тій обставині, що позивач став власником
векселя 31 травня 2001 року - тобто після збігу річного терміну
пред'явлення його для платежу.
Компанія просить постанову Вищого господарського суду України
скасувати, мотивуючи касаційну скаргу тим, що: Вищий господарський
суд України припустився різного застосування закону в аналогічних
справах, а ухвалена ним постанова обґрунтована тільки посиланнями
на порушення судами першої та апеляційної інстанцій
процесуально-правових норм і не наведено жодних порушень або
неправильного застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю доповідача та пояснення представників
сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги,
перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських
справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга
підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 111-10 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі - ГПК України)
підставами для скасування рішення місцевого суду чи постанови
апеляційного суду є порушення процесуально-правових норм або
неправильне застосування норм матеріального права.
Оскаржену постанову обґрунтовано положеннями частини другої
статті 34 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, згідно з якою обставини справи,
які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними
засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами
доказування. Посилаючись на те, що оригінал векселя неодноразово
витребовувався судом, але не був представлений, Вищий
господарський суд України дійшов помилкового висновку про
порушення місцевим і апеляційним судами вимог зазначеної
процесуальної норми. При цьому суд не вказав відповідно до якого
законодавства позовна вимога про стягнення вексельного боргу
повинна підтверджуватися тільки оригіналом векселя. Іншого
висновку можна дійти, виходячи, зокрема, зі змісту статті 47
Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі
( 995_009 ) (995_009)
, згідно з якою держатель векселя має право пред'являти
позов до кожного трасанте, акцептанта, індосанта і осіб, які
забезпечують авалем платіж, окремо і до всіх разом, а пред'явлення
позову до однієї із зобов'язаних осіб не перешкоджає пред'явленню
позову до інших осіб.
Відповідно до частин другої і третьої статті 36 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
письмові докази подаються в оригіналі або в належним
чином засвідченій копії, а оригінали документів подаються, коли
обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені
тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу
господарського суду.
В якості підстави позову позивач подав засвідчену нотаріусом
фотокопію векселя (а.с. 12 том 1), яка була визнана господарськими
судами в якості належного доказу.
Всупереч вимогам частини другої статті 111-7 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
Вищий господарський суд України вирішив питання про
достовірність вказаного доказу, а також про перевагу одних доказів
над іншими.
Посилання в оскарженій постанові на те, що суди не дослідили
і не дали відповідної оцінки факту отримання позивачем векселя
після закінчення строку пред'явлення його для платежу, як на
підставу скасування судових рішень, зроблено без відповідного
обґрунтування того, яке значення цей факт має для розгляду справи
і вирішення спору по суті.
Проте, місцевий і апеляційний господарські суди дійшли
правильних і обґрунтованих висновків про втрату Товариством права
вимоги до Компанії, позаяк воно не пред'являло вексель для платежу
та із-за чого не вчинявся протест у його неплатежі. При цьому вони
правильно застосували норми Уніфікованого закону про переказні
векселі та прості векселі ( 995_009 ) (995_009)
, які регулюють спірні
відносини сторін у даній справі.
Суди встановили, що Товариство стало держателем векселя
31 травня 2001 року, строк пред'явлення якого для платежу
закінчився 1 січня 2001 року.
У зв'язку з цим місцевий і апеляційний суди дійшли
правильного висновку про те, що відповідно до статті 53
Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі
( 995_009 ) (995_009)
після закінчення строку, встановленого для
пред'явлення векселя зі строком платежу за пред'явленням або у
визначений строк від пред'явлення, або для здійснення протесту у
неакцепті або у неплатежі, держатель втрачає свої права регресу
проти індосантів, проти трасанта і проти інших зобов'язаних осіб,
за винятком акцептанта.
Відповідно до статті 78 Уніфікованого закону про переказні
векселі та прості векселі ( 995_009 ) (995_009)
Завод, який емітував простий
вексель (векселедавець), зобов'язаний так само, як акцептант за
переказним векселем. Тому Товариство на законній підставі
пред'явило йому вимогу на суму вказаного векселя у справі про
банкрутство Заводу, в якій воно визнано кредитором.
Відтак, постанову Вищого господарського суду України не можна
вважати законною і обґрунтованою, а тому вона підлягає скасуванню.
Натомість, ухвалена апеляційним судом постанова, як і рішення
місцевого суду, ґрунтуються на всебічному і повному встановленні
всіх фактичних обставин справи на підставі об'єктивної оцінки
наявних в ній доказів, достеменному з'ясуванні дійсних прав і
обов'язків сторін та правильному застосуванні норм матеріального
права, що регулює їх спірні відносини. Тому вона підлягає
залишенню в силі.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова палата у господарських справах
Верховного Суду України П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу Дочірньої компанії "Укртрансгаз"
Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" задовольнити,
постанову Вищого господарського суду України від 1 червня
2004 року скасувати, а постанову Київського апеляційного
господарського суду від 9 березня 2004 року залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.