ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
05.10.2004
Судова палата у господарських справах Верховного Суду
України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну
скаргу ДК "У." (далі - Компанія) на постанову Вищого
господарського суду України від 01.06.2004 за позовом Товариства з
обмеженою відповідальністю "В." (далі - Товариство) до Компанії
про стягнення заборгованості за простим векселем в сумі
9532677 грн. 20 коп., В С Т А Н О В И Л А:
З позовом до господарського суду м. Києва Товариство
звернулося 24 грудня 2001 року, мотивувавши заявлену вимогу тим,
що воно є держателем простого векселя, емітованого 24 листопада
1998 року ВАТ "Д." (далі - Завод) зі строком оплати "за
пред'явленням", але не раніше 1 січня 2000 року. Цей вексель воно
придбало у Компанії на підставі бланкового індосаменту та договору
купівлі-продажу N * від 31.05.2001.
Відповідач позов не визнав і мотивував свої заперечення тим,
що позивач є кредитором на вексельну суму у справі про банкрутство
Заводу. Крім того, він вказував, що вексель до платежу емітенту не
пред'являвся, а відтак не здійснювався протест у його неплатежі та
про це не інформувалися індосанти. Тому зазначена обставина
позбавила Товариство можливості звертатись з позовами до всіх
індосантів.
Рішенням від 25.12.2003 суд в позові відмовив, обгрунтувавши
його тим, що позивач у встановлені статтями 34, 44 Уніфікованого
закону про переказні векселі та прості векселі ( 995_009 ) (995_009)
строки
і порядку не пред'являв Заводу вексель для платежу і, відповідно,
щодо неплатежу не вчинявся протест нотаріусом, а тому він втратив
право пред'являти позов до індосантів та інших зобов'язальних
осіб, за винятком акцептанта переказного векселя або векселедавця
простого векселя; своїм правом на пред'явлення вимоги до
векселедавця він скористався, вступивши у справу про банкрутство
Заводу кредитором на суму цього векселя.
Зазначене судове рішення залишене без змін постановою
Київського апеляційного господарського суду від 09.03.2004 з тих
самих підстав.
Оскарженою постановою від 01.06.2004 Вищий господарський суд
України рішення суду першої інстанції та апеляційну постанову
скасував, а справу передав на новий розгляд. При цьому суд
касаційної інстанції виходив з того, що при ухваленні скасованих
рішення і постанови суди не досліджували оригінал простого
векселя, який є підставою позову, а також не дали належної оцінки
тій обставині, що позивач став власником векселя 31 травня
2001 року - тобто після збігу річного терміну пред'явлення його
для платежу.
Компанія просить постанову ВГСУ скасувати, мотивуючи
касаційну скаргу тим, що Вищий господарський суд України
припустився різного застосування закону в аналогічних справах, а
ухвалена ним постанова обгрунтована тільки посиланнями на
порушення судами першої та апеляційної інстанцій
процесуально-правових норм і не наведено жодних порушень або
неправильного застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників
сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги,
перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських
справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга
підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 111-10 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі - ГПК) підставами для скасування
рішення місцевого суду чи постанови апеляційного суду є порушення
процесуально-правових норм або неправильне застосування норм
матеріального права.
Оскаржену постанову обгрунтовано положеннями ч. 2 ст. 34 ГПК
( 1798-12 ) (1798-12)
, згідно з якою обставини справи, які відповідно до
законодавства повинні бути підтверджені певними засобами
доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами
доказування. Посилаючись на те, що оригінал векселя неодноразово
витребовувався судом, але не був представлений, Вищий
господарський суд України дійшов помилкового висновку про
порушення місцевим і апеляційним судами вимог зазначеної
процесуальної норми. При цьому суд не вказав, відповідно до якого
законодавства позовна вимога про стягнення вексельного боргу
повинна підтверджуватися тільки оригіналом векселя. Іншого
висновку можна дійти, виходячи, зокрема, зі змісту ст. 47
Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі
( 995_009 ) (995_009)
, згідно з якою держатель векселя має право пред'являти
позов до кожного трасанта, акцептанта, індосанта і осіб, які
забезпечують авалем платіж, окремо і до всіх разом, а пред'явлення
позову до однієї із зобов'язаних осіб не перешкоджає пред'явленню
позову до інших осіб.
Відповідно до чч. 2, 3 ст. 36 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
письмові докази
подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, а
оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно
до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами,
а також в інших випадках на вимогу господарського суду.
В якості підстави позову позивач подав засвідчену нотаріусом
фотокопію векселя, яка була визнана господарськими судами в якості
належного доказу.
Всупереч вимогам ч. 2 ст. 111-7 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
Вищий
господарський суд України вирішив питання про достовірність
вказаного доказу, а також про перевагу одних доказів над іншими.
Посилання в оскарженій постанові на те, що суди не дослідили
і не дали відповідної оцінки факту отримання позивачем векселя
після закінчення строку пред'явлення його для платежу, як на
підставу скасування судових рішень, зроблено без відповідного
обгрунтування того, яке значення цей факт має для розгляду справи
і вирішення спору по суті.
Проте місцевий і апеляційний господарські суди дійшли
правильних і обгрунтованих висновків про втрату Товариством права
вимоги до Компанії, позаяк воно не пред'являло вексель для платежу
та із-за чого не вчинявся протест у його неплатежі. При цьому вони
правильно застосували норми Уніфікованого закону про переказні
векселі та прості векселі ( 995_009 ) (995_009)
, які регулюють спірні
відносини сторін у даній справі.
Суди встановили, що Товариство стало держателем векселя 31
травня 2001 року, строк пред'явлення якого для платежу закінчився
1 січня 2001 року.
У зв'язку з цим місцевий і апеляційний суди дійшли
правильного висновку про те, що відповідно до ст. 53 Уніфікованого
закону про переказні векселі та прості векселі ( 995_009 ) (995_009)
після
закінчення строку, встановленого для пред'явлення векселя зі
строком платежу за пред'явленням або у визначений строк від
пред'явлення, або для здійснення протесту у неакцепті або у
неплатежі держатель втрачає свої права регресу проти індосантів,
проти трасанта і проти інших зобов'язаних осіб за винятком
акцептанта.
Відповідно до ст. 78 Уніфікованого закону про переказні
векселі та прості векселі ( 995_009 ) (995_009)
Завод, який емітував простий
вексель (векселедавець), зобов'язаний так само як акцептант за
переказним векселем. Тому Товариство на законній підставі
пред'явило йому вимогу на суму вказаного векселя у справі про
банкрутство Заводу, в якій воно визнано кредитором.
Відтак, постанову ВГСУ не можна вважати законною і
обгрунтованою, а тому вона підлягає скасуванню.
Натомість ухвалена апеляційним судом постанова, як і рішення
місцевого суду, грунтуються на всебічному і повному встановленні
всіх фактичних обставин справи на підставі об'єктивної оцінки
наявних в ній доказів, достеменному з'ясуванні дійсних прав і
обов'язків сторін та правильному застосуванні норм матеріального
права, що регулює їх спірні відносини. Тому вона підлягає
залишенню в силі.
Виходячи з викладеного та керуючись ст. ст. 111-17 - 111-20
ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова палата у господарських справах Верховного
Суду України П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу Компанії задовольнити, постанову Вищого
господарського суду України від 01.06.2004 скасувати, а постанову
Київського апеляційного господарського суду від 09.03.2004
залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.