Підготовлено за матеріалами судових справ.
(с) ЗАТ "Інформтехнологія".
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.08.2003 р. (скасовано постанову ВГСУ)
Верховний Суд України у складі:
Головуючого
суддів
розглянувши на спільному засіданні колегій суддів Судової палати у
господарських справах касаційну скаргу Дочірньої компанії "ГУ"
Національної акціонерної компанії "НУ" на постанову Вищого
господарського суду України від 3.04.2003 року у справі за позовом
Дочірньої компанії "ГУ" Національної акціонерної компанії "НУ" до
відкритого акціонерного товариства "З" про стягнення 2906427 грн.
25 коп.,
встановив:
У листопаді 2002 року дочірня компанія "ГУ" Національної
акціонерної компанії "НУ" (далі - Компанія) звернулася до
господарського суду Закарпатської області із позовом до відкритого
акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "З" (далі
- Товариство) про стягнення 2906427 грн. 25 коп., у тому числі
2758102 грн. 22 коп. заборгованості, 55965 грн. 55 коп.
інфляційних нарахувань, 50749 грн. 04 коп. пені, 41613 грн. 44
коп. 3% річних.
Позивач зазначав, що між ДК Торговий дім "ГУ" та Товариством було
укладено договір від 10.01.2001 року на постачання природного
газу. За умовами договору та протоколу узгодження розбіжностей до
цього договору ДК "ТД "ГУ" зобов'язалася поставити, а Товариство
прийняти та оплатити газ по ціні 331 грн. 50 коп. за 1000 куб.м.
Відповідно до п. 5.1 зазначеного договору Товариство повинно було
здійснювати оплату грошовими коштами шляхом сто відсоткової
поточної оплати протягом місяця поставки. Остаточно Товариство
повинно було розрахуватися за фактично спожитий газ до 10 числа
наступного за звітним місяця. Протягом лютого-грудня 2001 року ДК
"ТД "ГУ" поставила Товариству 12618,63 тис. куб. м природного газу
на суму 4183077 грн. 18 коп., Товариство розрахувалося за
поставлений природний газ на суму 1424974 грн. 96 коп., тобто сума
боргу склала 2758102 грн. 22 коп.
У 2000 році відбулася реорганізація ДК "ТД "ГУ" внаслідок якої
правонаступником ДК "ТД"ГУ" стала Компанія.
Відповідач проти позову заперечував з тих підстав, що договором
передбачена відповідальність сторін у вигляді пені, тому
застосування статті 214 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
є неправомірним і
суперечить статті 61 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
.
У процесі розгляду справи позивач відмовився від позовних вимог у
частині стягнення 55965 грн. 55 коп. інфляційних нарахувань.
Рішенням господарського суду Закарпатської області від 28.01.2003
року позов задоволено частково у сумі 44613 грн. 44 коп., у тому
числі 41613 грн. 44 коп. 3% річних та 3000 грн. пені; у частині
стягнення 2758102 грн. 22 коп. заборгованості провадження у справі
припинено на підставі пункту 11 частини 1 статті 80 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
; у решті позову
відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 03.04.2003 року
№ 10 зазначене рішення в частині стягнення 41613 грн. 44 коп. 3%
річних скасовано, у решті рішення залишено без змін.
12 червня 2003 року Верховним Судом України за касаційною скаргою
Компанії порушено провадження з перегляду у касаційному порядку
постанови Вищого господарського суду України від 03.04.2003 року №
10.
У касаційній скарзі Компанії ставиться питання про скасування
постанови Вищого господарського суду України від 03.04.2003 року №
10 з мотивів невідповідності оскарженої постанови рішенням
Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального
права. На обгрунтування цих мотивів зроблено посилання на
постанову Верховного Суду України від 18.02.2002 року.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши
доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний
Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з
наступних підстав.
Скасовуючи рішення господарського суду в частині стягнення 3%
річних Вищий господарський суд України виходив з того, що
застосований судом принцип стягнення сум фінансових санкцій за
неналежне виконання договірних умов як відповідно до ст. 214
Цивільного кодексу ( 435-15 ) (435-15)
, так і згідно договору суперечить
вимогам вищевказаної статті Цивільного кодексу ( 435-15 ) (435-15)
,
оскільки договором між сторонами обумовлено вид майнової
відповідальності за порушення встановленого порядку розрахунків у
вигляді стягнення пені у розмірі 0,01% від суми простроченого
платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної
облікової ставки НБУ, що діяла на період, за який сплачується
пеня.
Проте даний висновок суду не грунтується на нормах чинного
законодавства.
Відповідно до ст. 178 ЦК ( 435-15 ) (435-15)
пеня є самостійним способом
захисту цивільних прав і одним із видів забезпечення виконання
цивільно-правових зобов'язань. Нею визнається визначена законом
або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити
кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання
зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання.
За ЦК ( 435-15 ) (435-15)
неустойка має дві форми: пеню і штраф. Отже,
пеня, виступаючи однією з форм неустойки, не може мати іншої
форми, зокрема, форми річних.
Відповідно до частини першої статті 6 ЦК ( 435-15 ) (435-15)
захист
цивільних прав здійснюється, зокрема, шляхом стягнення з особи,
яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених
законом або договором, - неустойки (штрафу, пені), а також іншими
засобами, передбаченими законом.
До інших засобів захисту цивільних прав слід віднести річні,
передбачені статтею 214 ЦК ( 435-15 ) (435-15)
, згідно якої боржник, який
прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора
зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого
індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти
річних з простроченої суми, якщо законом або договором не
встановлений інший розмір процентів.
У зв'язку з цим господарський суд Закарпатської області дійшов
правильного висновку щодо правової природи пені і річних як
самостійних способів захисту цивільних прав і забезпечення
виконання цивільних зобов'язань.
За таких обставин постанову Вищого господарського суду України,
постановлену з порушенням норм матеріального права слід скасувати,
а законне і обгрунтоване рішення суду першої інстанції - залишити
без змін.
Керуючись ст.ст. 111-17, 111-18, 111-19, 111-20 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Верховний Суд України,
постановив:
Касаційну скаргу Дочірньої компанії "ГУ" Національної акціонерної
компанії "НУ" задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України
від 3.04.2003 року скасувати.
Рішення господарського суду Закарпатської області від 28.01.2003
року залишити без змін.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.