ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.04.2004 Справа N 8/435-7/167 м. Київ
Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів у
складі
головуючого судді: присутній,
суддів: присутні,
за участі представників
позивача: присутні,
відповідача: присутній.
розглянувши у відкритому судовому засіданні за касаційною скаргою
Товариства з обмеженою відповідальністю "КО" (далі - Товариство)
на постанову Вищого господарського суду України від ЗО січня 2003
року справу за позовом Товариства до Миргородського
міжгосподарського комбікормового заводу (далі - Завод) про
повернення із зберігання 297, 440 т зерна кукурудзи,
встановив:
З позовом до Господарського суду Полтавської області Товариство
звернулося 11 липня 2002 року.
Заявлена позовна вимога мотивована тим, що Завод всупереч
положенням глави 36 ЦК УРСР "Схов" ( 1540-06 ) (1540-06)
відмовляється
повернути здане йому на зберігання зерно кукурудзи.
Під час розгляду справи заявою від 21 серпня 2002 року зазначену
позовну вимогу позивач змінив і просив стягнути з відповідача
вартість зерна в сумі 101 626 грн. 32 коп., мотивуючи це тим, що
об'єкт зберігання втрачено, а тому в такому випадку відшкодуванню
підлягають збитки.
Рішенням від 23 серпня 2002 року позов задоволене в заявленій
сумі.
Задовольняючи позов суд виходив з того, що в разі втрати об'єкту
схову охоронець має відшкодувати власнику завдані цим збитки у
вартісному виразі втраченого майна.
Постановою від 4 листопада 2002 року Харківський апеляційний
господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, а в
задоволенні позову відмовив, виходячи з того, що між сторонами
відсутні відносини щодо зберігання зерна.
Свої заперечення проти зазначених висновків позивач мотивував тим,
що між ним і відповідачем склалися договірні відносини схову; з
моменту передачі зерна відповідач відповідно до статті 423 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
став його власником, а тому воно вилучалося слідчими
органами не як власність Товариства, а як власність Заводу; на
підставі статті 60 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
Завод мав
право не виконувати постанови слідчих органів щодо вилучення цього
майна; незалежно від підстав втрати об'єкту схову його власник має
право вимагати його повернення або відшкодування збитків, а
зберігач зобов'язаний такі вимоги виконати.
Оскаржуваною постановою Вищого господарського суду України
постанова апеляційного суду залишена без змін з тих самих підстав.
Товариство просить постанову Вищого господарського суду України
скасувати, мотивуючи касаційну скаргу різним застосуванням цим
судом положень статті 79 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
в аналогічних
справах.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін,
розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши
матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 111-19 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
Верховний Суд
України скасовує постанову Вищого господарського суду України,
якщо визнає, що вона, зокрема, ухвалена на підставі неправильного
застосування норм матеріального права.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що: на зберігання
зерно передавалось відповідачеві на підставі приймальних квитанцій
№№ 177, 178 від 18 грудня 2001 року; договір схову шляхом
складання одного документа, підписаного сторонами, не укладався;
прийняте на зберігання зерно відповідач не зберіг, допустивши його
вилучення слідчими органами, які в подальшому реалізували його
третім особам. ;
Виходячи із встановленого, суд першої інстанції задовольнив позов
на підставі статті 203 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
(обов'язок боржника
відшкодувати збитки) та статті 50 Закону України "Про власність"
( 697-12 ) (697-12)
(витребування власником майна із чужого незаконного
володіння), обґрунтувавши рішення тим, що втрата Заводом
переданого йому на зберігання зерна є збитками Товариства, а тому
воно має право на його віндикацію або компенсацію його вартості.
Скасовуючи зазначене судове рішення апеляційний і касаційний суди
виходили з того, що спірні відносини сторін не ґрунтуються на
договорі схову, а відповідач втратив зерно не зі своєї вини,
підтвердженням чого є виконання ним постанови слідчих органів про
його вилучення в якості доказу в кримінальній справі.
Проте господарські суди дали неправильну юридичну оцінку
встановленим фактичним обставинам справи і тому дійшли помилкових
висновків щодо дійсних прав і обов'язків сторін, а, відтак,
ухвалили у справі незаконні і необгрунтовані рішення, які
підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд.
При цьому Верховний Суд України враховує, що укладення договору
схову між юридичними особами шляхом оформлення приймальних
квитанцій не суперечить вимогам статті 414 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
щодо форми цього договору. Тому висновок суду апеляційної
інстанції про те, що між Товариством і Заводом не склалися
договірні відносини схову помилковий.
Відповідно до статті 413 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
за договором схову
одна сторона (охоронець) зобов'язується зберігати майно, передане
їй другою стороною, і повернути це майно в цілості.
З свого боку особа, що здала майно на схов, має право у будь-який
час зажадати його від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути
майно на першу її вимогу, незалежно від строку схову (стаття 415
ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
).
Правове регулювання відносин схову в разі втрати охоронцем об'єкту
схову залежить від того, якими ознаками цей об'єкт визначався.
Коли на схов здано речі, визначені в договорі лише родовими
ознаками, то при відсутності Іншої угоди ці речі переходять у
власність охоронця, і він зобов'язаний повернути стороні, яка
здала їх на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей
того ж роду і якості (стаття 423 ЦК УРСР).
Питання про те, чи визначалось зерно, що є предметом даного спору,
якимись конкретними ознаками (родовими, індивідуальними), суди не
досліджували.
Враховуючи, що предметом позову є компенсація вартості зерна, та
виходячи зі змісту положень статей 413, 417, 418, 419 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
, під час розгляду справи і вирішення спору по суті суд
повинен встановити, яким є даний договір схову - сплатним чи
безоплатним, а також - чи є Завод організацією, що здійснює схов в
силу своєї діяльності.
Від цих та інших фактів залежать підстави відповідальності Заводу
та її розмір.
Тому під час нового розгляду справи господарському суду першої
інстанції необхідно врахувати, що рішення є законним тоді, коли
суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно
перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами
матеріального права, а обґрунтованим визнається рішення, в якому
повно відображені обставини, що мають значення для даної справи,
висновки суду про встановлені обставини І правові наслідки є
вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними
доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Верховний Суд України
постановив:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КО"
задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 30
січня 2003 року ( sp02/1048-1 ) (sp02/1048-1)
, постанову Харківського
апеляційного господарського суду від 4 листопада 2002 року
та рішення Господарського суду Полтавської області від 23 серпня
2002 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до
господарського суду першої інстанції.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.