ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.04.2004 Справа N 4/573
(скасовано постанову ВГСУ)
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у
складі:
головуючого
суддів
за участі представників
позивача: присутній,
відповідача: присутній,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Відкритого акціонерного товариства "Завод "М" (далі - Товариство)
на постанову Вищого господарського суду України від 17 грудня 2003
року у справі за позовом Малого приватного підприємства "Фірма
"АМ" (далі - Підприємство) до Товариства про стягнення 386 106
грн. 48 коп. боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції,
пені і збитків, та за зустрічним позовом Товариства до
Підприємства про визнання недійсним договору від 5 липня 1999 року
за № 41/19,
встановила:
З позовом до Господарського суду м. Києва Підприємство звернулося
4 листопада 2002 року.
Заявлені позовні вимоги мотивовані невиконанням Товариством своїх
зобов'язань за договором № 41/19, укладеного 5 липня 1999 року з
Підприємством (далі - договір № 41/19), та додатковою угодою № 1
до нього (далі - додаткова угода № 1), які полягають у
неповерненні Товариством отриманої у формі векселя оплати
продукції в сумі 294203 грн. з урахуванням індексів інфляції, пені
та неодержаних доходів.
Товариство позов не визнало та 20 грудня 2002 року пред'явило
зустрічний позов про визнання договору № 41/19 недійсним,
мотивуючи його тим, що: вказаний договір керівництвом Товариства
не підписувався і, відповідно, ніяких зобов'язань за цим договором
не виникало; руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за
договором № 41/19 не здійснювалося; особа, яка начебто підписала
договір від імені Товариства, таких повноважень не мала.
Заявами від 20 грудня 2002 року та 10 лютого 2003 року
Підприємство збільшило розмір позовних вимог до 387 106 грн. 48
коп., а потім уточнило їх до 333 985 грн. 48 коп..
Рішенням Господарського суду м. Києва від 19 лютого 2003 року в
первісному позові відмовлено, а зустрічний позов задоволено.
Судове рішення обґрунтовано недійсністю договору № 41/19.
Постановою від 16 вересня 2003 року Київський апеляційний
господарський суд зазначене судове рішення скасував, первісний
позов задовольнив частково: стягнув з Товариства 135 126 грн. 19
коп. боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції і 25 724
грн. 16 коп. пені, а в частині стягнення 224 441 грн. 12 коп.
збитків - відмовив; зустрічний позов залишено без задоволення.
Апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про
те, що не мало місця наступне схвалення Товариством договору
№ 41/19, укладеного від його імені представником, який не мав на
це повноважень, та дійшов висновку про таке схвалення. У частині
вимог за первісним позовом щодо стягнення збитків відмовлено,
виходячи з того, що їх настання не було неминучим для
Підприємства.
Вищий господарський суд України постановою від 17 грудня 2003 року
постанову Київського апеляційного господарського суду залишив без
змін, обґрунтувавши її тими ж висновками, що і суд апеляційної
інстанції.
Товариство просить постанову Вищого господарського суду України
скасувати, мотивуючи касаційну скаргу неправильним застосуванням
судом касаційної інстанції норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін,
розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши
матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного
Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з
таких підстав.
Залишаючи без змін постанову апеляційного суду, якою рішення суду
першої інстанції про відмову в первісному позові і задоволенні
зустрічного позову скасовано, Вищий господарський суд України, як
і апеляційний суд, виходив з того, що на підставі договору № 41/19
та додаткової угоди № 1 у Товариства виникли перед Підприємством
зобов'язання, пов'язані з передачею останньому на виконання
додаткової угоди № 1 бездисконтного векселя на суму 294 203 грн.,
а тому вимоги первісного позову є правомірними. Безпідставність
зустрічного позову про визнання договору № 41/19 недійсним, суди
обґрунтували висновком про те, що підписання його від імені
Товариства не уповноваженою особою було в наступному схвалене
самим Товариством.
Але зазначені висновки не ґрунтуються на повному і всебічному
з'ясуванні касаційним та апеляційним судами фактичних обставин
справи, зроблені на помилковій оцінці доказів, що призвело до
неправильного застосування норм матеріального права.
Факт отримання векселя не заперечується і підтверджується
матеріалами справи, але Товариство вказує, що вексель передавався
йому на виконання іншого договору за № 701, укладеного з
Підприємством 11 грудня 1999 року (далі - договір № 701), і який,
на його думку, міг бути підставою позову. Зазначена обставина
підтверджується встановленим апеляційним судом фактом про те, що
на виконання договору № 701 Товариство перерахувало Підприємству
51 303 грн.
Правомірність висновку цих судів про наступне схвалення
Товариством договору № 41/19 спростовується самим фактом
пред'явлення зустрічного позову про визнання його недійсним і
обставинами справи.
Оскільки факт підписання цього договору не уповноваженою особою не
заперечується сторонами і підтверджений матеріалами справи, то суд
першої інстанції на законних підставах (стаття 48 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
) визнав його недійсним. У зв'язку з цим, позовні
вимоги первісного позову, що ґрунтувалися на зазначеному
недійсному договорі, суд обґрунтовано відхилив.
Відтак, постанови Вищого господарського суду України і Київського
апеляційного господарського суду підлягають скасуванню як
незаконні та необґрунтовані, а рішення Господарського суду
м. Києва - залишенню в силі.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова
палата у господарських справах Верховного Суду України
постановила:
Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Завод "М"
задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 17
грудня 2003 року ( sp02/1370-1 ) (sp02/1370-1)
та постанову Київського
апеляційного господарського суду від 16 вересня 2003 року скасувати,
а рішення Господарського суду м. Києва від 19 лютого 2003 року
залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.