ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.04.2004 року N 11/106-03
(скасовано ухвалу ВГСУ)
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у
складі:
Головуючого
Суддів
науково-дослідного інституту ливарного машинобудування, ливарної
технології та автоматизації ливарного виробництва - присутній,
виконавчого комітету Харківської міської ради -
присутній,товариства з обмеженою відповідальністю "Ю" - присутній,
розглянувши касаційну скаргу державного підприємства - УЛ (далі -
УЛ) на ухвалу Вищого господарського суду України від 17.11.2003
року № 11,
встановила:
У березні 2003 року УЛ звернулося в господарський суд Харківської
області із позовом до виконавчого комітету Харківської міської
ради (далі - Виконком) про визнання недійсними:
рішення Виконкому від 19.01.2001 року № 103 "Про надання ТОВ "Ю"
земельної ділянки";
рішення Виконкому від 28.11.2001 року № 2276 "Про дозвіл ТОВ "Ю"
на проектування та реконструкцію майданчику літнього кафе для
переобладнання його у стаціонарне кафе";
договорів оренди від 15.05.2001 року № 1219 та № 1220, укладених
між Виконкомом і ТОВ "Ю".
Ухвалою господарського суду Харківської області від 07.04.2003
року залучено до участі у справі товариство з обмеженою
відповідальністю "Ю" як відповідача.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 05.05.2003
року залучено до участі у справі виконавчий комітет Київської
районної ради м. Харкова третьою особою, яка не заявляє
самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів.
Рішенням господарського суду Харківської області від 27.05.2003
року позов задоволено.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції прокурор м.
Харкова письмово повідомив суд про вступ у справу.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від
22.07.2003 року рішення суду першої інстанції скасовано, в позові
відмовлено.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 26.09.2003 року
№ 11 УЛ повернуто касаційну скаргу на постанову Харківського
апеляційного господарського суду від 22.07.2003 року на підставі
пунктів 4, 6 частини 1 статті 111-3 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
. Ухвала вмотивована тим, що додану до
касаційної скарги квитанцію не можна визнати належним доказом
сплати державного мита, оскільки в ній не зазначено всіх
необхідних реквізитів, а саме в тексті призначення платежу не
вказано символ звітності банку 068. У касаційній скарзі повинно
бути зазначено суть порушення або неправильного застосування норм
матеріального чи процесуального права; натомість заявник
посилається на неналежну оцінку судом поданих доказів та неповне
з'ясування обставин справи.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 17.11.2003 року
№ 11 УЛ відмовлено у відновленні пропущеного процесуального строку
для подання касаційної скарги на постанову Харківського
апеляційного господарського суду від 22.07.2003 року, а касаційну
скаргу повернуто заявнику на підставі пункту 5 частини 1 статті
111-3 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Ухвала вмотивована тим, що наведені заявником причини пропуску
процесуального строку не є поважними.
11 березня 2004 року колегією суддів Верховного Суду України за
касаційною скаргою УЛ порушено провадження з перегляду у
касаційному порядку ухвали Вищого господарського суду України від
17.11.2003 року № 11. У касаційній скарзі ставиться питання про
скасування оскарженої ухвали та передачу справи на розгляд до
цього суду. На обґрунтування касаційної скарги зроблено посилання
на порушення положень статей 55, 124 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, неправильне застосування норм процесуального
права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників
позивача та відповідачів, розглянувши доводи касаційної скарги,
перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських
справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга
підлягає задоволенню з таких підстав.
Вищий господарський суд України безпідставно відмовив УЛ у
відновленні пропущеного процесуального строку для подання
касаційної скарги, оскільки повернення вперше поданої касаційної
скарги здійснено з порушенням пунктів 4, 6 частини 1 статті 111-3
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Вимоги до форми і змісту касаційної скарги визначено статтею 111
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, і
зокрема встановлено, що касаційна скарга повинна містити вимоги
особи, яка подала касаційну скаргу, із зазначенням суті порушення
або неправильного застосування норм матеріального чи
процесуального права; до касаційної скарги повинні додаватися
докази сплати державного мита.
Повертаючи вперше подану касаційну скаргу, Вищий господарський суд
України послався на недотримання УЛ зазначених вимог. Проте з
таким висновком погодитись не можна.
Відповідно до частини 1 статті 46 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
державне мито сплачується чи
стягується в доход державного бюджету України в порядку і розмірі,
встановлених законодавством України. Згідно з частиною 4 статті 7
Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від
21.01.1993 року № 7-93 ( 7-93 ) (7-93)
із змінами і доповненнями порядок
сплати державного мита встановлюється Міністерством фінансів
України. Пунктом 14 Інструкції про порядок обчислення та
справляння державного мита, затвердженої наказом Головної
державної податкової інспекції України від 22.04.1993 року № 15
( z0050-93 ) (z0050-93)
із змінами і доповненнями, передбачено, що при
перерахуванні державного мита готівкою до документа, щодо якого
вчинюється відповідна дія, додається оригінал квитанції кредитної
установи, яка прийняла платіж.
До касаційної скарги, що була подана УЛ до Вищого господарського
суду України, додавалась квитанція банківської установи від
15.08.2003 року про прийняття платежу - державного мита за
касаційною скаргою у сумі 170 грн. Вказаною квитанцією державне
мито перераховано за реквізитами рахунків, повідомленими листом
Державного казначейства України від 06.02.2003 року
№ 03-04/91-1319.
Не визнаючи подану УЛ квитанцію доказом сплати державного мита,
Вищий господарський суд України не навів правового обґрунтування
щодо недотримання заявником порядку сплати державного мита,
встановленого законодавчими актами України.
Касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного
господарського суду від 22.07.2003 року УЛ мотивувало тим, що
судом порушено положення статей 3, 10, 27, 29 Земельного кодексу
України від 18.12.1990 року ( 561-12 ) (561-12)
та пункту 34 частини 1
статті 26, підпункту 8 пункту "б" частини 1 статті 33 Закону
України від 21.05.1997 року "Про місцеве самоврядування в Україні"
( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
.
Таким чином, посилання Вищого господарського суду України в ухвалі
від 26.09.2003 року № 11 на невідповідність поданої УЛ касаційної
скарги вимогам процесуального закону спростовуються змістом
касаційної скарги. Наведені УЛ доводи за своєю суттю відповідають
вимогам пункту 4 частини 1 статті 111 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Відхиляючи клопотання про відновлення пропущеного процесуального
строку, в порушення вимог статті 53 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
Вищий господарський суд України не дав
належної правової оцінки тій обставині, що пропуск строку стався
внаслідок незаконного повернення УЛ вперше поданої касаційної
скарги, яка була подана вчасно.
За таких обставин оскаржену ухвалу не можна визнати законною й
обґрунтованою, у зв'язку з чим її слід скасувати, а справу
передати на розгляд до Вищого господарського суду України.
Керуючись статтями 111-17 - 111-21 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова палата у господарських справах
Верховного Суду України
постановила:
Касаційну скаргу державного підприємства - УЛ задовольнити.
Ухвалу Вищого господарського суду України від 17.11.2003 року № 11
скасувати, а справу передати на розгляд до Вищого господарського
суду України.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.