ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.04.2004 Справа N 8/139
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у
складі:
Головуючого судді,
Суддів;
за участю представників приватної виробничо-комерційної фірми
"XXX" - присутній, виробничо-торгівельної фірми "YYY" - присутній,
розглянувши касаційну скаргу приватної виробничо-комерційної фірми
"XXX" (далі - фірма "XXX") на постанову Вищого господарського суду
України від ХХ.10.2003 року № Х9,
встановила:
У березні 2003 року фірма "XXX" звернулася в господарський суд
Н-ської області із позовом до виробничо-торгівельної фірми "YYY"
(далі - фірма "YYY") про стягнення 62 524 грн. 62 коп., у тому
числі 58 293 грн. 81 коп. заборгованості за проданий товар, 3 281
грн. 40 коп. інфляційних, 949 грн. 41 коп. річних.
Позивач зазначав, що на підставі договору від 12.01.2001 року № 17
у лютому-березні 2001 року відповідачу передано у власність хром
взуттєвий та шкіру для підкладок на суму 132 293 грн. 81 коп. За
умовами зазначеного договору відповідач повинен був сплатити
вартість товару протягом 30 днів після його отримання. Проте
оплата здійснена відповідачем лише частково в сумі 74000 грн.
Позов обґрунтовувався посиланням на статті 161, 162, 214
Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
(далі - ЦК УРСР).
Відповідач позов не визнавав, просив суд визнати договір від
12.01.2001 року № 17 неукладеним та зобов'язати позивача забрати
свій товар, який знаходиться у фірми "YYY" на відповідальному
зберіганні. Відповідач зазначав, що договір, на якому ґрунтуються
позовні вимоги, не містить усіх істотних умов, зокрема умови про
ціну товару, а тому за правилами статті 153 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
не
може вважатись укладеним.
Рішенням господарського суду Н-ської області від ХХ.04.2003 року
позов задоволено частково; з відповідача на користь позивача
стягнуто 16529 грн. 80 коп. заборгованості; визнано недійсним
договір купівлі-продажу від 12.01.2001 року № 17; у решті позовних
вимог відмовлено. Суд встановив, що на виконання договору від
12.01.2001 року № 17 позивач передав відповідачу хром взуттєвий та
шкіру для підкладок на суму 132 293 грн. 81 коп.; частина цього
товару була неналежної якості, про що фірмою "YYY" складено акти
приймання товарно-матеріальних цінностей від 16.02.2001 року № 3
та від 14.03.2001 року № 6, а позивач повідомлений про це
телефонограмами; товар неналежної якості взято відповідачем на
відповідальне зберігання. Суд зазначив, що за даними
бухгалтерського обліку фірми "YYY" рахується дебіторська
заборгованість фірми "XXX" у сумі 47151 грн. 69 коп., у тому числі
товар на відповідальному зберіганні на суму 30621 грн. 89 коп. За
цих обставин суд вирішив, що до сплати позивачу належить сума
16529 грн. 80 коп. (різниця між загальною сумою дебіторської
заборгованості та вартістю товару на відповідальному зберіганні
відповідача). Водночас суд зазначив, що у тексті договору
купівлі-продажу від 12.01.2001 року № 17 відсутні істотні умови, а
саме відомості про кількість, асортимент, ціну товару, як це
передбачено статтею 228 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
. У зв'язку з цим суд,
керуючись статтею 83 Господарського процесуального кодексу
( 1798-12 ) (1798-12)
України, дійшов висновку, що вказаний договір
суперечить вимогам закону і підлягає визнанню недійсним на
підставі статті 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Постановою Я-ського апеляційного господарського суду від
ХХ.07.2003 року зазначене рішення скасовано в частині відмови у
задоволенні позовних вимог та в цій частині прийнято нове рішення,
з відповідача на користь позивача стягнуто 30 621 грн. 89 коп.
заборгованості, 3 281 грн. 40 коп. інфляційних, 949 грн. 41 коп.
річних; у решті рішення залишено без змін. Оцінивши подані
відповідачем акти приймання товарно-матеріальних цінностей від
16.02.2001 року № 3 та від 14.03.2001 року № 6, апеляційний суд
дійшов висновку, що їх складено з порушеннями вимог Інструкції про
порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та
товарів народного споживання за якістю ( va007400-66 ) (va007400-66)
,
затвердженої постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від
25.04.1966 року № П-7 (далі - Інструкція ( va007400-66 ) (va007400-66)
), тому ці
акти не мають доказової сили. Апеляційний суд зазначив, що
законних підстав для визнання договору купівлі-продажу від
12.01.2001 року № 17 недійсним немає, оскільки сума договору
вказана в пункті 5.3, а у матеріалах справи є накладні,
довіреності, податкові накладні та банківські документи про
перерахування коштів покупцем за отриманий товар.
Постановою Вищого господарського суду України від ХХ.10.2003 року
№ Х9 зазначену постанову суду апеляційної інстанції скасовано, а
рішення суду першої інстанції залишено в силі.
ХХ березня 2004 року Верховним Судом України за касаційною скаргою
фірми "XXX" порушено провадження з перегляду у касаційному порядку
постанови Вищого господарського суду України від ХХ.10.2003 року №
Х9. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування
оскарженої постанови та залишення в силі постанови суду
апеляційної інстанції з мотивів виявлення різного застосування
Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону
у аналогічних справах, неправильного застосування норм
матеріального права. На обґрунтування мотивів касаційної скарги
зроблено посилання на пункт 17 Роз'яснення президії Вищого
арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про
деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням
угод недійсними" ( v_111800-99 ) (v_111800-99)
.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників
позивача та відповідача, розглянувши доводи касаційної скарги,
перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських
справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга
підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Судами встановлено, що на підставі договору від 12.01.2001 року №
17 у лютому-березні 2001 року позивач передав відповідачу товар -
хром взуттєвий та шкіру для підкладок на загальну суму 132 293
грн. 81 коп., за який фірма "YYY" повністю не розрахувалася. При
визначенні стану розрахунків за переданий товар суди виходили з
даних бухгалтерського обліку відповідача, за якими у нього
рахується дебіторська заборгованість фірми "XXX" у сумі 47 151
грн. 69 коп., у тому числі сума 30 621 грн. 89 коп. - вартість
товару на відповідальному зберіганні.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в
силі рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову
в сумі 16 529 грн. 80 коп., Вищий господарський суд України
вмотивував оскаржену постанову тим, що договір купівлі-продажу від
12.01.2001 року № 17 не містить усіх істотних умов, необхідних для
договорів даного виду, а тому суд першої інстанції обґрунтовано
визнав цей договір недійсним на підставі статті 48 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
.
Однак, погоджуючись з висновком суду першої інстанції щодо
наявності підстав для визнання вказаного договору недійсним, Вищий
господарський суд України не звернув уваги на допущену цим судом
помилку у застосуванні норм матеріального права та не врахував
фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної
інстанції.
У визначенні статті 41 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
угодами є дії громадян
і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення
цивільних прав або обов'язків. Двосторонні або багатосторонні
угоди називаються договорами. Загальні правила укладення договору
викладені у статті 153 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, відповідно до якої
сторони повинні дотриматись потрібної у належних випадках форми та
досягти згоди з усіх істотних умов, зокрема тих, які визнані
такими за законом або необхідні для договорів даного виду. Слід
зазначити, що недотримання правил цієї статті може мати різні
наслідки. Так, недодержання вимог закону щодо нотаріального
посвідчення угоди тягне за собою її недійсність (стаття 47 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
), тоді як недодержання простої письмової форми угоди
тягне настання такого наслідку лише в разі, якщо про нього прямо
зазначено в законі (стаття 45 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
). При
недосягненні ж згоди сторін з усіх істотних умов договору немає
самої угоди, як юридичного факту, в розумінні статті 41 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
.
Дійшовши висновку, що між сторонами не досягнуто згоди з усіх
істотних умов, які є необхідними для договорів купівлі продажу
згідно зі статтею 228 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, суд першої інстанції
зазначеного не врахував та помилково застосував положення статті
48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
щодо недійсності угод, а Вищий
господарський суд України цієї помилки не виправив.
Крім того, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, Вищий
господарський суд України не спростував висновків цього суду про
те, що факт досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов
договору підтверджується іншими письмовими доказами, а саме
виданими фірмою "YYY" довіреностями на отримання товару,
виписаними фірмою "XXX" накладними на відпуск товару із
зазначенням його найменування, кількості та ціни, податковими
накладними, банківськими документами про часткову оплату фірмою
"YYY" отриманого товару.
Мотиви, покладені в основу оскарженої постанови, не узгоджуються з
встановленими судами дійсними причинами несплати відповідачем
вартості товару на суму 30 621 грн. 89 коп., взятого ним на
відповідальне зберігання у зв'язку з виявленням дефектів
виробничого характеру, про що складено відповідні акти. Водночас
Вищий господарський суд України не звернув уваги на те, що суд
першої інстанції взагалі не дав правової оцінки цим актам, а суд
апеляційної інстанції обмежився посиланням на порушення
відповідачем пунктів 16, 17, 20, 22, 23 Інструкції
( va007400-66 ) (va007400-66)
, не зазначивши, у чому полягає суть цих порушень.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України,
викладених у пункті 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про
судове рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
із змінами і доповненнями, рішення
є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального
законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у
відповідності з нормами матеріального права, що підлягають
застосуванню до даних правовідносин. Судові рішення у даній справі
цим вимогам не відповідають, у зв'язку з чим вони підлягають
скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої
інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати
викладене, всебічно і повно розглянути всі обставини справи в їх
сукупності та вирішити спір відповідно до закону.
Керуючись статтями 111-17 - 111-21 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова палата у господарських справах
Верховного Суду України
постановила:
Касаційну скаргу приватної виробничо-комерційної фірми "XXX"
задовольнити частково.
Постанову Вищого господарського суду України ( sp02/963-1 ) (sp02/963-1)
від
ХХ.10.2003 року № Х9, постанову Я-ського апеляційного
господарського суду від ХХ.07.2003 року та рішення господарського
суду Н-ської області від ХХ.042003 року скасувати, а справу
передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.