ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа N 31/57
30.03.2004
(скасовано постанову ВГСУ)
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у
складі:
головуючого судді,
суддів;
за участі представників
позивача - присутні,
відповідачів - присутні;
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Української державної інноваційної компанії (далі - Компанія) на
постанову Вищого господарського суду України від ХХ грудня 2003
року у справі за позовом Компанії до Закритого акціонерного
товариства "YYY" (далі - Банк) та Відкритого акціонерного
товариства "XXX" (далі - Товариство) про стягнення 2 252 000 грн.
боргу,
встановила:
З позовом до Господарського суду Ч-ської області Компанія
звернулася ХХ лютого 2003 року.
Заявлена позовна вимога мотивована тим, що: відповідно до
постанови Кабінету Міністрів України № 654 від 13 квітня 2000 року
( 654-2000-п ) (654-2000-п)
на базі Державного інноваційного фонду та його
регіональних відділень утворено Компанію, яка є правонаступником
їх майнових прав і обов'язків, у тому числі за договорами про
надання інноваційних позик; ХХ серпня 1999 року між Державним
інноваційним фондом України (далі - Фонд) і Товариством укладено
інноваційний договір за № Х9 (далі - Інноваційний договір), за
умовами якого останньому надавалась інноваційна позика в сумі
2252000 грн. зі строком повернення до 30 вересня 2002 року. В
зазначений термін позика повернута не була.
Гарантом виконання Товариством своїх зобов'язань перед Фондом
виступив Банк на підставі укладеного з Фондом договору гарантії
(далі - Договір гарантії).
Банк позов не визнав, мотивуючи свої заперечення тим, що
відповідно до пункту 4.1. Договору гарантії та частини другої
статті 194 і статті 196 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
гарантія припиняється
у випадку, коли Компанією протягом трьох місяців з дня невиконання
Товариством обов'язків за Інноваційним договором, не буде
пред'явлено позов до Банку. Строк пред'явлення кредитором позову
до гаранта є присікальним, його закінчення тягне за собою
припинення обов'язку гаранта, а тому він не підлягає відновленню.
Згідно з пунктом 2.2.12. Інноваційного договору кінцевий строк
повернення коштів встановлено до 30 вересня 2002 року, отже строк
звернення Компанії з позовом до Банку минув 30 грудня 2002 року.
Товариство позов не визнало, мотивуючи свої заперечення фактом
порушення щодо нього справи про банкрутство, а Компанія не подала
заяву про визнання кредиторських вимог.
Рішенням Господарського суду Ч-ської області від ХХ квітня 2003
року позов задоволено. Судове рішення обґрунтовано тим, що
встановлений пунктом 4.1. Договору гарантії і частиною другою
статті 194 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
тримісячний строк для пред'явлення
позову пропущений Компанією не був, позаяк вперше позовна заява
була надіслана до суду ХХ січня 2003 року, але помилково була
повернуто ухвалою від ХХ січня 2003 року на підставі пункту
другого статті 63 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
. Про помилковість такого повернення свідчить, зокрема
те, що за такою ж позовною заявою, такого ж змісту порушено
провадження у справі ухвалою від ХХ лютого 2003 року.
Постановою від ХХ червня 2003 року Ч-ський апеляційний
господарський суд зазначене судове рішення скасував, а в позові
відмовив з підстав пропуску Компанією тримісячного строку,
встановленого для пред'явлення позову до гаранта. На думку
апеляційного суду, позовні заяви, що надсилалися до господарського
суду ХХ грудня 2002 року та ХХ січня 2003 року, ухвалами від ХХ
грудня 2002 року та від ХХ січня 2003 року були повернуті позивачу
без розгляду, тому датою пред'явлення позову є ХХ січня 2003 року
(дата прийняття судом позовної заяви). Ухвали суду першої
інстанції від ХХ грудня 2002 року і від ХХ січня 2003 року у
встановленому законом порядку не були оскаржені і не скасовані,
вони набрали законної сили і є обов'язковими на всій території
України.
Вищий господарський суд України постановою від ХХ грудня 2003 року
постанову Ч-ського апеляційного господарського суду залишив без
змін, обґрунтувавши її тими ж висновками, що і суд апеляційної
інстанції.
Компанія просить постанову Вищого господарського суду України
скасувати, мотивуючи касаційну скаргу невідповідністю оскарженої
постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування
норм матеріального права та різним застосуванням Вищим
господарським судом України одного й того ж положення закону в
аналогічних справах. Компанія вважає, що відповідно до частини
другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
господарський суд не застосовує акти державних та
інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.
Тому, на її думку, у судів апеляційної та касаційної інстанцій
були відсутні правові підстави приймати до уваги ухвалу
Господарського суду Ч-ської області від ХХ грудня 2002 року у
справі.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін,
розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши
матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного
Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з
таких підстав.
Вищий господарський суд України, залишаючи без змін постанову
Ч-ського апеляційного господарського суду про відмову в позові у
даній справі, виходив з того, що позивач пропустив передбачений
статтею 194 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
строк для звернення з позовом до
Банку - гаранта.
Проте, господарські суди всіх інстанцій не прийняли до уваги факти
звернення Компанії до суду з позовом до Банку ХХ грудня 2002 року
і ХХ січня 2003 року та не проаналізували обґрунтованість його
повернення без розгляду.
Господарський суд першої інстанції, задовольняючи позов Компанії
до Банку, дійшов висновку, що передбачений статтею 194 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
термін для припинення поруки (гарантії) не збіг,
оскільки за правилами статті 51 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
останній день пред'явлення позову до
Банка-гаранта припадав на ХХ січня 2003 року.
Незважаючи на це, рішення суду першої інстанції не може бути
залишено в силі, оскільки при його ухваленні суд не врахував, що
гарант несе субсидіарну (додаткову) відповідальність перед
кредитором, а не солідарну, що встановлена статтями 174 - 176, 192
ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
У зв'язку з цим всі ухвалені у справі рішення і постанови
підлягають скасуванню, як незаконні і необґрунтовані, а справа -
передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно встановити дійсні
права і обов'язки сторін, на яких ґрунтуються їх спірні
правовідносини, врахувати, що відповідачем є не лише Банк, а й
Товариство, і, відповідно, вирішити питання про відповідальність
кожного з них та ухвалити у справі законне і обґрунтоване рішення.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова
палата у господарських справах Верховного Суду України
постановила:
Касаційну скаргу Української державної інноваційної компанії
задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від ХХ
грудня 2003 року, постанову Ч-ського апеляційного
господарського суду від ХХ червня 2003 року та рішення
Господарського суду Ч-ської області від ХХ квітня 2003 року
скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського
суду першої інстанції.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.