СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
27.03.2004
Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому
засіданні касаційну скаргу акціонерного банку (далі - Банк) на
постанову Вищого господарського суду України від
21 жовтня 2003 року у справі за позовом Банку до дочірнього
підприємства "А" відкритого акціонерного товариства (далі -
Підприємство) про розірвання договору та стягнення
7331313,82 грн., В С Т А Н О В И В:
У червні 2002 року Банк звернувся до господарського суду
Київської області з позовом до Підприємства про розірвання
кредитного договору від 5 жовтня 1999 року N 08-11/84 (далі -
кредитний договір) та стягнення заборгованості на суму
7331313,82 гривень.
Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що відповідач не
виконував своїх зобов'язань за кредитним договором, а саме: не
виконував графік погашення заборгованості за кредитом, що
відповідно до пункту 7.5 кредитного договору дає Банку підстави
вимагати розірвання кредитного договору та стягнення всієї суми
боргу.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що
кредитних коштів згідно з умовами кредитного договору ним не
отримано.
У липні 2002 року відповідач заявив зустрічний позов до Банку
про визнання кредитного договору недійсним. Зустрічний позов
обґрунтовано тим, що дана угода є мнимою згідно зі статтею 58 ЦК
( 1540-06 ) (1540-06)
, оскільки Банк, всупереч умовам кредитного договору,
не відкрив кредитну лінію, а лише імітував її відкриття.
Рішенням господарського суду Київської області від 30 жовтня
2002 року позов Банку задоволено, розірвано кредитний договір та
стягнуто з Підприємства 7331313,82 грн. боргу та 1225,24 грн.
процентів. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Суд
виходив з того, що відповідач, на порушення умов кредитного
договору та статті 161 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
, не виконав узяті на себе
зобов'язання стосовно сплати відсотків та виконання графіка
повернення основного боргу за кредитом.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
29 травня 2003 року рішення господарського суду Київської області
від 30 жовтня 2002 року залишено без змін на тих самих підставах.
Постановою Вищого господарського суду України від
21 жовтня 2003 року скасовано постанову Київського апеляційного
господарського суду від 29 травня 2003 року та рішення
господарського суду Київської області від 30 жовтня 2002 року,
посилаючись на те, що судами першої та апеляційної інстанцій не
було встановлено усіх обставин справи, необхідних для розгляду
справи по суті, надано їм правильну юридичну оцінку та правильного
застосування норм матеріального та процесуального права.
12 лютого 2004 року Верховним Судом України за касаційною
скаргою Банку порушено касаційне провадження з перегляду постанови
Вищого господарського суду України від 31 жовтня 2003 року. Скаргу
мотивовано неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін,
обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, та перевіривши
матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню.
Скасовуючи судові рішення у справі, Вищий господарський суд
України обґрунтував свою постанову тим, що юридичні висновки судів
першої та апеляційної інстанцій не відповідають нормам
матеріального права.
Проте з такими висновками погодитися не можна на таких
підставах.
Згідно з пунктом 15 Положення Національного банку України про
кредитування ( v0246500-95 ) (v0246500-95)
, затвердженого постановою Правління
НБУ від 28 вересня 1995 року N 246 ( va299500-95 ) (va299500-95)
(далі -
Положення), кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі
кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником
у письмовій формі.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між
Банком та Підприємством було укладено кредитний договір від
3 жовтня 1997 року N 15/97, згідно з умовами якого відповідачу
надано кредит в розмірі 1800 тис. дол. США на строк з
9 жовтня 1997 року по 10 серпня 2002 року та здійснено його
виплату за реквізитами контракту від 3 липня 1997 року N 1/004 з
фірмою "В" (Німеччина), згідно з розпорядженням Банку від
10 жовтня 1997 року N 69.
Відповідно до умов кредитного договору Банк відкрив кредитну
лінію Підприємству і за розпорядженням (лист від
5 жовтня 1999 року N 917) на міжбанківській біржі придбав
1913036,61 дол. США для відповідача.
У пункті 6.1 кредитного договору передбачено, що позичальник
зобов'язаний забезпечити повернення одержаного кредиту на умовах
цього договору і додаткової угоди від 6 лютого 2001 року N 2.
У разі недотримання позичальником пункту 6.1 кредитного
договору Банк має право (пункт 7.5) вимагати розірвання кредитного
договору та стягнення суми боргу.
Відповідно до статті 161 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
зобов'язання повинні
виконуватися належним чином і у встановлений строк, відповідно до
вказівок закону, договору.
Свої зобов'язання відповідач не виконав, тому суди першої та
апеляційної інстанцій правильно і обґрунтовано зазначили, що
кредитний договір, укладений відповідно до вимог чинного
законодавства, підлягає розірванню на підставі пунктів 6.1, 7.5
цього ж договору.
Посилання суду касаційної інстанції на те, що кредитний
договір є недійсним відповідно до вимог статті 58 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
не відповідає фактичним обставинам справи і є помилковим, а
застосування постанови НБУ від 18 березня 1999 року N 127
( z0171-99 ) (z0171-99)
"Про затвердження Правил здійснення операцій на
міжбанківському валютному ринку України" до спірних правовідносин
є неправильним, оскільки вона не регулює кредитні відносини між
банком і позичальником.
За таких обставин висновок суду касаційної інстанції щодо
неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального та
процесуального права є помилковим, тому постанова Вищого
господарського суду України підлягає скасуванню, а законна й
обґрунтована постанова суду апеляційної інстанції - залишенню в
силі.
Керуючись статтями 111-17, 111-18, 111-19, 111-20 ГПК
( 1798-12 ) (1798-12)
, Верховний Суд України П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Банку задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від
21 жовтня 2003 року скасувати.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
29 травня 2003 року залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.