СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
03.02.2004
(Витяг)
У травні 2002 р. ЗАТ "Львівська кондитерська фірма "Світоч"
(далі - ЗАТ) звернулося до суду з позовом про розірвання договору
фінансового лізингу від 8 листопада 2000 р., укладеного між
позивачем та ТОВ "Фірма "Вектор", у зв'язку з неналежним
виконанням останнім договірних зобов'язань.
У ході розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та
просив спірний договір визнати недійсним в цілому як такий, що не
відповідає вимогам закону.
Відповідач позовні вимоги не визнав та звернувся із
зустрічним позовом про визнання договору фінансового лізингу від
8 листопада 2000 р. частково недійсним на підставі ст. 48 ЦК
1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
, а також щодо зобов'язання ЗАТ привести
договір у відповідність з вимогами Закону від 16 грудня 1997 р.
N 723/97-ВР ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
"Про лізинг" (далі - Закон N 723/97-ВР).
ЗАТ проти зустрічного позову заперечувало.
Рішенням від 22 жовтня 2002 р. господарський суд Одеської
області у первісному позові відмовив, зустрічний позов задовольнив
з тих мотивів, що деякі пункти договору від 8 листопада 2000 р. не
відповідають вимогам Закону N 723/97-ВР ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
, та
зобов'язав сторони привести такі пункти договору у відповідність
із зазначеним Законом. Крім того, заяву ЗАТ про уточнення позовних
вимог та визнання спірного договору недійсним в цілому суд залишив
без розгляду з посиланням на необґрунтованість.
Одеський апеляційний господарський суд постановою від
8 квітня 2003 р. зазначене рішення скасував, первісний позов
задовольнив та визнав договір фінансового лізингу від 8 листопада
2000 р. недійсним, а в зустрічному позові відмовив. Постанова
мотивована тим, що через невідповідність між істотними умовами
договору та положеннями закону, спірний договір є недійсним
повністю, а зобов'язання, які визначив суд першої інстанції щодо
приведення сторонами цих умов договору у відповідність із законом,
не ґрунтується на чинному законодавстві.
Постановою від 16 вересня 2003 р. Вищий господарський суд
України постанову Одеського апеляційного господарського суду від
8 квітня 2003 р. скасував, а рішення господарського суду Одеської
області від 22 жовтня 2002 р. залишив без зміни. На обґрунтування
постанови суд зробив посилання на те, що, визнаючи спірний договір
недійсним в цілому, суд апеляційної інстанції вийшов за межі своїх
повноважень.
15 січня 2004 р. Верховний Суд України порушив провадження за
касаційною скаргою ЗАТ, в якій порушено питання про скасування
постанови Вищого господарського суду України від 16 вересня
2003 р. На обґрунтування скарги зроблено посилання на неправильне
застосування судом норм матеріального та процесуального права,
невідповідність оскаржуваної постанови положенням
Конституції ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та різне застосування Вищим
господарським судом України одного й того ж положення закону в
аналогічних справах.
Розглянувши матеріали справи, Судова палата у господарських
справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна
скарга підлягає задоволенню з таких підстав:
Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову
Одеського апеляційного господарського суду та залишаючи без зміни
рішення господарського суду Одеської області, зробив посилання на
те, що, визнаючи спірний договір недійсним в цілому, суд
апеляційної інстанції вийшов за межі своїх повноважень.
Цей висновок Вищого господарського суду України не можна
визнати законним та обґрунтованим.
Відповідно до ст. 48 ЦК 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
, який був чинним
на момент виникнення спірних правовідносин, недійсною є угода, що
не відповідає вимогам закону.
Як встановлено п. 1 ст. 83 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
, господарський
суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у
певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який
суперечить законодавству.
Згідно зі ст. 99 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
в апеляційній інстанції
справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій
інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розд. XII
цього Кодексу.
Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в
апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої
інстанції.
Положення ч. 3 ст. 101 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
про те, що в
апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що
не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не можна
розуміти так, що апеляційний суд позбавлений права реалізувати
право суду, передбачене п. 1 ст. 83 ГПК при скасуванні рішення,
ухваленого судом першої інстанції.
Отже, апеляційний суд мав повноваження для визнання спірного
договору недійсним, вимоги про що заявлялися позивачем в суді
першої інстанції, однак залишив їх без розгляду, оскільки, на
думку суду першої інстанції, було відсутнє будь-яке обґрунтування
заявлених позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції навів й підстави для висновку про
недійсність договору - він суперечить вимогам Закону
N 723/97-ВР ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
.
Постанова Одеського апеляційного господарського суду
ґрунтується на тому, що визнання частини цього договору недійсним
неможливе, оскільки не можна припустити, що договір був би
укладений без включення його недійсної частини. Такий висновок
відповідає положенням ст. 60 ЦК 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Водночас висновок суду першої інстанції, з обґрунтованістю
якого погодився суд касаційної інстанції, про недійсність лише
частини умов договору, зокрема, стосовно строку дії договору,
розміру лізингових платежів, вартості об'єкта лізингу (суми
договору), зроблений всупереч положенням зазначеної норми ЦК
1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
.
За таких обставин зобов'язання, які визначив суд щодо
приведення сторонами деяких істотних умов договору у відповідність
із законом, не ґрунтується на вимогах останнього.
При прийнятті оскаржуваної постанови, суд касаційної
інстанції виходив з того, що постанова апеляційної інстанції
помилкова, однак наведені судом правові підстави для такого
висновку цього не підтверджують. Не спростовують помилковості його
висновку і посилання на судові рішення, якими задовольнялися
вимоги позивача про стягнення коштів за спірним договором.
Слід також зазначити, що неврахування судом апеляційної
інстанції наслідків визнання угоди недійсною, передбачені ст. 48
ЦК 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
, не є підставою для скасування правильного
по суті рішення, і не позбавляє можливості захистити порушене
право у майбутньому.
Враховуючи наведені факти та керуючись статтями
111-17 - 111-20 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова палата у господарських
справах Верховного Суду України касаційну скаргу ЗАТ задовольнила,
постанову Вищого господарського суду України від 16 вересня
2003 р. скасувала, а постанову Одеського апеляційного
господарського суду від 8 квітня 2003 р. залишила без зміни.