Розглянувши касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства "Рівнегаз" (далі - ВАТ "Рівнегаз") на постанову Вищого господарського суду України від 25.10.2005 року N 15/444, В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2003 року дочірня компанія "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - ДК "Газ України") пред'явила в господарському суді Рівненської області позов до ВАТ "Рівнегаз" про стягнення 7031488 грн. 89 коп. заборгованості за переданий у 2000 році природний газ, інфляційних нарахувань на суму боргу, 3% річних, пені. Під час розгляду справи ДК "Газ України" збільшила розмір позовних вимог і просила стягнути з відповідача 8299438 грн. 48 коп., у тому числі 5958498 грн. 05 коп. заборгованості, 416731 грн. 40 коп. пені за період прострочення платежу з 2 січня до 1 липня 2004 року, 1095384 грн. 33 коп. інфляційних нарахувань на суму боргу за період прострочення платежу з січня 2001 року по травень 2004 року, 619052 грн. 20 коп. річних у розмірі 3% за період прострочення платежу з 11 січня 2001 року до 1 липня 2004 року, 209772 грн. 50 коп. відсотків за неправомірне користування чужими коштами за період прострочення платежу з 1 січня по 1 липня 2004 року.

Позивач зазначав, що на підставі договору на постачання природного газу від 18.01.2000 року N 10/16-48 протягом січня - грудня 2000 року дочірня компанія "Торговий дім "Газ України", правонаступником якої є ДК "Газ України", передала ВАТ "Рівнегаз" 272692,22 тис. куб. м природного газу на загальну суму 37165733 грн. 91 коп. Відповідач розрахувався за переданий природний газ частково в сумі 31207235 грн. 86 коп., заборгувавши 5958498 грн. 05 коп. На цю суму позивач нарахував пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України на підставі пункту 6.2 договору, індекс інфляції та 3% річних на підставі частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України (435-15) , відсотки за неправомірне користування чужими коштами на підставі частини 6 статті 231 та частини 4 статті 232 Господарського кодексу України (436-15) .

Відповідач позов не визнавав, вважаючи, що факт переходу до позивача прав і обов'язків реорганізованої дочірньої компанії "Торговий дім "Газ України" не доведений належними засобами доказування. Відповідач також мотивував свої заперечення проти позову посиланням на визначений законодавством порядок проведення розрахунків за поставлений природний газ, який передбачає відкриття газозбутовим підприємствам розподільних рахунків в уповноважених банках для обов'язкового зарахування коштів, що надходять за поставлений споживачам природний газ, та розподіл цих коштів за алгоритмом.

З цих же підстав ВАТ "Рівнегаз" подало до ДК "Газ України" зустрічний позов про визнання недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) від 18 липня 1963 року (далі - ЦК УРСР) положення абзацу другого пункту 5.1 договору від 18.01.2000 року N 10/16-48 в редакції протоколу узгодження розбіжностей, яким передбачено здійснення остаточного розрахунку за спожитий природний газ до 10 числа наступного за звітним місяця.

ДК "Газ України" зустрічний позов не визнавала.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням господарського суду Рівненської області від 01.09.2004 року в позові відмовлено, зустрічний позов задоволено.

Задовольняючи зустрічний позов, суд виходив з того, що умова договору стосовно визначення кінцевого строку розрахунків за природний газ до 10 числа наступного місяця не відповідає вимогам постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 13.11.98 року N 1785 (1785-98-п) "Про вдосконалення розрахунків за спожитий природний газ" (далі - Постанова КМУ і НБУ N 1785) та постанові Національної комісії регулювання електроенергетики України від 12.07.2000 року N 759 (v0759227-00) "Про затвердження алгоритму розподілу коштів, що надходять на розподільні рахунки газозбутових підприємств Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" за поставлений природний газ" (далі - Постанова НКРЕ N 759).

Відмовляючи в позові, суд мотивував рішення тим, що ДК "Газ України" не довела порушення ВАТ "Рівнегаз" порядку здійснення розрахунків за поставлений природний газ, установленого вказаними актами законодавства.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 30.06.2005 року зазначене рішення залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 25.10.2005 року N 15/444 постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено частково, з відповідача на користь позивача стягнуто 5958498 грн. 05 коп. боргу, 1095384 грн. 33 коп. інфляційних нарахувань на суму боргу, 619052 грн. 20 коп. річних; 416731 грн. 40 коп. пені; в решті вимог у позові відмовлено; в зустрічному позові відмовлено.

Постанова суду касаційної інстанції вмотивована тим, що висновки судів ґрунтуються на помилковому застосуванні положень Постанови КМУ і НБУ N 1785 (1785-98-п) та Постанови НКРЕ N 759 (v0759227-00) .

Відмовляючи в позові в частині стягнення 209772 грн., 50 коп. відсотків за неправомірне користування чужими коштами на підставі частини 6 статті 231 та частини 4 статті 232 Господарського кодексу України (436-15) , суд касаційної інстанції послався на пункт 5 розділу IX "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України, відповідно до якого положення цього Кодексу щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності, а також за порушення господарських зобов'язань застосовуються у разі, якщо ці порушення були вчинені після набрання чинності зазначеними положеннями.

12 січня 2006 року колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою ВАТ "Рівнегаз" порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 25.10.2005 року N 15/444. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови та припинення провадження у справі з мотивів невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, неправильного застосування норм матеріального права. На обґрунтування мотивів касаційної скарги зроблено посилання на постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 01.11.2005 року (справа N 3-5757к05), постанови Вищого господарського суду України від 14.01.2004 року у N 4/1394-17/177, від 07.10.2004 року у справі N 20/305 (va305600-04) , від 14.12.2004 року у справі N 5/67, від 10.02.2005 року у справі N 4/1189-9/128, від 21.04.2005 року у справі N 35/142, від 27.04.2005 року у справі N 4/1173-23/135 (v1173600-05) , від 28.04.2005 року у справі N 5/396-04, від 10.05.2005 року у справі N 31/318 (vd318600-05) , від 05.07.2005 року у справі N 14/167-2/121 (v2_12600-05) , від 10.11.2005 року у справі N 17/100 (va100600-05) .

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача та позивача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судами установлено, що на підставі договору на постачання природного газу від 18.01.2000 року N 10/16-48 у 2000 році дочірня компанія "Торговий дім "Газ України" передала ВАТ "Рівнегаз" 272692,22 тис. куб. м природного газу на загальну суму 37165733 грн. 91 коп., за який відповідач розрахувався частково, заборгувавши 5958498 грн. 05 коп. Судами також установлено, що правонаступником дочірньої компанії "Торговий дім "Газ України" у спірних правовідносинах є ДК "Газ України".

Як установлено судами, у пункті 5.1 договору на постачання природного газу від 18.01.2000 року N 10/16-48 в редакції протоколу узгодження і розбіжностей сторони передбачили, що кошти, які надходять на рахунок покупця, на підставі його платіжних доручень того самого дня перераховуються уповноваженим банком в частині вартості газу на консолідований розподільчий рахунок постачальника (згідно з наказом Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" від 19.01.2000 року N 14 (v0014376-00) "Про тимчасовий розподіл коштів з розподільчих рахунків газозбутових підприємств"); остаточний розрахунок за спожитий природний газ здійснюється до 10 числа наступного за звітним місяця.

Визнаючи недійсною зазначену умову договору в частині визначення кінцевого строку розрахунків за переданий відповідачу природний газ, суди першої й апеляційної інстанцій виходили з того, що ця умова договору суперечить порядку розрахунків, установленому Постановою КМУ і НБУ N 1785 (1785-98-п) та Постановою НКРЕ N 759 (v0759227-00) , якими передбачено здійснення розрахунків між газозбутовими організаціями та дочірньою компанією "Торговий дім "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" з використанням розподільних рахунків згідно з алгоритмом розподілу коштів, затвердженим Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України".

Проте цей висновок місцевого та апеляційного господарських судів є помилковим, і Вищий господарський суд України обґрунтовано не погодився з ним, зазначивши, що затверджений Постановою НКРЕ N 759 (v0759227-00) алгоритм визначає послідовність дій підприємств та банків при надходженні коштів за поставлений природний газ на розподільні рахунки підприємств, цей алгоритм не впливає на домовленість сторін договору щодо строків оплати вартості переданого природного газу та не припиняє зобов'язань боржника щодо сплати боргу.

Відповідно до статті 161 ЦК УРСР (1540-06) , чинного на момент виникнення спірних правовідносин та пред'явлення позову в даній справі, зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а за відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Аналогічна норма міститься у статті 526 ЦК (435-15) , чинного на момент вирішення даної справи судами.

За цих обставин Вищий господарський суд України на законних підставах скасував судові рішення у справі та ухвалив нове рішення, яким задовольнив позов ДК "Газ України" в частині вимог щодо стягнення боргу 5958498 грн., 05 коп., та відмовив у задоволенні зустрічного позову ВАТ "Рівнегаз". Вищий господарський суд України також правильно застосував положення пункту 5 розділу IX "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України (436-15) та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ДК Таз України" в частині вимог щодо стягнення штрафних санкцій за порушення грошових зобов'язань, нарахованих на підставі частини 6 статті 231 та частини 4 статті 232 Господарського кодексу України.

Водночас не можна погодитись з оскарженою постановою суду касаційної інстанції в частині задоволення позову ДК "Газ України" щодо вимог про стягнення 1095384 грн. 33 коп. інфляційних нарахувань на суму боргу, 619052 грн. 20 коп. річних та 416731 грн. 40 коп. пені. У зазначеній частині позовних вимог Вищий господарський суд України ухвалив нове рішення без урахування обставин справи та вимог закону.

Суми інфляційних нарахувань на суму боргу та 3% річних стягнені Вищим господарським судом України згідно з розрахунком позивача, зробленим, у тому числі, за період, що передував набранню чинності ЦК України (435-15) . У цей період був чинним ЦК УРСР (1540-06) , статтею 214 якого передбачена відповідальність боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання у вигляді обов'язку сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь період прострочення, а також три проценти річних, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів. Прикінцевими положеннями Закону України "Про внесення зміни до статті 214 Цивільного кодексу Української РСР" від 08.10.99 року N 1136-XIV (1136-14) , яким зазначена стаття викладена в новій редакції, передбачено, що цей Закон не поширюється на правовідносини, що виникають з прострочення виконання грошового зобов'язання, пов'язаного з оплатою населенням комунальних послуг.

Судами установлено, що предметом договору від 18.01.2000 року N 10/16-48, на якому ґрунтуються позовні вимоги, є постачання природного газу для потреб населення. Проте Вищий господарський суд України на це уваги не звернув.

Крім того, судом касаційної інстанції не враховані положення Закону України "Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово-комунальні послуги, спожиті газ та електроенергію" від 20.02.2003 року N 554-IV (554-15) , статтею 1 якого передбачено, що заборгованість з квартирної плати та плати за комунальні послуги (водо-, тепло-, газопостачання, послуги водовідведення, електроенергію, вивезення побутового сміття та рідких нечистот) наймачів жилих приміщень та власників жилих будинків або квартир, яка склалася на дату набрання чинності цим Законом перед надавачами житлово-комунальних послуг, реструктуризується на термін до 60 місяців залежно від суми боргу та рівня доходів громадян на дату реструктуризації. Статтею 5 цього Закону встановлено, що на суму реструктуризованої заборгованості не нараховується пеня житлово-комунальним підприємствам на їхню заборгованість перед постачальниками енергоносіїв, інших матеріальних цінностей, що використовуються для надання послуг.

Враховуючи викладене, судові рішення слід скасувати в частині вирішення справи щодо вимог ДК "Газ України" про стягнення інфляційних нарахувань на суму боргу, 3% річних та пені, а справу в цій частині вимог передати на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене та вирішити спір у зазначеній частині вимог відповідно до закону.

Керуючись статтями 111-17 - 111-21 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства "Рівнегаз" задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 25.10.2005 року N 15/444, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 30.06.2005 року та рішення господарського суду Рівненської області від 01.09.2004 року скасувати в частині вимог про стягнення 1095384 грн. 33 коп. інфляційних нарахувань на суму боргу, 619052 грн. 20 коп. річних та 416731 грн. 40 коп. пені, а справу в цій частині вимог передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У решті постанову Вищого господарського суду України від 25.10.2005 року N 15/444 залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.