ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.11.2001 Справа N 17/18
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді Кузьменка М.В.
суддів Васищака І.М., Палій В.М.,
розглянувши касаційну скаргу акціонерного комерційного банку
“Київ”
на постанову Київського апеляційного
господарського суду від 02.11. 2001 року
у справі № 17/18
за позовом відкритого акціонерного товариства
“Київпроект”
до акціонерного комерційного банку “Київ”
Про виселення з орендованого приміщення,
за участю представник?в сторін:
від позивача Яценко А.Р. – заступник голови правління,
Печєнюк С.І. (дов. від 08.05.2001 року
№ 097042),
від відповідача Ткачов Ю.В. (дов. від 21.02.2001 року
№ 5-06/20),
Тичина В.Г. – заступник голови правління
(дов. від 19.11.2001 року № 5-06/98),
В С Т А Н О В И В:
Відкрите акціонерне товариство “Київпроект” звернулося до
арбітражного суду м. Києва з позовом до акціонерного
комерційного банку “Київ” про виселення з орендованого
приміщення та зобов’язання передати власнику орендовані
приміщення. Арбітражний суд 18.05.2001 року постановив рішення
(суддя Б.Отрюх) про виселення банку із займаних ним нежилих
приміщень площею 1304,39 кв.м. по вул. Б.Хмельницького, 16-22,
які були предметом договору оренди від 09.02.1996 року № 9 -
П-96, та зобов’язано орендаря передати займані ним приміщення
позивачу.
Приймаючи зазначене рішення, суд виходив з такого.
Орендодавець неодноразово попереджав орендаря про закінчення
31.12.2000 року строку договору. В лютому 2001 року орендарю
була направлена претензія про розірвання договору та виселення з
орендованих приміщень, проте орендар продовжував безпідставно
користуватися ними. Дії відповідача щодо отримання згоди
київської міської ради, як власника орендованого майна, були
визнані судами безпідставними.
Постановою голови арбітражного суду м. Києва від 26.06.2001 року
рішення у справі залишене без змін і постановою Київського
апеляційного господарського суду від 2.10.2001 року зазначена
постанова арбітражного суду м. Києва також залишена без змін.
У касаційній скарзі, в письмових доповненнях та поясненнях до
неї, акціонерний комерційний банк “Київ” просить прийняті у
даній справі судові акти скасувати з огляду на порушення судами
першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та
процесуального права і припинити провадження у справі.
Скаржник стверджує, що суди, розглядаючи позов, заяву про
перевірку рішення в порядку нагляду та апеляційну скаргу, не
застосували норми Закону України “Про оренду державного та
комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
, які повинні бути застосовані
для правильного вирішення спору, і застосували Цивільний кодекс
України замість чинного Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06 ) (1540-06)
. Також, в порушення статті 43 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
суди не дали належної
оцінки факту його звернення до Київської міської ради за згодою
на укладання договору оренди та змісту листів від 30.06.2000
року за № 111-2, від 15.11.2000 року за № 06-2032/ФБВ та
№ 06-2033/ФБВ, якими орендодавець не попереджав про відмову від
договірних відносин, а навпаки підтверджував свій намір
продовжити договір оренди, хоча і на нових умовах. Крім того,
суд першої інстанції в порушення вимог Декрету Кабінету
Міністрів України від 21.01.1993 року № 7-93 “Про державне мито”
( 7-93 ) (7-93)
не стягнув з позивача в доход Державного бюджету
України суму державного мита за ставкою, встановленою із
позовних заяв майнового характеру.
У своєму відзиві відкрите акціонерне товариство “Київпроект”
заперечує проти доводів касаційної скарги з огляду на помилкове
тлумачення відповідачем законодавства, що регулює відносини
власності та оренди, і просить залишити касаційну скаргу
акціонерного комерційного банку “Київ” без задоволення.
Колегія суддів, враховуючи фактичні обставини справи, перевірила
правильність застосування арбітражним судом м. Києва та
Київським апеляційним господарським судом норм матеріального і
процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, і
з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції,
знаходить за необхідне залишити оспорювані судові акти без змін,
а касаційну скаргу акціонерного комерційного банку “Київ” без
задоволення з таких підстав.
Приміщення, які є предметом договору, входять до статутного
фонду відкритого акціонерного товариства “Київпроект” і
відповідно до Закону України “Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
, Закону
України “Про господарські товариства” ( 1576-12 ) (1576-12)
є його
власністю (у формі колективної власності), про що сторони
зазначили в пункті 1.2 договору.
Колегія суддів вважає, що оскільки правило пункту 3 статті 1
Закону України “Про оренду державного та комунального майна”
( 2269-12 ) (2269-12)
, на яке посилається скаржник, викладено законодавцем
для учасників орендних відносин інших форм власності
диспозитивно під умовою, то не застосування судами приписів
цього Закону у вирішенні даного спору, є правомірним.
Між сторонами був укладений договір оренди нежилих приміщень
строком до 31.12.2000 року (пункт 5.1.2. договору). Його
учасники погодилися, що за відсутності заяви однієї із сторін
про припинення або зміну умов договору після закінчення строку,
договір вважається продовженим на той самий строк і на тих же
умовах, які були передбачені цим договором. Якщо ж сторона не
бажає продовжити дію договору, вона зобов’язана письмово
повідомити про це іншу за три місяці до цього (пункти 5.1.3. та
5.1.5. договору).
Системний аналіз умов спірного договору свідчить, що обов’язок
попередити іншу сторону про свої подальші наміри виникає у
сторони виключно у разі її не згоди продовжити строк дії
договору (або у разі дострокового його припинення). Сторони у
договорі встановили форму і строк, у які має відбутися таке
попередження – ініціююча сторона зобов’язана письмово повідомити
іншу за три місяці до цього. Вчинення орендодавцем в червні 2000
року (з подальшим нагадуванням у листопаді того ж року) дій,
передбачених умовами договору, спростовує доводи касаційної
скарги про пролонгацію договору, оскільки згідно з його умовами
сторони поставили таку можливість у залежність від відсутності
будь-яких заяв про припинення або зміну умов договору. Подальше
вчинення орендодавцем юридично значимих дій, направлених на
припинення відносин оренди, зокрема, пред’явлення претензії про
розірвання договору оренди та вимога звільнити приміщення, а
r`jnf звернення до суду за захистом своїх порушених прав, є
суттєвими для правильного визначення намірів орендодавця
продовжувати чи ні орендні відносини.
За таких обставин колегія суддів вважає, що оцінка судами першої
та апеляційної інстанцій поданих позивачем доказів, які свідчили
про його волевиявлення щодо бажання припинити орендні відносини,
грунтується на фактичних обставинах справи, умовах договору та
відповідає статті 43 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Відповідно до статті 258 Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06 ) (1540-06)
строк договору майнового найму визначається за
погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним
законодавством. Встановлений сторонами строк договору закінчився
31.12.2000 року, проте акціонерний комерційний банк “Київ”
продовжував користуватися орендованими приміщеннями при
наявності заперечень з боку їх власника. Зазначена обставина в
силу вимог статті 260 Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06 ) (1540-06)
унеможливлює засноване на договорі подальше
користування майном.
Допущена судами описка у назві кодифікованого нормативного акта
не свідчить про неправильне застосування ними норми
матеріального права, а отже не є підставою для скасування
рішення та постанови у даній справі, і може бути усунена судами
відповідно до статті 89 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Факт несплати позивачем державного мита за ставкою, встановленою
для позовних заяв майнового характеру, не порушує прав та
охоронюваних законом інтересів скаржника в розумінні статті 1
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Відповідно до пункту 36 Інструкції про порядок обчислення та
справляння державного мита, затвердженої наказом Головної
державної податкової інспекції України від 22.04.1993 року № 15,
у випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і
немайнового характеру державне мито підлягає сплаті як за
ставкою, встановленою для позовів майнового характеру, так і за
ставкою, встановленою для розгляду позовних заяв зі спорів
немайнового характеру. У такому випадку сума не сплаченого
державного мита стягуються судом першої інстанції, який на
підставі статті 88 Господарського процесуального кодексу має
прийняти додаткове рішення про розподіл судових витрат.
Враховуючи наведене, судова колегія дійшла висновку, що рішення
від 18.05.2001 року та постанова від 26.06.2001 року
арбітражного суду м. Києва, а також постанова Київського
апеляційного господарського суду від 2.10.2001 року у справі
№ 17/18 відповідають фактичним обставинам справи і ґрунтуються
на законі.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
1. Рішення арбітражного суду м. Києва від 18.05.2001 року,
постанову голови суду від 26.06.2001 року та постанову
Київського апеляційного господарського суду від 2.10.2001 року у
справі № 17/18 залишити без змін, а касаційну скаргу
акціонерного комерційного банку “Київ” - без задоволення.
2. Пункт 3 ухвали Вищого господарського суду України від
16.10.2001 року вважати таким, що втратив чинність.
Головуючий, суддя М.Кузьменко
Суддя І.Васищак
Суддя В.Палій