ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14.10.2003 Справа N 6/148n
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді,
суддів;
за участю представників відповідача - присутні,
розглянувши у відкритому
судовому засіданні
касаційну скаргу державного підприємства "ХХХ"
на постанову від ХХ травня 2003 року
Н-ського апеляційного господарського суду
у справі № Х1
за позовом державного підприємства "ХХХ"
до малого підприємства у формі товариства з
обмеженою відповідальністю "YYY"
про визнання недійсним договору оренди
ВСТАНОВИВ:
Справа розглядалася судами неодноразово і останньою постановою
Н-ського апеляційного господарського суду від ХХ травня 2003 року
рішення у справі скасовано і в позові відмовлено з мотивів
відсутності обмежень правоздатності орендодавця на укладання
договору оренди.
Державне підприємство "ХХХ" вважає, що постанова підлягає
скасуванню через незастосування судом статей 48 і 50 Цивільного
кодексу Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, статті 4 Закону України "Про
власність" ( 697-12 ) (697-12)
, порушення судом статті 10 Закону України
"Про підприємства в Україні" ( 887-12 ) (887-12)
, статті 5 Закону України
"Про оренду державного і комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
, приписів
Типового статуту державного підприємства ( z0043-93 ) (z0043-93)
,
затвердженому спільними наказами Міністерства економіки України,
Міністерства праці України, Міністерства фінансів України, Фонду
державного майна України № 12-30/4 від 22 квітня 1993 року, №
10-1594 від 28 квітня 1993 року, № 07-101 від 22 квітня 1993 року,
б/н від 26 квітня 1993 року, і просить залишити в силі рішення
місцевого господарського суду.
Відповідач вважає постанову апеляційного господарського суду
законною і обґрунтованою і просить в задоволенні касаційної скарги
відмовити.
Сторони належним чином були повідомлені про час і місце судового
засідання, проте представник державного підприємства "ХХХ" в
судове засідання не з'явився.
Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх
правову оцінку, Вищий Господарський суд України дійшов висновку
про відповідність винесеної постанови вимогам закону з огляду на
таке.
Сторони уклали договір оренди від 14 грудня 1992 року, а в квітні
1994 року виклали його в новій редакції зазначивши, що права і
обов'язки сторін вважаються подовженими.
Відповідно до умов цього договору орендодавець - "ХХХ" передає
орендарю - малому підприємству у формі товариства з обмеженою
відповідальністю "YYY" в оренду нежитлові приміщення загальною
площею 684,25 м2 (з подальшими змінами - 881,3 м2) на вул.
Ц-ній, 88 в м. Н-ську.
В лютому 1999 року Державне підприємство "ХХХ" звернулося до
арбітражного суду з позовом про визнання договору недійсним з
підстав його позастатутності та укладення без згоди органу,
уповноваженого управляти державним майном.
Судами встановлено, що об'єктом оренди є окреме індивідуально
визначене майно і орендодавцем за договором є державне
підприємство.
Статутом позивача визначено, що закріплене за ним на праві повного
господарського відання майно виступає в формі державної власності
(стаття 4.2 Статуту ( z0043-93 ) (z0043-93)
).
Правовий режим майна державного підприємства визначається статтею
37 Закону України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
, відповідно до якої
підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним
майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону
та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського
відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не
встановлено законодавчими актами України.
Відносини, пов'язані з передачею майна державних підприємств в
оренду регулюються Законом України "Про оренду державного та
комунального майна", за змістом статті 5 ( 2269-12 ) (2269-12)
якого
державні підприємства можуть бути орендодавцями щодо окремого
індивідуально визначеного майна відповідно до законодавчих актів
України та своїх статутів.
Оскільки до матеріалів справи залучені примірники статуту
державного підприємства "ХХХ", зареєстрованого виконкомом Я-ської
районної Ради народних депутатів м. Н-ська ХХ березня 1992 року,
реєстраційний номер ХХХ9 (перереєстрований ХХ листопада 1993 року,
реєстраційний номер ХХХ8), в яких тексти пункту 4.5. викладені
відповідно в таких редакціях:
-"4.5. Підприємство має право здавати в оренду відповідно до
чинного законодавства, крім цілісних майнових комплексів, його
структурних підрозділів, філіалів, цехів, а також нежилих
приміщень підприємствам, організаціям та установам, а також
громадянам устаткування, транспортні засоби, інвентар та інші
матеріальні цінності, які йому належать, а також списувати їх з
балансу" [т.1 а/с.15];
- "4.5. Підприємство має право здавати в оренду відповідно до
чинного законодавства (крім цілісних майнових комплексів, його
структурних підрозділів, філіалів, цехів, нежилих приміщень,
громадянам устаткування, транспортні засоби, інвентар та інші
матеріальні цінності, які йому належать, а також списувати їх з
балансу") [т.1 а/с.69], суттєве значення для вирішення спору має
тлумачення змісту різних редакцій пункту 4.5. Статуту позивача в
частині наявності чи відсутності застережень надавати в оренду
власне майно з урахуванням законодавства про оренду державного
майна, яке діяло на момент укладання спірної угоди.
Задовольняючи позов, місцевий господарський суд виходив з
порівняльного аналізу того тексту статуту, в якому вміщено
посилання на підприємства, організації та установи, та тексту
пункту 4.5. Типового статуту державного підприємства ( z0043-93 ) (z0043-93)
,
затвердженому спільними наказами Міністерства економіки України,
Міністерства праці України, Міністерства фінансів України, Фонду
державного майна України № 12-30/4 від 22 квітня 1993 року, №
10-1594 від 28 квітня 1993 року, № 07-101 від 22 квітня 1993 року,
б/н від 26 квітня 1993 року.
Колегія суддів вважає, що висновок місцевого господарського суду
про узгодженість частин текстів цих документів не відповідає
правилам набрання чинності нормативно-правовими актами після їх
державної реєстрації відповідно до вимог Указу Президента України
від 3 жовтня 1992 року № 493/92 "Про державну реєстрацію
нормативних актів міністерств та інших органів державної
виконавчої влади" ( 493/92 ) (493/92)
порівняно з набранням чинності
спірним договором оренди, оскільки відповідність чи
невідповідність угоди вимогам законодавства мало оцінюватися
місцевим господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на
момент укладення спірної угоди і сторони були вправі керуватися
умовами договору.
За змістом статті 50 Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06 ) (1540-06)
недійсною є угода, укладена у суперечності з цілями,
зазначеними в установчих документах юридичної особи і під цілями
особи слід розуміти не лише її основні виробничо-господарські
завдання, але також і не заборонені законом інші господарські
операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед
юридичною особою.
Оскільки коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не
визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише
тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності, то
підприємства вправі укладати й різноманітні угоди, які є
похідними, супутніми їх основній діяльності і випливають з цієї
останньої.
З'ясовуючи обсяги цивільної правоздатності позивача, апеляційний
господарський суд, на підставі аналізу законодавства в сфері
орендних відносин, яке діяло на момент укладання договору оренди,
дійшов правильного висновку про відсутності будь-яких статутних
обмежень орендодавця на його укладання.
Крім того, оцінка співвідношення умов спірного договору та
положень Декрету Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992
року № 9-92 "Про додаткове регулювання орендних відносин" ( 9-92 ) (9-92)
в контексті дії цього нормативного акта у часі свідчить про
обґрунтованість висновку апеляційного господарського суду про те,
що на дату укладення договору оренди, так само на дату укладення
його в новій редакції, законодавчо не було встановлено обов'язку
орендодавця державного майна погоджувати істотні умови договору
оренди і укладати його виключно з дозволу органу, уповноваженим
управляти цим майном.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що під час
розгляду справи фактичні її обставини були встановлені апеляційним
господарським судом на підставі всебічного, повного і об'єктивного
дослідження поданих сторонами доказів, висновки суду про
відсутність обмежень правоздатності позивача як орендодавця
спірного приміщення відповідають цим обставинам і їм дана належна
юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і
процесуального права.
Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
ПОСТАНОВИВ:
Постанову від ХХ травня 2003 року Н-ського апеляційного
господарського суду у справі № Х1 залишити без змін, а касаційну
скаргу державного підприємства "ХХХ" без задоволення.