Підготовлено за матеріалами судових справ.
(с) ЗАТ "ІНФОРМТЕХНОЛОГІЯ".
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07.10.2003 року (скасовано постанову ВГСУ)
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у
складі:
головуючого судді,
суддів;
за участі представників
позивача: присутній,
відповідача: присутній;
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Закритого акціонерного товариства "XXX" (далі - ЗАТ "XXX") на
постанову Вищого господарського суду України від ХХ квітня 2003
року у справі за позовом ЗАТ "XXX" до Громадської організації
"YYY" (далі -ГО "YYY"), за участі третьої особи на стороні
позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору
Орендного підприємства "ZZZ" (далі - ОП "ZZZ") про визнання
недійсними договорів про співробітництво та суборенду майна № X та
№ Х2 від ХХ вересня 1996 року, укладених між ОП "ZZZ" та ГО "YYY"
(далі - договори суборенди № Х і № Х2); виселення ГО "YYY" з
приміщень першого І другого поверхів велосипедної бази спортивного
комплексу та повернення майна переданого в суборенду за договорами
суборенди № Х і № Х2,
встановила:
З позовом до Господарського суду м. Н-ська ЗАТ "XXX" звернулося ХХ
вересня 2001 року.
Заявлені позовні вимоги мотивовані тим, що: рішенням
Господарського суду м. Н-ська від ХХ липня 2001 року у справі № Х1
укладений між ЗАТ "XXX" та ОП "ZZZ" договір оренди від ХХ травня
1991 року № Х0 (далі - договір оренди), на підставі якого були
укладені договори суборенди № Х і № Х2, розірвано та зобов'язано
ОП "ZZZ" повернути ЗАТ "XXX" орендоване майно; договори суборенди
№ Х і № Х2 укладені з порушенням вимог статті 267 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
(майно здано у піднайом без згоди наймодавця);
договори суборенди укладені на строк, який перевищував термін дії
договору оренди.
Рішенням від ХХ жовтня 2001 року Господарський суд м. Н-ська позов
задовольнив частково: визнав недійсними на підставі статті 48 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
договори суборенди № Х і № Х2, виселив ГО "YYY" з
приміщень першого і другого поверхів велосипедної бази спортивного
комплексу, розташованого у м. Н-ську по вул. Ц-ній, 88, та передав
його ЗАТ "XXX". Вимоги про повернення іншого майна, що передано ГО
"YYY" за договорами суборенди суд залишив без розгляду у зв'язку з
тим, що позивач не зазначив переліку майна, яке передавалося, та
не надав доказів такої передачі.
Судове рішення обґрунтовано тим, що договори суборенди № Х і № Х2,
що ідентичні за змістом, укладені з порушенням вимог статті 267 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, оскільки договором оренди не передбачено право
ОП "ZZZ" надавати отримане за цим договором майно в суборенду
третім особам без згоди позивача; договори суборенди укладені на
строк, який перевищував термін дії договору оренди, що суперечить
положенням статті 22 Закону України "Про оренду державного та
комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
(далі - Закон про оренду
( 2269-12 ) (2269-12)
); рішенням Господарського суду м. Н-ська у справі № Х1
задоволене позов ЗАТ "XXX" та розірвано договір оренди, на
підставі якого укладено договори суборенди № Х і № Х2.
Постановою від ХХ листопада 2002 року Н-ський апеляційний
господарський суд зазначене рішення скасував, а в позові відмовив.
Постанова обгрунтована тим, що: факт відсутності згоди позивача на
укладення між відповідачем і третьою особою договорів суборенди №
Х і № Х2 не підтверджується матеріалами справи, а посилання
позивача на те, що даний факт був встановлений рішенням
Господарського суду м. Н-ська від ХХ липня 2001 року у справі № Х1
безпідставне, оскільки у даній справі ГО "YYY" участі не приймала,
а тому він не є преюдиціальним відповідно до статті 35 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
; на момент звернення з позовом та прийняття рішення
судом першої інстанції строк дії договорів суборенди фактично не
перевищував строку дії договору оренди (строк дії договорів
суборенди обумовлено з ХХ вересня 1996 року до ХХ липня 2001 року
з наступною його пролонгацією до 2016 року).
Оскаржуваною постановою Вищий господарський суд України постанову
Н-ського апеляційного господарського суду від ХХ листопада 2002
року залишив без змін, обґрунтувавши її такими ж висновками, як і
суд апеляційної інстанції.
ЗАТ "XXX" просить постанову Вищого господарського суду України
скасувати, мотивуючи касаційну скаргу посиланнями на неправильне
застосування судом касаційної інстанції норм матеріального і
процесуального права та невідповідністю оскаржуваної постанови
Вищого господарського суду України рішенню Верховного Суду України
з питань застосування норм матеріального права (постанова
Верховного Суду України від ХХ жовтня 2002 року у справі № Х3),
яким встановлено, що договори суборенди укладені з порушенням
вимог статті 267 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
ЗАТ "XXX" також посилається на те, що висновок судів апеляційної і
касаційної інстанцій про те, що строк дії договорів суборенди не
перевищив строк дії договору оренди, не відповідає матеріалам
справи, оскільки термін дії договору оренди встановлено до ХХ
січня 2001 року, договорів суборенди - до ХХ липня 2001 року, а
пролонгація договору оренди до 2016 року його умовами не
передбачалась.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін,
розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши
матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Господарські суди встановили, що:
- на підставі договору № Х0 від ХХ травня 1991 року ЗАТ "ХХХ"
передало в оренду ОП "ZZZ" строком з ХХ липня 1991 року до ХХ
липня 2001 року виробничі і спортивні будівлі, споруди, обладнання
та інші основні фонди, що перебували на балансі орендодавця як
об'єкти соціально-культурного призначення;
- ХХ вересня 1996 року ОП "ZZZ" уклало з ГО "YYY" два однакових за
змістом договори за № Х і Х2 про співробітництво і суборенду майна
строком дії до ХХ липня 2001 року з наступним продовженням його
терміну до 2016 року з орендодавцем або власником. На підставі цих
договорів в суборенду було передано частину майна, що було
предметом договору оренди від ХХ травня 1991 року, укладеного між
ЗАТ "XXX" і ОП "ZZZ".
Закон про оренду безпосередньо поширює свою дію на відносини щодо
передачі на підставі договору в строкове і платне володіння і
користування лише майна, що є державною або комунальною власністю,
і не спрямований на пряме регулювання відносин щодо майна інших
форм власності.
Тому відносини сторін за договором оренди майна, що не є ні
державною, ні комунальною власністю, крім умов договору, повинні
регулюватися положеннями статей 256-276 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Частиною першою пункту четвертого статті 1 Закону ( 2269-12 ) (2269-12)
про
оренду передбачена лише можливість застосування норм названого
Закону ( 2269-12 ) (2269-12)
до оренди майна інших форм власності, якщо інше
не передбачено законодавством та договором оренди.
Це означає, що сторони договору оренди майна інших форм власності
можуть обумовити в договорі про незастосування зазначеного Закону
( 2269-12 ) (2269-12)
до їх договірних відносин. Але, якщо така умова в
договорі відсутня, то Закон ( 2269-12 ) (2269-12)
про оренду може
застосовуватися.
Тобто його безпосереднє застосування до відносин оренди майна, що
не є ні державною, ні комунальною власністю, обумовлене названим
положенням частини першої пункту четвертого статті 1 цього Закону
( 2269-12 ) (2269-12)
.
Тому оренда майна будь-якої форми власності, як різновид майнового
найму, регулюється положеннями як ЦК УРСР так і Закону про оренду.
Норми цивільно-правового інституту "Майновий найом" (статті
256-276 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
) і норми Закону ( 2269-12 ) (2269-12)
про оренду
узгоджуються між собою, крім положень щодо істотних умов договору
та порядку передачі майна в піднайом і суборенду.
Відповідно до статті 267 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
здавання наймачем
найнятого майна в піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця,
якщо інше не передбачено законом або договором.
Отже, норма статті 267 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
щодо здавання майна в
піднайом тільки за згодою наймодавця не є імперативною. Вона
допускає, що інший порядок може бути передбачено законом або
договором.
На час укладання оспорюваних договорів і на дату ухвалення у
справі судових рішень законом, що передбачає інший порядок
здавання майна в піднайом, є Закон про оренду.
Згідно з пунктом другим статті 22 Закону про оренду ( 2269-12 ) (2269-12)
орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме
індивідуально визначене майно, якщо інше не передбачено договором
оренди. При цьому строк надання майна у суборенду не може
перевищувати терміну дії договору оренди.
Договір оренди і суборенди умови про незастосування Закону про
оренду ( 2269-12 ) (2269-12)
не містить, а тому відносини за цими договорами
одночасно регулюються нормами статей 256-276 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
і
положеннями названого Закону ( 2269-12 ) (2269-12)
.
Тобто, зазначені договірні відносини безпосередньо регулюються
нормами ЦК УРСР, а норми Закону про оренду в даному випадку
виконують роль субсидіарних (додаткових).
Отже, строк дії договорів суборенди до 2016 року не відповідає
строку дії договору оренди від ХХ травня 1991 року, який
встановлено до ХХ липня 2001 року, і, відповідно, суперечить
статті 22 Закону про оренду ( 2269-12 ) (2269-12)
.
Договір суборенди є похідним від договору оренди і може зберігати
свою чинність поряд з договором оренди. Якщо договір, на підставі
якого укладався договір суборенди, припинив свою дію, зокрема,
шляхом його розірвання, то дія останнього також припиняється.
Рішенням Господарського суду м. Н-ська від ХХ липня 2001 року
договір оренди від ХХ липня 2001 року розірвано. Зазначене судове
рішення залишене в силі постановою Верховного суду України від ХХ
жовтня 2002 року у справі № Х3.
Відтак, господарські суди касаційної та апеляційної інстанцій
неправильно застосували щодо встановлених фактів норми
матеріального права, що призвело до прийняття незаконних постанов
та необгрунтованого скасування рішення господарського суду першої
інстанції, який дав належну юридичну оцінку доказам, правильно
встановив фактичні обставини справи, дійсні права та обов'язки
сторін і постановив законне та обгрунтоване рішення.
У зв'язку з цим постанови судів касаційної і апеляційної інстанцій
підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню
в силі.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова
палата, -
встановила:
Касаційну скаргу Закритого акціонерного товариства "XXX"
задовольнити, постанову Вищого господарського суду України
( sp02/735-1 ) (sp02/735-1)
від ХХ квітня 2003 року та постанову Н-ського
апеляційного господарського суду від ХХ листопада
2002 року скасувати, а рішення Господарського суду
м. Н-ська від ХХ жовтня 2001 року залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.