13/62 Спір про розірвання договору оренди, звільнення орендованого приміщення та повернення орендованого майна - Матеріали постанови ВСУ 02/354

розглянувши у відкритому судовому засіданні за касаційною скаргою закритого акціонерного товариства "АТЕК" (далі - Товариство) на постанову Вищого господарського суду України від 22 серпня 2002 року (n0037600-02) справу за позовом Товариства до орендного підприємства "Спортивний комплекс "АТЕК" (далі - Підприємство) про розірвання договору оренди, звільнення орендованого приміщення та повернення орендованого майна,

В С Т А Н О В И В:

З позовом до арбітражного суду м. Києва Товариство звернулося 5 липня 2001 року.

Заявлені позовні вимоги мотивовані тим, що Підприємство (орендар) систематично порушувало передбачені договором оренди строки внесення орендної плати, а також без згоди Товариства (орендодавця) здало об'єкт оренди в суборенду на строк, що перевищує термін дії договору оренди, а суборендна плата втричі вища за орендну плату.

Рішенням від 24 липня 2001 року Господарський суд м. Києва позов задовольнив у повному обсязі заявлених вимог. Судове рішення обгрунтоване тим, що укладений між сторонами договір за правовою природою є договором майнового найму, а не оренди; умова про право наймача передавати майно в піднайом у ньому відсутня, а тому факт передачі його Підприємством в піднайом порушує умови договору і є неправомірним; належними доказами підтверджено факти систематичного порушення Підприємством строків внесення плати за користування майном (статті 267, 269 ЦК УРСР (1540-06) ).

Київський апеляційний господарський суд постановою від 10 липня 2002 року рішення суду першої інстанції скасував, а в позові відмовив, обґрунтувавши постанову тим, що укладений між сторонами договір є договором оренди, зіславшись при цьому на рішення Арбітражного суду м. Києва від 22 травня 2001 року у справі N 3/294, яким Товариству на підставі частини другої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) (далі - Закон про оренду) було відмовлено в позові до Підприємства про звільнення останнім орендованих приміщень; на думку суду, це означає, що зазначеним судовим рішенням правова природа спірного договору була визначена як оренда, а не майновий найм; оскільки договір не містить умови про суборенду, то Підприємство мало право передавати його в користування іншим особам без згоди орендодавця, а договір суборенди в даному випадку не оспорюється; реальне внесення орендної плати на дату звернення з позовом до суду, хоча і з простроченням, не може бути підставою для розірвання договору.

З наведеними обґрунтуваннями суду апеляційної інстанції цілком погодився Вищий господарський суд України і оскаржуваною постановою залишив без змін його постанову.

Товариство просить постанову касаційного та апеляційного судів скасувати, а рішення Господарського суду м. Києва залишити в силі, мотивуючи касаційну скаргу неправильним застосуванням касаційним та апеляційним судами норм матеріального права, а саме: статті 267 ЦК України (1540-06) (здавання майна в піднайом) та статті 22 Закону про оренду (2269-12) (суборенда).

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, обговоривши та проаналізувавши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що на підставі оспорюваного договору позивач передав відповідачу в користування майно, що є колективною власністю. На порушення умов договору відповідач систематично порушував строки внесення плати за користування майном, але на дату розгляду справи в суді заборгованості не мав. Зазначене майно без згоди позивача він передав у користування іншій особі на строк, більший за термін основного користування, і з оплатою, що перевищує основну плату.

Належну юридичну оцінку зазначеним обставинам суди апеляційної та касаційної інстанції не дали, незважаючи на їх безпосереднє правове врегулювання положеннями ЦК УРСР (1540-06) та Закону про оренду (2269-12) .Закон про оренду (2269-12) , яким регулюються правовідносини щодо передачі в користування державного і комунального майна та цивільно-правовий зміст майнового найму (глава 25 ЦК УРСР (1540-06) містять однакові положення щодо обов'язку користувача стосовно внесення плати за користування майном: відповідно до статей 18,19 названого Закону строки внесення орендної плати визначаються в договорі, а орендар зобов'язаний вносити її своєчасно і у повному обсязі; відповідно до статті 265 ЦК УРСР наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за користування майном.

Наслідки невиконання зазначених вимог прямо передбачені лише в ЦК УРСР (1540-06) : наймодавець може пред'явити в суді вимогу про дострокове розірвання договору найму, якщо наймач не вніс плати протягом трьох місяців з дня закінчення строку платежу (стаття 269 ЦК УРСР).ЦК УРСР (1540-06) і Закон про оренду (2269-12) містять різні положення щодо здавання в піднайом і щодо суборенди майна. Якщо відповідно до статті 267 ЦК УРСР здача наймачем найнятого майна в піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця, якщо інше не передбачено законом або договором, то згідно зі статтею 22 Закону про оренду згода орендодавця на суборенду майна не вимагається - орендар має право передати майно в суборенду, але на строк, що не перевищує термін дії договору оренди, а плата за суборенду не повинна перевищувати орендної плати орендаря.

Отже, правильне визначення правової природи договірних відносин сторін має ключове значення для правильного вирішення даного спору.

Під час розгляду даної справи слід було виходити з того, що оренда державного та комунального майна є різновидом майнового найму.Закон про оренду (2269-12) регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду державного та комунального майна, а також відносини між орендодавцями та орендарями (ст.1).

Якщо об'єктом користування за договором є майно інших форм власності, то такі відносини користування є відносинами майнового найму, що регулюються нормами глави 25 ЦК УРСР (1540-06) .

У зв'язку з цим не можна погодитися з висновками оскаржуваної постанови про те, що виниклі між сторонами договірні правовідносини регулюються виключно Законом про оренду (2269-12) .

До майна інших форм власності передбачена лише можливість застосування Закону про оренду, за умови, якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди (частина четверта статті 1 Закону про оренду (2269-12) ).

Договір між Товариством і Підприємством не містить умови про те, що сторони відмовилися від застосування до своїх договірних правовідносин Закону про оренду (2269-12) . Така норма відсутня і в законодавстві України.

Тому спірні відносини сторін у даній справі підпадають під одночасне регулювання глави 25 "Майновий найом" ЦК УРСР (1540-06) та Закону про оренду (2269-12) . Але при цьому нормативне правові положення майнового найму мають переважне значення, оскільки об'єктом договору є майно колективної форми власності.

Відтак, господарські суди касаційної та апеляційної інстанцій неправильно застосували щодо встановлених фактів норми матеріального права, що призвело до прийняття незаконних постанов та необгрунтованого скасування рішення господарського суду першої інстанції, який дав належну юридичну оцінку доказам, правильно встановив фактичні обставини справи, дійсні права та обов'язки сторін, постановив законне та обґрунтоване рішення.

У зв'язку з цим постанови судів касаційної і апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) Верховний Суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Закритого акціонерного товариства "АТЕК" задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 22 серпня 2002 року (n0037600-02) та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 липня 2002 року скасувати, а рішення господарського суду м. Києва від 24 липня 2001 року залишити в силі.