ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
11.06.2002 N 12/330(02/143)
Розглянувши касаційну скаргу закритого акціонерного
товариства "Кременчуцька нафтова компанія" (далі - Товариство) на
постанову Вищого господарського суду України від 28.03.2002 року
N 12/330, В С Т А Н О В И В:
У жовтні 2001 року закрите акціонерне товариство
транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія
"Укртатнафта" (далі - Компанія) пред'явила до господарського суду
Полтавської області позов до Товариства про визнання недійсним на
підставі статей 48, 50 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
договору оренди від 18.05.2001 року N 595/8, за яким Товариству
передано в тимчасове володіння та користування комплекс
технологічних установок.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що договір оренди
укладено з порушенням вимог пункту 4.11 Положення про контроль за
економічною концентрацією, затвердженого розпорядженням
Антимонопольного комітету України від 25.05.98 року N 134-р
( z0409-98 ) (z0409-98)
(далі - Положення), щодо обов'язкового попереднього
одержання згоди Антимонопольного комітету України на економічну
концентрацію. Позивач вказував, що договір оренди суперечить меті
створення та інтересам Компанії, оскільки внаслідок його укладення
з володіння та користування Компанії вибуває значна частина її
майнового комплексу, яка забезпечує належне функціонування
невід'ємної складової частини замкнутого циклу виробництва, і є
технологічно необхідною для здійснення статутного предмету
діяльності. Крім того, договір оренди є невигідним для Компанії,
яка втратила можливість самостійно здійснювати переробку нафтової
сировини та одержувати доходи від надання послуг, вести незалежну
трейдерську політику, здійснювати технічне переобладнання.
Товариство відзиву на позов не надало.
Рішенням господарського суду Полтавської області від
22.11.2001 року позов задоволено, укладений сторонами договір
оренди від 18.05.2001 року N 595/8 визнано недійсним на підставі
статей 48, 50 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
з тих
мотивів, що договір не відповідає вимогам закону та суперечить
встановленим цілям діяльності Компанії. Посилаючись на положення
статті 15 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності"
( 2132-12 ) (2132-12)
та пункту 2.1 Положення ( z0409-98 ) (z0409-98)
, суд зазначив, що
оренда цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання чи
структурних підрозділів суб'єктів господарювання є економічною
концентрацією. Відповідно до підпункту 4.11 пункту 4 та пункту 11
Положення до укладення договору оренди Товариство повинно було
одержати згоду Антимонопольного комітету України на економічну
концентрацію, однак ця вимога законодавства не додержана. Суд
послався також на те, що передане в оренду майно становить значну
частину цілісного майнового комплексу Компанії і технологічно
необхідне для повноцінного здійснення нею статутного предмету
діяльності. Передавши цілісний майновий комплекс структурного
підрозділу в оренду, Компанія втратила можливість одержання
прибутку від основного виду своєї діяльності - самостійної
переробки східноукраїнської нафти.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від
21.12.2001 року та постановою Вищого господарського суду України
від 28.03.2002 року N 12/330 зазначене рішення залишено без змін.
23 травня 2002 року Верховним Судом України за касаційною
скаргою Товариства порушено провадження з перегляду в касаційному
порядку постанови Вищого господарського суду України від
28.03.2002 року N 12/330.
У касаційній скарзі ставиться питання про скасування всіх
судових рішень та припинення провадження у справі. В обґрунтування
касаційної скарги зроблено посилання на застосування
нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, неправильне застосування норм матеріального права,
виявлення різного застосування Вищим господарським судом України
одного й того ж положення закону в аналогічних справах. Зокрема,
вказується про те, що Положення ( z0409-98 ) (z0409-98)
суперечить статтям 41
та 64 Конституції України. Крім того, на думку Товариства, у суду
не було підстав застосовувати до спірних відносин норми Положення,
оскільки передане в оренду технологічне обладнання не є цілісним
майновим комплексом. Судом не враховані роз'яснення президії
Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 року N 02-5/111
( v_111800-99 ) (v_111800-99)
"Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов'язаних з визнанням угод недійсними", неправильно застосовані
положення статей 48 та 50 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Компанією заявлено клопотання про відкладення розгляду справи
за касаційною скаргою Товариства, мотивоване тим, що представники,
уповноважені представляти інтереси Компанії в даній справі, не
можуть бути присутніми. Зважаючи на те, що про час і місце
розгляду справи Компанія була повідомлена належним чином, надання
повноважень на представництво інтересів сторони в процесі не
обмежено будь-яким певним колом осіб, а також враховуючи наявність
письмових пояснень Компанії з підстав касаційного оскарження,
клопотання Верховним Судом України відхилено.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника
відповідача, який касаційну скаргу підтримав, розглянувши доводи
касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд
України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких
підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що сторонами був
укладений договір оренди від 18.05.2001 року N 595/8, за умовами
якого Компанія передала Товариству у володіння та користування
строком до 31.12.2031 року комплекс технологічних установок,
перелік яких наведено в додатку N 1 до договору.
На момент укладення зазначеного договору та розгляду справи
судом був чинним Закон України "Про обмеження монополізму та
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності" ( 2132-12 ) (2132-12)
, статтею 15 якого передбачалося, що оренда
цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання чи їх
структурних підрозділів здійснюється суб'єктами господарювання у
випадках, передбачених законодавством, за умови одержання згоди на
це Антимонопольного комітету України. Відповідно до підпункту "і"
пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.94 року
N 765 ( 765-94-п ) (765-94-п)
(в редакції постанови Кабінету Міністрів
України від 26.05.97 року N 499 ( 499-97-п ) (499-97-п)
) "Про запровадження
механізму запобігання монополізації товарних ринків" одержання
згоди Антимонопольного комітету України або його органів
вимагається, зокрема, у разі безпосереднього або опосередкованого
придбання активів (майна) у вигляді цілісного майнового комплексу
суб'єкта господарювання чи структурного підрозділу суб'єкта
господарювання, набуття в інший спосіб права власності або
користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу
суб'єкта господарювання чи структурного підрозділу суб'єкта
господарювання, в тому числі ліквідованого, одержання в управління
(користування, в тому числі лізинг), оренду зазначених активів
(майна), якщо сумарна вартість активів (майна), що придбаваються,
набуваються в інший спосіб у власність (користування, в тому числі
лізинг), одержуються в управління (користування, в тому числі
лізинг), оренду, перевищує суму грошового еквівалента, що дорівнює
1 млн. доларів США за офіційним валютним курсом, що діє на день
подання заяви. Ця ж норма була відтворена в підпункті 4.11 пункту
4 чинного на день розгляду справи судом Положення про контроль за
економічною концентрацією, затвердженого розпорядженням
Антимонопольного комітету України від 25.05.98 року N 134-р
( z0409-98 ) (z0409-98)
. Зазначеним Положенням встановлено порядок надання
згоди органів Антимонопольного комітету України на економічну
концентрацію, якою, зокрема, є оренда цілісних майнових комплексів
суб'єктів господарювання чи структурних підрозділів суб'єктів
господарювання.
Згідно з підпунктом 2.14 пункту 2 Положення ( z0409-98 ) (z0409-98)
термін "цілісний майновий комплекс" використовується в ньому у
значенні відповідно до статті 4 Закону України "Про оренду
державного та комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
. Положеннями статті
4 зазначеного Закону передбачено, що цілісним майновим комплексом
є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції
(робіт, послуг), з наданою йому земельною ділянкою, на якій він
розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою
енергопостачання. У разі виділення цілісного майнового комплексу
структурного підрозділу підприємства складається розподільчий
баланс.
Суд не перевірив, чи є переданий в оренду комплекс
технологічних установок цілісним майновим комплексом структурного
підрозділу Компанії у розумінні статті 4 Закону України "Про
оренду державного та комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
, не
спростував заперечень відповідача, а тому матеріальний закон
застосовано судом до обставин, які не були ним встановлені, як
цього вимагає процесуальне законодавство.
У рішенні не вказано момент, з якого договір оренди від
18.05.2001 року N 595/8 визнано судом недійсним. Проте, відповідно
до частини 2 статті 59 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
у
разі, якщо зі змісту угоди випливає, що вона може бути припинена
лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на
майбутнє. Саме до таких угод належать угоди, за якими майно
передано у строкове платне володіння і користування, оскільки
користування майном, що вже відбулося, можна припинити лише на
майбутнє. На час розгляду справи судом Антимонопольний комітет
України, розглянувши матеріали справи N 28-26/108-01 про порушення
Товариством антимонопольного законодавства, у зв'язку з
відсутністю підстав для заборони економічної концентрації
постановою від 30.10.2001 року N 31-п надав згоду Товариству на
оренду цілісного майнового комплексу з переробки сирої нафти, що є
структурним підрозділом Компанії. Визнаючи договір оренди
недійсним з мотивів порушення вимог закону щодо обов'язкового
одержання згоди Антимонопольного комітету України на економічну
концентрацію, суд наведеного не врахував і без законних підстав
визнав договір оренди недійсним за статтею 48 Цивільного кодексу
України.
Висновок суду касаційної інстанції про те, що згода на
економічну концентрацію надана Антимонопольним комітетом України
без додержання вимог пункту 30 Положення ( z0409-98 ) (z0409-98)
щодо форми
такого рішення, є помилковим. Відповідно до пункту 40 Положення у
разі здійснення концентрації без згоди на це органів
Антимонопольного комітету України, орган Комітету починає розгляд
справи про порушення антимонопольного законодавства і за його
результатами приймає передбачені цим пунктом рішення, в тому числі
про встановлення факту порушення антимонопольного законодавства,
накладення штрафу в порядку, визначеному законодавством,
відсутність підстав для заборони концентрації, надання чи відмову
у наданні згоди на економічну концентрацію тощо. Згідно з пунктом
48 Положення прийняття відповідного рішення здійснюється згідно з
Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного
законодавства України, затвердженими розпорядженням
Антимонопольного комітету України від 19.04.94 року N 5. Пунктом
50 зазначених Правил передбачено, що з питань примусового поділу
монопольних утворень та накладення штрафів приймаються постанови,
а при вирішенні по суті інших справ - розпорядження. Враховуючи,
що за результатами розгляду справи N 28-26/108-01 Антимонопольним
комітетом України було прийнято декілька рішень, у тому числі одне
з них - про накладення штрафу на Товариство, прийняття рішень у
формі постанови є правомірним.
За правилами статті 50 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
угода визнається недійсною, якщо вона укладена юридичною особою в
суперечності з цілям й її діяльності. Визначаючи зміст і межі
спеціальної правоздатності господарюючих суб'єктів, слід виходити
з широкого розуміння тих цілей, які ці суб'єкти намагаються
досягти у своїй діяльності, не обмежуючись лише основними
завданнями їх діяльності. Відповідно до статті 3 Закону України
"Про підприємництво" ( 698-12 ) (698-12)
підприємці мають право без
обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку
діяльність, що не суперечить чинному законодавству, а згідно з
частиною 1 статті 21 Закону України "Про підприємства в Україні"
( 887-12 ) (887-12)
підприємства вільні у виборі предмета договору,
визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських
взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Тому
недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу України має
визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної
особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в
установчих документах.
Пунктами 4.5, 4.6 статуту Компанії передбачено, що вона
здійснює згідно з чинним законодавством України та статутом
володіння, користування та розпорядження власним майном без
обмежень і, зокрема, має право продавати, обмінювати, здавати в
оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування та в позику
або іншим чином розпоряджатися належним їй майном та майновими
правами. Суд зазначених положень статуту не врахував та дійшов
помилкового висновку щодо недійсності договору оренди на підставі
статті 50 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Водночас помилковими є мотиви касаційної скарги Товариства
про те, що застосоване судом Положення суперечить частині 1 статті
41 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, якою передбачено право
кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
У цьому зв'язку слід погодитись з викладеними в пункті 3.1
мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від
12.02.2002 року N 3-рп/2002 ( v003p710-02 ) (v003p710-02)
(справа про
електроенергетику) висновками про те, що Конституція України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
як головне джерело національної правової системи є
також базою поточного законодавства. Власність гарантує не лише
права власників, а й зобов'язує, покладає на них певні обов'язки.
Про це йдеться у статтях 13 і 41 Конституції України, відповідно
до яких використання власності не може завдавати шкоди людині,
правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Отже, для реалізації закріпленого в Конституції України права
власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні
норми використання власником належного йому майна з урахуванням
інтересів усіх суб'єктів правовідносин.
Саме таку спрямованість мають відповідні положення Закону
України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності" ( 2132-12 ) (2132-12)
та прийняті
на його основі інші акти законодавства, що регулюють питання
економічної концентрації.
Допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального
та процесуального права, на які не звернули уваги суди апеляційної
та касаційної інстанцій, призвели до неправильного вирішення
спору.
Враховуючи викладене, всі ухвалені у справі судові рішення
підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду необхідно усунути недоліки,
що були допущені при розгляді справи, та вирішити спір відповідно
до закону.
Керуючись статтями 111-17, 111-21 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Верховний Суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства
"Кременчуцька нафтова компанія" задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 28.03.2002
року N 2/330 ( n0002600-02 ) (n0002600-02)
, постанову Харківського апеляційного
господарського суду від 21.12.2001 року, рішення господарського
суду Полтавської області від 22.11.2001 року скасувати, а справу
передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.