Про визнання недійсним рішення та зобов'язання вчинити певні дії - Текст документа

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві (далі - Управління) про визнання недійсним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

У квітні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним рішення від 16 липня 2009 року № 66 про відмову у визнанні позивача учасником бойових дій, зобов'язати Управління визнати його учасником бойових дій і видати посвідчення встановленого зразка.

На обґрунтування позову зазначив, що відповідно до пункту 2 статті 6 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII (3551-12) ) учасниками бойових дій визнаються, зокрема, учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці МВС колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів). Позивач вважав, що відповідає умовам, установленим зазначеною нормою Закону.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 2 червня 2010 року позов задовольнив виходячи з того, що хоча Азербайджанська РСР не включена до Переліку держав і періодів бойових дій на їх території, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 року № 63 (63-94-п) «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Перелік), проте позивач виконував завдання в умовах масових заворушень та безпорядків при міжетнічних збройних конфліктах, які відбулись на території Азербайджанської РСР, і піддав ризику своє життя та здоров'я.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 24 лютого 2011 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2013 року, постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив виходячи із того, що зі змісту примітки 6 до Переліку стосовно можливості визнання осіб учасниками бойових дій, якщо такі мали місце в інших країнах після 1979 року та не названі у Переліку (63-94-п) , вбачається, що її положення поширюються лише на військових фахівців, які направлялися Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР у країни, на території яких велися бойові дії, і пільги яким надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил колишнього Союзу РСР про їх особисту участь у бойових діях. Проте, оскільки позивач не надав комісії зазначеної довідки про його особисту участь у бойових діях, то суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про зобов'язання Управління визнати його учасником бойових дій.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування пункту 2 статті 6 Закону № 3551-XII та Переліку (63-94-п) у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви додав копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 21 листопада 2007 року (№ К/31079/06), яка, на його думку, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції зазначив, що республіки Закавказзя, які входили до складу колишнього Союзу РСР, не включені до Переліку (63-94-п) , але при розгляді справи встановлено, що позивач виконував на їх території завдання в умовах надзвичайного стану та при збройних конфліктах із застосуванням вогнепальної зброї і піддавав ризику своє життя і здоров'я. Також, на думку суду касаційної інстанції: «щодо начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, які брали участь в бойових діях, питання отримання офіційних документів законодавством не визначено».

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2013 року у справі, про перегляд якої подано заяву, цей суд, погодившись із висновками апеляційного суду про відмову у задоволенні позову, зазначив, що до ОСОБА_1 неможливо застосувати пункт Переліку (63-94-п) «інші країни - після 1979 року», оскільки відповідно до примітки до Переліку (63-94-п) Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР і після 1979 року направлялись військові фахівці в країни, на території яких велися бойові дії. Відповідної інформації щодо направлення військових фахівців в країни, на території яких велися бойові дії, у Генштабі Збройних Сил України немає. Військовим фахівцям у таких випадках пільги надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального Штабу Збройних Сил колишнього Союзу РСР про їх особисту участь у бойових діях.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до пункту 2 статті 6 Закону № 3551-XII учасниками бойових дій визнаються, зокрема, учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового начальницького складу і військовослужбовці МВС колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів). Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України.

Із матеріалів справи вбачається, що у 1987-1989 роках ОСОБА_1 навчався у Львівській середній школі міліції МВС колишнього Союзу РСР і за наказом начальника школи від 15 травня 1988 року № 90 неодноразово залучався до виконання спеціальних завдань в умовах надзвичайного стану та при вирішенні збройних конфліктів, із нормалізації обстановки, відновлення законності та правопорядку на території колишньої Азербайджанської РСР.

Ураховуючи викладене вище, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що положення примітки 6 Переліку (63-94-п) стосовно можливості визнання осіб учасниками бойових дій після грудня 1979 року поширюються лише на військових фахівців, яких Генеральний штаб Збройних Сил колишнього Союзу РСР направляв у країни, на території яких велися бойові дії, і пільги яким надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил колишнього Союзу РСР про їх особисту участь у бойових діях. Відсутність вищезазначених обставин виключає можливість визнання учасниками бойових дій після грудня 1979 року осіб, які виконували спеціальні завдання в умовах надзвичайного стану та при вирішенні збройних конфліктів, відновлення законності та правопорядку на території колишніх республік Союзу РСР(у тому числі Азербайджанської РСР).

Отже, висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, про відсутність підстав для визнання позивача учасником бойових дій ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, а тому у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.

Аналогічна правова позиція щодо застосування пункту 2 статті 6 Закону № 3551-XII та примітки 6 до Переліку (63-94-п) вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 18 травня 2010 року (№ 21-74во10), 3 жовтня 2011 року (№ 21-162а11), 16 жовтня 2012 року (№ 21-337а12) та 3 грудня 2013 року (№ 21-425а13).