8/435-7/167 (ВСУ) Спір про повернення із зберігання майна за договором схову - Матеріали постанови 02/1048-2

розглянувши у відкритому судовому засіданні за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "КО" (далі - Товариство) на постанову Вищого господарського суду України від ЗО січня 2003 року справу за позовом Товариства до Миргородського міжгосподарського комбікормового заводу (далі - Завод) про повернення із зберігання 297, 440 т зерна кукурудзи,

З позовом до Господарського суду Полтавської області Товариство звернулося 11 липня 2002 року.

Заявлена позовна вимога мотивована тим, що Завод всупереч положенням глави 36 ЦК УРСР "Схов" (1540-06) відмовляється повернути здане йому на зберігання зерно кукурудзи.

Під час розгляду справи заявою від 21 серпня 2002 року зазначену позовну вимогу позивач змінив і просив стягнути з відповідача вартість зерна в сумі 101 626 грн. 32 коп., мотивуючи це тим, що об'єкт зберігання втрачено, а тому в такому випадку відшкодуванню підлягають збитки.

Рішенням від 23 серпня 2002 року позов задоволене в заявленій сумі.

Задовольняючи позов суд виходив з того, що в разі втрати об'єкту схову охоронець має відшкодувати власнику завдані цим збитки у вартісному виразі втраченого майна.

Постановою від 4 листопада 2002 року Харківський апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, а в задоволенні позову відмовив, виходячи з того, що між сторонами відсутні відносини щодо зберігання зерна.

Свої заперечення проти зазначених висновків позивач мотивував тим, що між ним і відповідачем склалися договірні відносини схову; з моменту передачі зерна відповідач відповідно до статті 423 ЦК УРСР (1540-06) став його власником, а тому воно вилучалося слідчими органами не як власність Товариства, а як власність Заводу; на підставі статті 60 Конституції України (254к/96-ВР) Завод мав право не виконувати постанови слідчих органів щодо вилучення цього майна; незалежно від підстав втрати об'єкту схову його власник має право вимагати його повернення або відшкодування збитків, а зберігач зобов'язаний такі вимоги виконати.

Оскаржуваною постановою Вищого господарського суду України постанова апеляційного суду залишена без змін з тих самих підстав. Товариство просить постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційну скаргу різним застосуванням цим судом положень статті 79 ГПК України (1798-12) в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 111-19 ГПК України (1798-12) Верховний Суд України скасовує постанову Вищого господарського суду України, якщо визнає, що вона, зокрема, ухвалена на підставі неправильного застосування норм матеріального права.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що: на зберігання зерно передавалось відповідачеві на підставі приймальних квитанцій №№ 177, 178 від 18 грудня 2001 року; договір схову шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, не укладався; прийняте на зберігання зерно відповідач не зберіг, допустивши його вилучення слідчими органами, які в подальшому реалізували його третім особам. ;

Виходячи із встановленого, суд першої інстанції задовольнив позов на підставі статті 203 ЦК УРСР (1540-06) (обов'язок боржника відшкодувати збитки) та статті 50 Закону України "Про власність" (697-12) (витребування власником майна із чужого незаконного володіння), обґрунтувавши рішення тим, що втрата Заводом переданого йому на зберігання зерна є збитками Товариства, а тому воно має право на його віндикацію або компенсацію його вартості.

Скасовуючи зазначене судове рішення апеляційний і касаційний суди виходили з того, що спірні відносини сторін не ґрунтуються на договорі схову, а відповідач втратив зерно не зі своєї вини, підтвердженням чого є виконання ним постанови слідчих органів про його вилучення в якості доказу в кримінальній справі.

Проте господарські суди дали неправильну юридичну оцінку встановленим фактичним обставинам справи і тому дійшли помилкових висновків щодо дійсних прав і обов'язків сторін, а, відтак, ухвалили у справі незаконні і необгрунтовані рішення, які підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд.

При цьому Верховний Суд України враховує, що укладення договору схову між юридичними особами шляхом оформлення приймальних квитанцій не суперечить вимогам статті 414 ЦК УРСР (1540-06) щодо форми цього договору. Тому висновок суду апеляційної інстанції про те, що між Товариством і Заводом не склалися договірні відносини схову помилковий.

Відповідно до статті 413 ЦК УРСР (1540-06) за договором схову одна сторона (охоронець) зобов'язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути це майно в цілості.

З свого боку особа, що здала майно на схов, має право у будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно на першу її вимогу, незалежно від строку схову (стаття 415 ЦК УРСР (1540-06) ).

Правове регулювання відносин схову в разі втрати охоронцем об'єкту схову залежить від того, якими ознаками цей об'єкт визначався. Коли на схов здано речі, визначені в договорі лише родовими ознаками, то при відсутності Іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця, і він зобов'язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того ж роду і якості (стаття 423 ЦК УРСР).

Питання про те, чи визначалось зерно, що є предметом даного спору, якимись конкретними ознаками (родовими, індивідуальними), суди не досліджували.

Враховуючи, що предметом позову є компенсація вартості зерна, та виходячи зі змісту положень статей 413, 417, 418, 419 ЦК УРСР (1540-06) , під час розгляду справи і вирішення спору по суті суд повинен встановити, яким є даний договір схову - сплатним чи безоплатним, а також - чи є Завод організацією, що здійснює схов в силу своєї діяльності.

Від цих та інших фактів залежать підстави відповідальності Заводу та її розмір.

Тому під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно врахувати, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, а обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини І правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Верховний Суд України

постановив:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КО" задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 30 січня 2003 року (sp02/1048-1) , постанову Харківського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2002 року та рішення Господарського суду Полтавської області від 23 серпня 2002 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.