826/17974/14 Про визнання незаконним та скасування наказу Міністерства внутрішніх справ про звільнення особи з правоохоронних органів, поновлення на посаді в органах внутрішніх справ та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу - 19.02.2024 Прийняття

визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 27 жовтня 2014 року №2239о/с "По особовому складу" в частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531), заступника начальника ГУ МВС в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки, з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік);

поновити ОСОБА_1 з 28 жовтня 2014 року на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника ГУ МВС в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки;

стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача за час вимушеного прогулу за період з 28 жовтня 2014 року і до винесення судом постанови по справі середнє грошове забезпечення, яке на момент звільнення отримував позивач на посаді заступника начальника ГУ МВС в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки;

зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнення відповідно до Закону України "Про очищення влади" (1682-18) відбулося з недотриманням принципу презумпції невинуватості особи, за недоведеності наявності обґрунтованих підстав для його звільнення, а лише за формальними ознаками, які визначені пунктом 10 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади". Зазначив, що факти вчинення ним дій чи бездіяльності, передбачених частиною другою статті 1 Закону України "Про очищення влади", відсутні.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року позовні вимоги задоволено:

визнано протиправним і скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 27 жовтня 2014 року №2239о/с "По особовому складу" в частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531), заступника начальника ГУ МВС в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки, з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік);

здійснено вихід за межі позовних вимог та визнано протиправним і скасовано наказ ГУ МВС в Одеській області від 31 жовтня 2014 року №775о/с "По особовому складу" в частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531), заступника начальника ГУ МВС в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки у запас Збройних Сил;

поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки з 28 жовтня 2014 року;

стягнуто з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 683 286,83 грн (шістсот вісімдесят три тисячі двісті вісімдесят шість гривень вісімдесят три копійки);

допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць у розмірі: 12 266,04 грн (дванадцять тисяч двісті шістдесят шість гривень чотири копійки);

зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".

Окружний суд, задовольняючи позов, виходив з того, що відповідач не надав до суду жодних доказів щодо здійснення ОСОБА_1 будь-якими рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2022 року апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України задоволено повністю, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року скасовано, та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 3 травня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2022 року в справі № 826/17974/14 скасовано, а справу № 826/17974/14 направлено на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи постанову від 12 січня 2022 року у письмовому провадженні без дотримання процедури надсилання позивачу копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та копії апеляційної скарги Міністерства внутрішніх справ України, позбавив позивача права на судовий захист.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 червня 2023 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року скасовано і прийнято нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про очищення влади" (1682-18) не передбачено додаткової перевірки для осіб, щодо яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону, у випадку відповідності їх приписам частини першої статті 3 Закону, а тому посилання суду першої інстанції на необхідність дотримання відповідачами передбаченої статтями 4-5 цього Закону процедури перевірки стосовно позивача, є помилковими.

До того ж, апеляційний суд, встановив, що ОСОБА_1 вироком Апеляційного суду Чернігівської області від 1 червня 2017 року у справі №750/4139/15-к визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення за статтею 340 Кримінального кодексу України та призначено останньому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.

Тож, апеляційний суд констатував, що за такої умови, з дотриманням принципу індивідуальної доведеності вини, ОСОБА_1 було правомірно звільнено з посади.

Не погоджуючись із судовим рішенням апеляційного суду, позивач подав касаційну скаргу на нього.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів

У липні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 червня 2023 року і залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року.

Скаржник у касаційній скарзі покликається на пункти 1 і 4 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до яких підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема:

- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

- якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Порушення процесуальних норм скаржник вбачає у тому, що апеляційним судом спір було вирішено на підставі недопустимих доказів, а саме: інформації з сайту Єдиного реєстру судових рішень по кримінальній справі №750/4139/15-к від 2017 року. Скаржник наполягає, що у цій справі оскаржується звільнення позивача, яке відбулось у 2014 році, тож судом мають бути досліджені усі докази, які існували на дату звільнення позивача і були взяті за основу при прийнятті відповідного наказу.

Окрім того, скаржник не згоден із розглядом і вирішенням цієї справи апеляційним судом у порядку письмового провадження, адже це прямо суперечить правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 3 травня 2023 року в цій справі. До того ж, скаржник наполягає, що такий порядок вирішення справи позбавив його права на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Порушення норм матеріального права скаржник вбачає у вирішенні цієї справи апеляційним судом без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14.

Верховний Суд ухвалою від 11 липня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі.

Міністерство внутрішніх справ і третя особа у відзивах на касаційну скаргу просять Суд відмовити у її задоволенні, а судове рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Відзиви обґрунтовані правильністю вирішення спору судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Головне управління МВС в Одеській області свого відзиву на касаційну скаргу не надало, копію ухвали Суду про відкриття касаційного провадження отримало 17 липня 2023 року.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ з 1991 року.

Наказом МВС України від 9 лютого 2011 року №145 о/с ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника Управління МВС України в Чернігівській області - начальника міліції громадської безпеки.

У подальшому, 8 травня 2014 року МВС України видано наказ №822 о/с, яким полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531) призначено заступником начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області - начальником міліції громадської безпеки, звільнивши його з посади заступника начальника Управління МВС України в Чернігівській області - начальника міліції громадської безпеки.

Наказом МВС України від 27 жовтня 2014 року №2239о/с "По особовому складу", згідно з підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України "Про очищення влади" (1682-18) та пунктом 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531), заступника начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік).

На підставі наказу МВС України від 27 жовтня 2014 року № 2239о/с "По особовому складу", ГУ МВС в Одеській області прийнято наказ від 31 жовтня 2014 року № 775о/с "По особовому складу", яким полковника міліції ОСОБА_1, заступника начальника ГУ МВС України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки, звільнено у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за пунктом 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - " КАС України (2747-15) ") визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) і повинні відповідати їй. Норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року №2077-ХІІ і яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - "Віденська конвенція"), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року №475/97-ВР (475/97-ВР) , який набрав чинності з 11 вересня1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - "Конвенція"), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини (далі - "ЄСПЛ") в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

За правилами частини другої статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України "Про очищення влади" (1682-18) .

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону).

Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону).

Статтею 2 Закону України "Про очищення влади" передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 цього Закону заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо начальницького складу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону України "Про очищення влади".

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Закон України "Про очищення влади" (1682-18) був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - "Венеціанська комісія") за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки:

1) Проміжний висновок №788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у місті Венеція (далі - "Проміжний висновок № 788/2014");

2) Остаточний висновок №788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у місті Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок №788/2014).

У пункті 18 Проміжного висновку №788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:

1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;

2) прецедентного права національних конституційних судів;

3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:

- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі - "Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006)");

- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - "Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)") та додана до неї доповідь, яка містить "Керівні принципи щодо відповідності закону про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права" (далі - "Керівні принципи ПАРЄ").

За змістом частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (100-95-п) (далі - "Порядок №100").

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 розділу ІІ цього Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 розділу IV Порядку №100).

Пунктом 10 цього Порядку, серед іншого, передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Згідно із ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2023 року касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 відкрите на підставі пунктів 1 і 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов наступних висновків.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З матеріалів цієї справи вбачається, що 11 серпня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив у ній рішення у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (т. 1 а.с. 177-186).

У подальшому, за умови неналежного вручення позивачеві копії ухвали про відкриття апеляційного провадження і примірника апеляційної скарги, 12 січня 2022 року Шостий апеляційний адміністративний суд прийняв постанову у порядку письмового провадження без виклику учасників справи (т. 2 а.с. 164-176).

Постановою Верховного Суду від 3 травня 2023 року судове рішення апеляційного суду було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду (т. 3 а.с. 158-164).

У цій постанові Верховний Суд зазначив: "В матеріалах справи міститься супровідний лист Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2021 року про направлення копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та копії апеляційної скарги на адресу учасників справи, зокрема, представнику позивача Авраменку Г.М. Однак доказів отримання представником позивача вказаних документів матеріали справи не містять".

Тому, встановивши зазначене процесуальне порушення, Верховний Суд направив справу до суду апеляційної інстанцій на новий розгляд.

Між тим, після отримання судом апеляційної інстанції цієї справи для нового апеляційного розгляду, ним не було вжито жодних заходів щодо вручення ОСОБА_1 примірника апеляційної скарги разом із додатками, про що йшлося у постанові Верховного Суду від 3 травня 2023 року.

Ухвалою апеляційного суду від 11 травня 2023 року справу одразу було призначене до розгляду у порядку письмового провадження (т. 3 а.с. 176).

Після цього, суд апеляційної інстанції розглянув цю справу у письмовому провадженні й ухвалив судове рішення про відмову у задоволенні позову (т. 3 а.с. 177-182).

Тож, за наведених обставин, довід ОСОБА_1 про невручення позивачеві апеляційної скарги відповідає дійсності й підтверджується матеріалами справи. У контексті порушеного питання підтверджується також і довід скаржника про незабезпечення судом його права на подання відзиву на апеляційну скаргу, та й загалом можливості скористатись повною мірою своїми процесуальними правами як сторони цієї справи.

Таким чином в ході касаційного розгляду знайшли своє підтвердження доводи скаржника про порушення судом апеляційної інстанції принципу рівності сторін під час розгляду цієї справи.

З огляду на зазначене, Верховний Суд уважає висновки суду апеляційної інстанції передчасними та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, а тому оскаржуване судове рішення є таким, що не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 242 КАС України.

Іншим доводам касаційної скарги ОСОБА_1 . Суд наразі не надає оцінки, зважаючи на наведене порушення апеляційним судом норм процесуального права.

За приписами частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частиною четвертої статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на викладене, ухвалене судом апеляційної інстанції у справі судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, зважаючи на положення частини другої статті 353 КАС України, касаційну скаргу ОСОБА_1 належить задовольнити частково, а оскаржувану постанову Шостого апеляційного адміністративного суду скасувати із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.