520/27906/21 Про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень про визначення податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки - 15.02.2024 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції справу №520/27906/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області про скасування податкових повідомлень-рішень, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2022 року (суддя Бідонько А.В.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2023 року (головуючий суддя Подобайло З.Г., судді: Григоров А.М., Бартош Н.С.), -

У грудні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Харківській області (далі - відповідач, ГУ ДПС), в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 01 вересня 2021 року: №0873091-2416-2037 в частині 920683,81 грн, №0873095-2416-2037 в частині 113078,26 грн.

Підставою для подання адміністративного позову слугувала незгода позивача із визначеним йому відповідачем розміром податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2018-2020 роки. На переконання позивача, відповідач безпідставно відніс приналежне йому на праві власності нерухоме майно до офісних/торгівельних приміщень, що призвело до помилкового застосування ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у 2018 році - 37,23 грн/кв.м, у 2019 році - 41,73 грн/кв.м, у 2020 році - 47,23 грн/кв.м. Водночас у технічному паспорті від 03 березня 2009 року будинок АДРЕСА_2 визначений як виробничий, що свідчить про його віднесення до промислового у розумінні Державного класифікатора будівель і споруд ДК 018-2000 (далі - Класифікатор). За таких обставин ставка податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, мала б становити у 2018 році - 9,18 грн/кв.м, у 2019 році - 4,17 грн/кв.м, у 2020 році - 4,72 грн/кв.м. Крім того, позивач звертав увагу на те, що згідно з пунктом 52-5 підрозділу 10 розділу ХХ "Перехідні положення" Податкового кодексу України (2755-17) (далі - ПК України (2755-17) ) об`єкти нежитлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до статті 266 цього Кодексу в період з 01 березня по 31 березня 2020 року.

Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 23 листопада 2022 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2023 року, адміністративний позов залишив без задоволення.

Вирішуючи спір, суди встановили, що ОСОБА_1 на праві власності належить нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 9898,1 кв.м., що складається з нежитлового приміщення 1-го поверху №17 в літ. "ГТ-1" площею 8814,8 кв. м (договір купівлі-продажу від 28 грудня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мусієнко О.І. та зареєстрований в реєстрі за №4711 (а.с.7-9)); нежитлових приміщень підвалу № 1, 2, 1-го поверху №1-:-16, 18-:-29, антресоль 1-го рівня №30-:-33, антресоль 2-го рівня №34-:-38 в літ. "ГТ-1" загальною площею 1083.3 кв. м (договір купівлі-продажу від 28 грудня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мусієнко О.І. та зареєстрований в реєстрі за №4717 (а.с.10-12)), що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с.13-16).

01 вересня 2021 року ГУ ДПС прийнято податкові повідомлення-рішення:

- №0873091-2416-2037, яким позивачу відповідно до підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України визначено суму податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, в загальному розмірі 1077646,02 грн, в тому числі, 328175 грн - за 2018 рік, 367841,60 грн - за 2019 рік, 381629,42 грн - за 2020 рік (а.с.5);

- №0873095-2416-2037, яким позивачу відповідно до підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України визначено суму податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, в загальному розмірі 132437,94 грн, в тому числі, 40331,26 грн - за 2018 рік, 45206,11 грн - за 2019 рік, 46900,57 грн - за 2020 рік (а.с.6).

29 жовтня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою для звірки даних щодо розміру ставки податку та нарахованої суми податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (а.с. 26).

Листом №52130/6/20-40-24-16-21 від 19 листопада 2021 року ГУ ДПС повідомило, що на теперішній час позивачем не надано доказів, які б свідчили, що впродовж 2018-2020 років належна йому нежитлова будівля використовувалась за функціональним призначенням та в межах власної господарської діяльності, не надано документів, які б дали змогу визначити класифікаційну ознаку будівель, тому підстави для застосування пільг, передбачених підпунктом "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України відсутні (а.с.27-30).

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що приміщення, розташовані за адресою АДРЕСА_1, та приналежні позивачу на праві власності, використовуються ТОВ "Автрамат-Рембуд", керівником якого є ОСОБА_1, як офісні приміщення. Суд також зазначив, що позивач не надав ні доказів використання належного йому нерухомого майна у 2018-2020 роках за функціональним призначенням та в межах власної господарської діяльності, ні документів, які б дали змогу визначити класифікаційну ознаку будівель. За таких обставин суд першої інстанції відхилив довід позивача, що до спірних нежитлових будівель мають бути застосовані ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у розмірі 0,25% розміру мінімальної заробітної плати у 2018 році, 0,1% - у 2019-2020 роках згідно з рішенням Харківської міської ради від 22 лютого 2017 року №542/17 "Про місцеві податки і збори у місті Харкові" (із змінами, внесеними рішенням Харківської міської ради від 28 листопада 2018 року №1284/18).

Апеляційний суд погодився з такими висновками та додатково зазначив, що передбачена підпунктом "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України пільга може бути застосована лише у разі, якщо власники об`єктів промисловості є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об`єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду). У підтвердження своєї позиції послався на висновки, викладені Судовою палатою з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 17 лютого 2020 року (справа №820/3556/17). Суд апеляційної інстанції зауважив, що ОСОБА_1 ні контролюючому органу, ні суду не надав жодних доказів, які б свідчили, що впродовж 2018-2020 років належні йому нежитлові будівлі використовувались за функціональним призначенням та в межах власної господарської діяльності. Враховуючи ці обставини, апеляційний суд виснував, що належна позивачу нерухомість не є об`єктом оподаткування у розумінні підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України.

Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції, що відповідно до інформаційних систем ГУ ДПС приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, використовується як офісне ТОВ "Автрамат-Рембуд", керівником якого є ОСОБА_1 . Відтак, згідно з рішенням Харківської міської ради від 22 лютого 2017 року №542/17 "Про місцеві податки і збори у місті Харкові" (далі - Рішення №542/17) ставка податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, була правильно застосована податковим органом у розмірі 1% від мінімальної заробітної плати на відповідний рік.

Суд апеляційної інстанції відхилив посилання скаржника на підпункт 52-2 підрозділу 10 розділу ХХ "Перехідні положення" ПК України (2755-17) , оскільки відповідно до розрахунку оскаржуваних податкових повідомлень-рішень контролюючий орган при визначенні податкового зобов`язання врахував обставини звільнення від відповідних нарахувань у період з 01 по 31 березня 2020 року відповідно до вимог наведеної норми податкового законодавства.

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просив скасувати судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За змістом уточненої касаційної скарги підставами касаційного оскарження вказано пункти 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції застосував у спірних правовідносинах норму права, яка не підлягала застосуванню, і вирішив спір виходячи з обставин, на які позивач взагалі не посилався. ОСОБА_1 зауважує, що ні в позові, ні в апеляційній скарзі він не вказував про наявність у нього пільги, передбаченої підпунктом "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України. Наголошує, що він оскаржував розмір застосованої при розрахунку податкового зобов`язання ставки податку, що залежить від типу належного йому об`єкта нерухомості, а не відстоював право на звільнення від оподаткування з причин використання такого об`єкта в специфічній господарській діяльності.

Скаржник наполягає, що підпункт 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 ПК України встановлює, що база оподаткування об`єктів житлової і нежитлової нерухомості обчислюється контролюючим органом саме на підставі даних Державного реєстру речових прав на майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності. Позивач не згоден із позицією судів про можливість віднесення належного йому нерухомого майна до того чи іншого типу на підставі інформаційних систем ГУ ДПС. При цьому не зрозуміло, яким чином за допомогою цих систем можна встановити, що спірні нежитлові будівлі є офісними.

Скаржник також вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму підпункту 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України, згідно з якою ставки податку встановлюються залежно від типів об`єктів нерухомості. В той же час, суди попередніх інстанцій помилково досліджували питання доведеності/недоведеності використання спірного приміщення за функціональним призначенням та в межах власної господарської діяльності позивача. Проте норма закону не пов`язує обчислення розміру спірного податку із зазначеними вище обставинами. Разом з тим, суди попередніх інстанцій взагалі не дослідили наданий позивачем технічний паспорт від 03 березня 2009 року, відповідно до якого будинок літ. "ГТ-1" АДРЕСА_1 визначений як "виробничий", що свідчить про віднесення його до промислового у розумінні Класифікатора.

Верховний Суд ухвалою від 20 липня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 з метою перевірки доводів щодо неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права у випадку, передбаченому пунктами 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просив залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін як законні та обґрунтовані. Зазначив, що у витягах з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності у графі "Тип майна" щодо обох об`єктів, належних позивачу, вказано лише "нежитлові приміщення" без конкретизації їх приналежності. Позивач відповідачу оригіналів відповідних документів не надавав, хоча йому надане таке право відповідно до приписів підпункту 266.7.3 пункту 266.7 статті 266 ПК України. ГУ ДПС також зауважило, що відсутні підстави вважати, що нежитлова будівля, що належить позивачу, не є об`єктом оподаткування у розумінні підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та відзиву на неї, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції встановив, що ключовими питаннями, які підлягають вирішенню при касаційному перегляді з огляду на межі касаційного оскарження судових рішень, є:

1) правильність застосування судами до спірних правовідносин підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України;

2) порядок застосування підпункту 266.3.2 пункту 266.3, підпункту 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України у поєднанні із встановленими ставками податку для певних типів нежитлових приміщень.

Щодо першого питання.

Проаналізувавши доводи сторін у цій справі, суд касаційної інстанції встановив, що звертаючись із цим позовом, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправними і скасувати спірні податкові повідомлення-рішення саме в частині, оскільки не погоджувався лише із розміром ставки податку згідно з рішенням Харківської міської ради від 22 лютого 2017 року №542/17 "Про місцеві податки і збори у місті Харкові" (з урахуванням змін, внесених рішенням Харківської міської ради від 28 листопада 2018 року №1284/18), що була застосована ГУ ДПС при обчисленні податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Так, рішенням №542/17 Харківська міська рада диференціювала ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, залежно від її типу і у пункті 5 встановила, серед іншого, ставку 1% від розміру мінімальної заробітної плати для офісних будівель (підпункт 2), 0,25% - для промислових будівель і складів (підпункт 5), 0,1% - для інших будівель (підпункт 8). В подальшому, рішенням Харківської міської ради від 28 листопада 2018 року №1284/18 підпункт 5 пункту 5 додатка 1 до Рішення №542/17 був виключений.

Позивач вважав, що належна йому нежитлова нерухомість повинна бути віднесена до промислової у розумінні Класифікатора, оскільки у технічному паспорті від 03 березня 2009 року будинок літ. "ГТ-1" №12 по АДРЕСА_1 визначений як виробничий. За таких обставин ОСОБА_1 вважав, що при розрахунку податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у 2018 році мала б застосуватись ставка 0,25% (підпункт 5 пункту 5 Додатку 1 Рішення №542/17), а у 2019-2020 роках - 0,1% (підпункт 8 пункту 5 Додатку 1 Рішення №542/17). Натомість, податковий орган спірне податкове зобов`язання обчислив за 2018-2020 роки виходячи із ставки 1% від розміру мінімальної заробітної плати як для офісних будівель (підпункт 2 пункту 5 Додатку 1 Рішення №542/17).

Отже, спір між сторонами стосувався саме встановлення належного розміру ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що були встановлені у 2018-2020 роках Рішенням №542/17 (із змінами) та залежали від виду (типу) нерухомого майна. Так, у розглядуваному спорі встановленню підлягав вид належного позивачу нерухомого майна у розумінні пункту 5 Додатку 1 до Рішення 542/17, а саме, чи воно є офісним, промисловим, або належить до категорії "інших будівель" у відповідних звітних періодах.

Натомість, суд апеляційної інстанції під час вирішення цього спору помилково застосував до спірних правовідносин норму підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, відповідно до якої не належать до об`єктів оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, будівлі промисловості. З огляду на застосування до спірних правовідносин норми податкового законодавства, яка не підлягала застосуванню у цьому випадку, суд апеляційної інстанції також помилково вдався до з`ясування обставин, чи використовуються належні позивачу нежитлові будівлі за функціональним призначенням (тобто, у промисловому виробництві) та у власній господарській діяльності ОСОБА_1 .

Варто також зазначити, що суд першої інстанції, хоча і не керувався під час вирішення спору нормою підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, проте також як одну із підстав для відмови в позові вказав про ненадання позивачем доказів використання нежитлових будівель у спірний період за функціональним призначенням та в межах власної господарської діяльності. Разом з тим, доведення таких обставин вимагається за умови виникнення спору щодо приналежності нерухомого майна до об`єктів житлової та нежитлової нерухомості, будівель і споруд, які не є об`єктом оподаткування.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із частиною третьою статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

Виходячи із принципу диспозитивності, закріпленого у статті 9 КАС України, суд зобов`язаний вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять учасники спірних правовідносин. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Відповідно, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Відхилення від такого правила є можливим лише задля ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому усталеною є практика Верховного Суду, що застосуванню норми матеріального права передує належне та всебічне з`ясування всіх обставин справи.

У цій справі неналежне дослідження судами обґрунтування адміністративного позову призвело до безпідставного виходу за межі підстав позову та дослідження обставин, які не входили до предмету доказування у цій справі. З огляду на викладене суд касаційної інстанції визнає обґрунтованим довід скаржника про вирішення судами спору у цій справі на підставі норми матеріального права, яка не підлягала застосуванню.

Щодо другого питання.

Відповідно до пункту 12.4.1 пункту 12.4 статті 12 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад та рад об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, щодо податків та зборів належить встановлення ставок місцевих податків та зборів в межах ставок, визначених цим Кодексом.

Згідно з підпунктом 14.1.129-1. пункту 14.1 статті 14 ПК України об`єкти нежитлової нерухомості - будівлі, їх складові частини, що не є об`єктами житлової нерухомості. До об`єктів нежитлової нерухомості відносяться:

а) будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку;

б) будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей;

в) будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування;

г) гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки;

ґ) будівлі промислові та склади;

д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки);

е) господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо;

є) інші будівлі.

Відповідно до статті 265 ПК України податок на майно складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку та плати за землю.

Згідно з підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Підпункт 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлює, що об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

Базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (підпункт 266.3.1 пункту 266.3 статті 266 ПК України).

За правилами підпункту 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 ПК України база оподаткування об`єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.

Отже, за загальним правилом, об`єкти житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх частки, які перебувають у власності фізичних осіб, є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Відповідно до підпункту 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об`єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.

Таким чином, відповідно до приписів пункту 12.4.1 пункту 12.4 статті 12 ПК України органи місцевого самоврядування, серед іншого, встановлюють ставки податку на нерухоме майно, а саме для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості. При цьому у підпункті 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України законодавець встановив максимальну межу розміру такого податку (1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування) та надав право органу місцевого самоврядування на диференціацію розміру ставки податку залежно від (1) місця розташування (зональності), (2) виду нерухомості, (3) особи платника податку. Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 13 серпня 2020 року (справа №480/631/19).

На виконання означених вище вимог Харківська міська рада Рішенням №572/17 визначила диференційовані ставки податку для об`єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, залежно від їх виду, встановивши, що 1% від розміру мінімальної заробітної плати підлягає сплаті за готельні, офісні, торговельні будівлі та будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки), 0,25 % - за будівлі промислові та склади, 0,1% - за гаражі та інші будівлі, 0% - за господарські (присадибні) будівлі. З 01 січня 2019 року ставка 0,25 % від розміру мінімальної заробітної плати взагалі була виключена відповідно до рішенням Харківської міської ради від 28 листопада 2018 року №1284/18.

Отже, суд касаційної інстанції висновує, що у 2018 році у місті Харкові фізичні та юридичні особи мали сплачувати податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за належні їм на праві власності промислові будівлі та склади у розмірі 0,25%. Для застосування такої ставки податку достатнім є доведення факту приналежності нерухомого майна саме до зазначеного вище виду нерухомості. Питання її використання у власній господарській діяльності за функціональним призначенням в такому випадку з`ясуванню не підлягає, оскільки стосується випадків застосування підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України.

З 01 січня 2019 року (набрання чинності рішенням Харківської міської ради від 28 листопада 2018 року №1284/18) такий вид нерухомості як промислові будівлі та склади для цілей застосування ставок податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, був виключений, і, відповідно, зазначений вид нерухомого майна охоплювався категорією "інші будівлі", для яких ставка податку була встановлена 0,1%.

У цій справі позивач наполягав, що згідно з технічними характеристиками належні йому нежитлові приміщення належать до промислових, на підтвердження чого посилався на технічний паспорт від 03 березня 2009 року, який долучив і до матеріалів справи. Натомість, податковий орган вказував, що відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у графі "Тип майна" зазначено лише нежитлові приміщення без детальної конкретизації. Інших документів, які б підтверджували доводи ОСОБА_1, останній до контролюючого органу не надавав, як і не скористався правом на проведення звірки (а.с.86). В оскаржуваній постанові апеляційний суд також вказав, що ОСОБА_1 не надав доказів приналежності будівлі до того чи іншого класу або документів для врахування класифікаційних ознак та функціонального призначення об`єкта нерухомості згідно з Класифікатором.

Підпункт 266.7.3 пункту 266.7 статті 266 ПК України передбачає, що платники податку мають право звернутися з письмовою заявою до контролюючого органу за своєю податковою адресою для проведення звірки даних щодо:

об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності платника податку;

розміру загальної площі об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності платника податку;

права на користування пільгою із сплати податку;

розміру ставки податку;

нарахованої суми податку.

У разі виявлення розбіжностей між даними контролюючих органів та даними, підтвердженими платником податку на підставі оригіналів відповідних документів, зокрема документів на право власності, контролюючий орган за своєю податковою адресою платника податку проводить перерахунок суми податку і надсилає (вручає) йому нове податкове повідомлення-рішення. Попереднє податкове повідомлення-рішення вважається скасованим (відкликаним).

У постанові від 29 червня 2023 року (справа №520/342/21), ухваленій у подібних до цієї справи правовідносинах, Верховний Суд, застосовуючи наведену вище норму податкового законодавства, виснував, що платник податків не позбавлений можливості надати до податкового органу уточнюючі документи щодо характеристик оподатковуваних будівель для правильного розрахунку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, шляхом застосування відповідних коефіцієнтів для обчислення такого податку.

Суд касаційної інстанції у цій справі також зазначає, що у випадку нереалізації платником податків права на проведення звірки даних відсутні підстави для посилань в подальшому на відомості, що можуть мати вплив або на віднесення належного йому нерухомого майна до об`єкта оподаткування взагалі, або ж на розмір ставки податку. Подібний підхід Верховний Суд застосував у постанові від 09 серпня 2022 року (справа №819/1339/16).

Водночас суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, і це підтверджується матеріалами справи, що 29 жовтня 2021 року ОСОБА_1 звертався до ГУ ДПС із заявою в порядку підпункту 266.7.3 пункту 266.7 статті 266 ПК України, до якої на підтвердження своєї позиції про приналежність нерухомого майна до промислових будівель долучив копію технічного паспорта на виробничий будинок №3236 від 03 березня 2009 року (а.с.26). Вказана заява була розглянута ГУ ДПС (а.с.27-30).

Разом з тим, оскаржувані судові рішення не містять жодної правової оцінки ні факту звернення ОСОБА_1 до ГУ ДПС із заявою про звірку даних, ні наслідкам розгляду такої заяви. Крім того, суди попередніх інстанцій жодним чином не дослідили зміст технічного паспорта від 03 березня 2009 року, не вказали, чи можуть викладені у ньому відомості свідчити про належність спірного нерухомого майна до промислових будівель у розумінні підпункту "ґ" підпункту 14.1.129-1. пункту 14.1 статті 14 ПК України.

Судові рішення містять висновок про те, що належне позивачу нерухоме майно належить до офісних будівель, що підтверджується даними інформаційних систем ГУ ДПС, а також тим, що ОСОБА_1 є керівником ТОВ "Автрамат-Рембуд", яким ці приміщення використовуються як офісні. Разом з тим, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин. Наявні у матеріалах справи ідентифікаційні дані (а.с.91) доводять тільки те, що ОСОБА_1 є керівником ТОВ "Автрамат-Рембуд".

Суд касаційної інстанції вважає, що такий підхід судів до встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, не відповідає вимогам, що висуваються приписами частини четвертої статті 9 КАС України до дотримання принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи.

Узагальнюючи наведене, колегія суддів зазначає, що судові рішення не можна вважати такими, що відповідають вимогам статті 242 КАС України, відповідно до частин першої та четвертої якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

За змістом частин першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суди попередніх інстанцій під час судового розгляду неправильно визначились із предметом доказування у справі, що призвело до застосування норми матеріального права, що не підлягала застосуванню до спірних правовідносин. Крім того, судами не було встановлено усіх обставин справи, що необхідні для правильного застосування наведених норм права до спірних правовідносин, не надано оцінки усім суттєвим доводам сторін у справі, а саме:

- не досліджено і не надано правової оцінки відомостям, що містяться у технічному паспорті від 03 березня 2009 року, у розрізі їх прийнятності для цілей віднесення об`єкта нерухомого майна до того чи іншого типу;

- не перевірено на підставі належних і допустимих доказів доводи ГУ ДПС про приналежність спірного у цій справі нерухомого майна до офісних будівель.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Згідно із частиною четвертою зазначеної статті справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що порушення норм процесуального та матеріального права, допущені як судом апеляційної, так і судом першої інстанції, відтак справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з`ясувати всі фактичні обставини справи, з перевіркою їх належними та допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення із наведенням відповідного правового обґрунтування в частині прийняття чи відхилення доводів учасників справи.