Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоКривенка В.В.,

суддів:Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом державного територіально-галузевого об'єднання «Південно-Західна залізниця» (далі - Підприємство) до Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції у Вінницькій області (далі - ОДПІ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

Підприємство звернулося до суду з позовом до ОДПІ про скасування податкового повідомлення-рішення від 17 листопада 2010 року № 00001012301/0 (далі - податкове рішення), яким визначено податкове зобов'язання за платежем «плата за землю» у розмірі 23 170 грн 95 коп. (у тому числі основний платіж - 15 447 грн 30 коп. та штрафні (фінансові) санкції - 7723 грн 65 коп.).

На обґрунтування позову послалося на те, що Підприємством відповідно до вимог частини десятої статті 7 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-ХІІ «Про плату за землю» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2535-ХІІ (2535-12) ) податок за земельні ділянки справлявся у розмірі 25 відсотків суми земельного податку, обчисленого відповідно до частин першої та другої цієї статті. Відповідач, на думку позивача, дійшов помилкового висновку про заниження Підприємством податкового зобов'язання, а тому прийняв неправомірне податкове рішення.

Суди встановили, що ОДПІ провела планову виїзну перевірку Жмеринського територіального відділу матеріально-технічного забезпечення Підприємства з питань дотримання податкового законодавства за період з 1 січня 2009 року по 30 червня 2010 року, за результатами якої складено акт від 9 листопада 2010 року № 1293/23/01104428 (далі - акт перевірки).

Згідно з актом перевірки встановлено порушення позивачем частин першої та десятої статті 7 Закону № 2535-ХІІ, а саме - виявлено заниження плати за землю за 2009 рік та І півріччя 2010 року на суму 15 447 грн 30 коп.

На підставі акта перевірки ОДПІ винесено податкове рішення, яким визначено податкове зобов'язання за платежем «плата за землю» у розмірі 23 170 грн 95 коп. (у тому числі основний платіж - 15 447 грн 30 коп. та штрафні (фінансові) санкції - 7723 грн 65 коп.).

Також встановлено, що відповідно до відомостей Держкомзему у м. Жмеринці Вінницької області спірна земельна ділянка не використовується безпосередньо для залізничних перевезень та відноситься до категорії «інші землі транспорту».

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 11 січня 2011 року позов задовольнив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 29 березня 2011 року, яку залишено без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 серпня 2012 року, постанову суду першої інстанції скасував і ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що ставка земельного податку, визначена частиною десятою статті 7 Закону № 2535-ХІІ, може застосовуватися при оподаткуванні земель, наданих промисловим підприємствам залізничного транспорту, та земельних ділянок під службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту, які перебувають у межах населених пунктів і належать до смуг відведення залізниці, лише за умови, що земельні ділянки зазначених підприємств за категоріями земель згідно з даними державного земельного кадастру відноситимуться до категорії земель залізничного транспорту. За земельні ділянки інших категорій, надані залізниці, земельний податок сплачується на загальних підставах.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Підприємство зазначає, що в доданих до заяви ухвалах суду касаційної інстанції по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано положення частини десятої статті 7, статті 13 Закону № 2535-ХІІ, статті 68 Земельного кодексу України (далі - ЗК) та статті 23 Закону України від 10 листопада 1994 року № 232/94-ВР «Про транспорт» (далі - Закон № 232/94-ВР (232/94-ВР) ). Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 серпня 2012 року скасувати та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Колегія суддів вважає, що заява Підприємства підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження, виходив із того, що в ухвалах суду касаційної інстанції від 10 лютого, 15 грудня 2011 року, 26 липня 2012 року, копії яких додано до заяви, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення частини десятої статті 7, статті 13 Закону № 2535-ХІІ, статті 68 ЗК та статті 23 Закону № 232/94-ВР.

У справах, рішення суду касаційної інстанції в яких додано до заяви, цей суд дійшов висновку, що земельними ділянками залізничного транспорту є всі земельні ділянки, що знаходяться в користуванні Підприємства, а не лише ті, що прилягають до залізничного полотна. Поняття «земельні ділянки, надані для залізниць» та «земельні ділянки, надані для залізничного транспорту» у Законі № 2535-ХІІ (2535-12) вживаються в одному значенні та відповідають поняттю «земля залізничного транспорту», що вживається у статті 68 ЗК за визначальною ознакою необхідності цих земель для забезпечення роботи залізничного транспорту. Звуження поняття «земельні ділянки, надані для залізниць» лише до земель смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням виводить з правового регулювання сплату земельного податку за інші землі залізничного транспорту. Тому, як зазначено у наданих для порівняння судових рішеннях, Підприємство правомірно обчислювало ставку податку за земельні ділянки, на яких розташовані його структурні підрозділи, у розмірі, встановленому частиною десятою статті 7 Закону № 2535-ХІІ.

Натомість у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України дійшов іншого висновку та зазначив в оскаржуваній ухвалі про те, що оскільки спірна земельна ділянка не використовується безпосередньо для залізничних перевезень, а належить до категорії «інші землі транспорту», Підприємство не мало права справляти податок за цю ділянку у пільговому розмірі.

Аналіз наведених судових рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що цей суд неоднаково застосував зазначені норми права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до статті 7 Закону № 2535-ХІІ податок за земельні ділянки, надані для залізниць, справляється у розмірі 25 відсотків суми земельного податку, обчисленого відповідно до частин першої та другої цієї статті. При цьому вказаний Закон не містить розмежування земельних ділянок, наданих залізниці, за категоріями.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 4 липня 1996 року № 273/96-ВР «Про залізничний транспорт» залізниця - це статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі.

Аналіз цих правових норм дає підстави вважати, що за всі земельні ділянки, надані для залізниці, податок справляється у розмірі 25 відсотків суми земельного податку, обчисленого відповідно до частин першої та другої статті 7 Закону № 2535-ХІІ.

Враховуючи те, що спірна земельна ділянка надана у постійне користування Підприємству, а розташований на цій земельній ділянці Жмеринський територіальний відділ матеріально-технічного забезпечення є його відокремленим підрозділом, Підприємством правильно обчислювався та справлявся земельний податок у розмірі, встановленому частиною десятою статті 7 Закону № 2535-ХІІ.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, у зв'язку з чим оскаржувана ухвала є незаконною та підлягає скасуванню.

Установивши помилковість висновків суду касаційної інстанції, викладених в оскаржуваній ухвалі, колегія суддів позбавлена можливості прийняти нове судове рішення, про що йдеться в заяві, оскільки відповідно до частини другої статті 243 КАС Верховний Суд України не наділений повноваженнями щодо скасування чи зміни рішень судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Оскільки за наслідками розгляду касаційної скарги такі повноваження відповідно до вимог статті 223 КАС має суд касаційної інстанції, справу після скасування оскаржуваної ухвали слід направити на новий розгляд до цього ж суду.

Керуючись статтями 241- 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Заяву державного територіально-галузевого об'єднання «Південно-Західна залізниця» задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 серпня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.