990/234/23 Окрема думка про визнання протиправними дії ВРП щодо обмеження нарахування та виплати особі винагороди члена ВРП за відповідний період - 08.05.2025 Прийняття

- визнати протиправними дії ВРП щодо обмеження нарахування та виплати ОСОБА_1 винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в редакції Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ (553-20) (далі - Закон № 294-ІХ (294-20) , Закон № 553-ІХ (553-20) відповідно).

- стягнути з ВРП на користь ОСОБА_1 суму недоотриманої винагороди члена ВРП за період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року в розмірі 616 181 грн 81 коп. з утриманням із цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при її виплаті.

Позов мотивувала тим, що всупереч вимогам Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) (далі - Закон № 1402-VІІІ (1402-19) ) та Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIIІ "Про Вищу раду правосуддя" (1798-19) (далі - Закон № 1798-VIIІ (1798-19) ) їй як діючій судді Шостого апеляційного адміністративного суду здійснювали виплати винагороди члена ВРП із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ в редакції Закону № 553-ІХ (553-20) .

З покликанням на частину п`яту статті 54 Закону № 1402-VIII зазначає, що за нею як за суддею (попри відрядження до ВРП), зокрема, зберігаються гарантії матеріального забезпечення, що робить неможливим зменшення виплат.

За частиною першою статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Ці приписи спрямовані на реалізацію вимог частини другої статті 130 Конституції України, відповідно до яких розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Частина друга статті 21 Закону № 1798-VIII, яка встановлює гарантії діяльності членів ВРП, передбачає, що розмір винагороди члена ВРП встановлюється у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду.

Зазначає, що оскільки до законів № 1402-VIII (1402-19) та № 1798-VIII (1798-19) не вносилися зміни в частині виплат суддям, які відряджені до ВРП, то ВРП не мала підстав здійснювати виплати з обмеженнями, передбаченими статтею 29 Закону № 294-ІХ.

Відповідач подав відзив на позов, у якому просив відмовити у задоволенні заявлених у ньому вимог. Зазначав, що ВРП провадила виплати позивачці відповідно до частини першої статті 29 Закону № 294-ІХ, за якою, зокрема, членам ВРП встановлено обмеження у розмірі виплат. Вважає, що ВРП не було правових підстав для нарахування позивачці винагороди члена ВРП у період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року без урахування вимог чинних на той час правил частин першої і третьої статті 29 Закону № 294-IX.

Відповідач подав клопотання про залишення позову без розгляду через пропуск позивачкою строку звернення до суду.

У відповіді на відзив позивачка, покликаючись на доводи, аналогічні тим, які вона виклала у позовній заяві, наполягає на протиправності дій ВРП в частині виплати їй винагороди члена ВРП з обмеженнями.

Позивачка навела заперечення проти клопотання відповідача про залишення позову без розгляду, оскільки з викладеного нею обґрунтування видно, що вона звернулася до суду своєчасно.

У додаткових поясненнях представник відповідача просив урахувати правову позицію, яку Велика Палата Верховного Суду сформулювала у справі № 990/235/23 за позовом ОСОБА_2 до ВРП про визнання протиправними дій ВРП щодо виплати позивачці у період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року винагороди члена ВРП із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ, та стягнення коштів.

Позивачка також надала додаткові пояснення, в яких зазначила, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2024 року в справі № 990/235/23 не є релевантною до спірних правовідносин, позаяк у згаданій справі позивачка була суддею у відставці, натомість у цій справі позивачка є діючою суддею, на яку розповсюджуються конституційні гарантії щодо грошового забезпечення суддів.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 10 червня 2024 року відмовив у задоволенні клопотання ВРП про залишення позову без розгляду, а позов задовольнив. Визнав протиправними дії ВРП щодо обмеження нарахування та виплати ОСОБА_1 винагороди члена ВРП за період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року із застосуванням статті 29 Закону № 294-ІХ в редакції Закону № 553-ІХ (553-20) . Вирішив стягнути з бюджетних асигнувань ВРП на користь ОСОБА_1 недоотриману винагороду члена ВРП за спірний період у розмірі 616 181 грн 81 коп. з утриманням із цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті.

Суд першої інстанції виходив з того, що аналіз положень Закону № 1798-VIII (1798-19) свідчить про те, що законодавець установив обсяг гарантій членів ВРП та визначив, що на членів ВРП розповсюджуються гарантії суддів, які передбачені Законом № 1402-VIII (1402-19) . Однією із цих гарантій незалежності членів ВРП є розмір їх винагороди на рівні посадового окладу судді Верховного Суду. ВРП є незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який покликаний забезпечувати незалежність судової влади. Зважаючи на такий особливий статус ВРП законодавець установив відповідні гарантії її діяльності на рівні гарантій незалежності суддів.

Визначені Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальним законодавчим актом (законом) гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.

Установлення зазначених гарантій на членів ВРП зумовлена конституційним статусом ВРП як колегіального, незалежного конституційного органу державної влади та суддівського врядування, якому статтею 131 Конституції України надані повноваження щодо внесення подання про призначення судді на посаду; ухвалення рішень стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності; розгляду скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; ухвалення рішень про звільнення судді з посади; надання згоди на затримання судді чи утримання його під вартою; ухвалення рішень про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя; вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів; ухвалення рішень про переведення судді з одного суду до іншого; а також як органу, який відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1798-VIII діє для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Отримання суддями суддівської винагороди у розмірі, встановленому Законом № 1402-VІІІ (1402-19) , та членами ВРП у розмірі, встановленому Законом № 1798-VІІІ (1798-19) , є однією з гарантій їх незалежності.

Далі суд зазначив, що правила статті 135 Закону № 1402-VIII прийняті на реалізацію вимог частини другої статті 130 Конституції України, відповідно до якої розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Тобто розмір винагороди члена ВРП встановлюється статтею 21 Закону № 1798-VIII у взаємозв`язку зі статтею 135 Закону № 1402-VIII. Оскільки зміни до законів № 1798-VIII (1798-19) та № 1402-VIII (1402-19) у частинах, які регламентують розмір винагороди члена ВРП та суддівської винагороди у період з квітня по серпень 2020 року, не вносилися, то законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було.

Правилами частини п`ятої статті 54 Закону № 1402-VIII встановлено, що у разі призначення судді членом ВРП, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України він відряджається для роботи в цих органах на постійній основі. За членами цих органів - суддями зберігаються гарантії матеріального, соціального та побутового забезпечення, визначені законодавством для суддів.

Суд встановив, що позивачка була відряджена до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП з 01 травня 2019 року як діючий суддя Шостого апеляційного адміністративного суду. Відтак є підстави вважати, що в аспекті наведеного та згаданих вище правил статті 21 Закону № 1798-VIII, статті 54 Закону № 1402-VIII за позивачкою зберігаються гарантії матеріального забезпечення, визначені законодавством для суддів.

Суд звернув увагу на те, що Законом № 553-ІХ (553-20) не вносилися зміни ні до Закону № 1798-VІІІ (1798-19) (стосовно розміру винагороди члена ВРП), ні до Закону № 1402-VIII (1402-19) (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому Закон № 553-ІХ (553-20) не може встановлювати розмір винагороди члена ВРП. Така розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру винагороди члена ВРП), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ (553-20) , має вирішуватися на користь Закону № 1798-VІІІ (1798-19) , оскільки саме цим Законом врегульовано розмір винагороди членів ВРП як гарантія їх незалежності.

Отож суд підсумував, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 21 Закону № 1798-VIII у взаємозв`язку зі статтею 135 Закону № 1402-VIII, які, попри те, що в часі цей Закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших приписів Закону № 294-ІХ (294-20) (у редакції Закону № 553-ІХ (553-20) ).

Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож "спеціальність" Закону № 1798-VIII (1798-19) та Закону № 1402-VIII (1402-19) , зокрема їх статей 21 та 135 відповідно, у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх), а законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, так само як і розмір винагороди члена ВРП, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу, звужуючи гарантії їх незалежності.

У відповідь на покликання відповідача на правові висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23 суд першої інстанції послався на те, що у цій постанові Велика Палата опиралася на встановлені у справі № 990/235/23 обставини та використала відповідне нормативно-правове регулювання, за яких виснувала про брак підстав для визнання протиправними дій ВРП щодо нарахування позивачу (члену ВРП) в період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року винагороди члена ВРП у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, які, однак, не є релевантними справі, що розглядається. У справі № 990/235/23 позивачка не була діючою суддею, відрядженою до ВРП, тоді як ОСОБА_1 (позивачка у справі, що розглядається) була відряджена туди для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП як діюча суддя Шостого апеляційного адміністративного суду. В аспекті цього, як вирішив суд, приписи законів № 1798-VIII (1798-19) і № 1402-VIII (1402-19) передбачають, що за позивачкою у цій справі зберігаються гарантії матеріального забезпечення, визначені законодавством для суддів.

Відмінності у правовому статусі позивачів зумовлюють різне правозастосування, оскільки на ОСОБА_1 як на діючу суддю (на відміну від членів ВРП, які не є суддями) поширюються гарантії суддівської незалежності, встановлені Конституцією України (254к/96-ВР) .

Крім того, суд першої інстанції теж відзначив, що у справі, яка розглядається, позивачка не обґрунтовувала протиправності дій ВРП юридичним фактом винесення Конституційним Судом України рішення від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 і не використовувала пов`язаний з цим фактом принцип зворотної (ретроспективної) дії такого рішення. Щодо цього суд вирішив, що за наявності прямої вказівки у Конституції України (254к/96-ВР) щодо визначення розміру суддівської винагороди виключно законом про судоустрій та сталої й послідовної позиції про протиправність обмеження розміру суддівської винагороди іншим шляхом, аніж внесенням змін до Закону № 1402-VIII (1402-19) (у рішеннях Верховного Суду), набрання чинності Законом № 553-IX (553-20) та визнання надалі його положень Конституційним Судом України неконституційними не змінило правового регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди.

За висновком Касаційного адміністративного суду, виплата винагороди члену ВРП (діючому судді, відрядженому до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП) у розмірі меншому, ніж це передбачено статтею 21 Закону № 1798-VIII у взаємозв`язку зі статтею 135 Закону № 1402-VIII, є протиправною, оскільки нівелює суть правової визначеності і передбачуваності конституційних принципів незалежності судових органів та суддів.

На підставі тлумачення частин другої, третьої, п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі- КАС України (2747-15) ), які встановлюють загальний шестимісячний і спеціальні строки звернення до адміністративного суду для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами і, зокрема, місячний строк у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, крізь призму кваліфікації фактичних обставин цієї справи суд першої інстанції вирішив, що позивачка ОСОБА_1 звернулася з позовом до суду без порушення строків звернення до суду, оскільки подала позов до суду в межах дозволених КАС України (2747-15) спеціальних строків звернення до адміністративного суду, передбачених іншими законами держави, як-от Кодексом законів про працю України (322-08) (далі - КЗпП України (322-08) ), які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 КАС України.

Зокрема, суд виходив з того, що стаття 116 КЗпП України передбачає право звільненого працівника на отримання виплати всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, в день звільнення.

За частиною другою статті 233 цього Кодексу (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Свого часу Конституційний Суд України в Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) виснував, що поняття "винагорода члена ВРП" у контексті спірних правовідносин є рівнозначним поняттю "оплата праці".

Відповідно до частин першої, другої статті 233 КЗпП України (в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності 19 липня 2022 року), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116 КЗпП України).

Втім до 19 липня 2022 року цей Кодекс не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Відтак виникло питання, чи має застосовуватися до спірних правовідносин принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативних правничих актів.

Суд першої інстанції констатував, що надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правничої визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.

На момент звільнення позивачки з посади члена ВРП (23 лютого 2022 року) частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Підсумовуючи, суд першої інстанції виснував, що норма статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) є спеціальною нормою, яка встановлює строк звернення до суду з цим позовом, та підкреслив, що у справі немає правових підстав для задоволення клопотання відповідача про залишення позову без розгляду.

ВРП не погодилась із рішенням Касаційного адміністративного суду від 10 червня 2024 року та звернулась до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та постановити нове - про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки, на переконання відповідача, судове рішення не відповідає вимогам КАС України (2747-15) щодо законності і обґрунтованості його ухвалення, повноти та об`єктивності аналізу фактичних обставин і зібраних у справі доказів. Під час розгляду цієї справи були порушені норми матеріального і процесуального права; висновки, яких дійшов суд першої інстанції, є хибними і передчасними.

Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

Постановою від8 травня 2025 року Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу ВРП задоволено. Рішення Касаційного адміністративного суду від 10 червня 2024 року у справі № 990/234/23 скасовано та ухвалено нове рішення. Відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправними дій та стягнення коштів.

Відмовляючи в задоволенні позову, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що саме з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення № 10-р/2020 втратили чинність визнані неконституційними положення Закону № 294-IX (294-20) , тому ВРП, здійснюючи ОСОБА_1 в період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року виплату винагороди члена ВРП у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, діяла на підставі, в межах повноважень, у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду не погодилася з інтерпретацією позивачки про фактично тотожність, практичну "однаковість" гарантій суддів, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом № 1402-VІІI (1402-19) , та членів ВРП; що на членів ВРП мають поширюватися Законом № 1402-VІІI (1402-19) гарантії, передбачені для суддів, оскільки суддівська винагорода регулюється Законом № 1402-VІІI (1402-19) та не може визначатися іншими нормативними актами, натомість у статті 21 Закону № 1798-VIII йдеться про інший вид винагороди, а саме винагороду члена ВРП, яка йому встановлюється на час виконання його повноважень. Повноваження судді, визначені Законом № 1402-VІІI (1402-19) , та повноваження члена ВРП, якими він наділений відповідно до Закону № 1798-VIII (1798-19) , є різними, як є різними за своєю правовою природою суддівська винагорода і винагорода члена ВРП. Установлений у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду розмір винагороди члена ВРП є однією з гарантій його діяльності, закріплених у статті 21 Закону № 1798-VIII. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила з покликанням на правову позицію сформульовану в постанові від 23 травня 2024 року в справі № 990/235/23 і підстав для відступу від такої позиції Велика Палата Верховного Суду не вбачала, попри покликання позивачки на те, що вона на відміну від позивачки в згаданій справі була діючою суддею.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

На наше переконання, висновок Великої Палати Верховного Суду щодо правомірності виплат позивачці винагороди члена ВРП в період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-IXв редакції Закону № 553-ІХ (553-20) , є помилковим з таких міркувань.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі стаття 131 Конституції України в Україні діє ВРП.

Преамбулою Закону № 1798-VIII (1798-19) встановлено, що цей Закон визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1798-VIII ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

ВРП є юридичною особою, видатки на її утримання визначаються окремим рядком у Державному бюджеті України.

Згідно з пунктом 16 статті 3 Закону № 1798-VІІІ ВРП здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності; бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя відповідно до БК України.

Пунктом 7 частини п`ятої статті 22 БК України визначено, що головний розпорядник бюджетних коштів здійснює управління бюджетними коштами в межах установлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів.

У статті 21 Закону № 1798-VІІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) указано, що розмір винагороди члена ВРП встановлюється у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду.

Виплата винагороди членам ВРП провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України.

Закон про Державний бюджет України - закон, який затверджує Державний бюджет України та містить положення щодо забезпечення його виконання протягом бюджетного періоду (пункт 24 частини першої статті 2 БК України).

18 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 553-ІХ (553-20) , яким були внесені зміни до Закону № 294-IX (294-20) . Частиною першою статті 29 Закону № 294-IX(зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ (553-20) ) було встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, у якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам ВРП, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).

Предметом спору в цій справі визначено протиправність дій ВРП під час здійснення у спірний період позивачці виплати винагороди члена ВРП, яка є діючою суддею, у розмірі, установленому Законом № 553-ІХ (553-20) (10 розмірів мінімальної заробітної плати, установленої на 1 січня 2020 року).

ВРП як колегіальний, незалежний конституційний орган державної влади та суддівського врядування покликана забезпечувати стале функціонування та розвиток системи правосуддя з урахуванням кращих міжнародних стандартів та практик.

ВРП є незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який покликаний забезпечувати незалежність судової влади. Ураховуючи такий особливий статус ВРП, законодавець установив відповідні гарантії її діяльності на рівні гарантій незалежності суддів.

Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено в низці рішень Конституційного Суду України, зокрема в рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, у яких Конституційний Суд України неодноразово вказував, що: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; установлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Установлення зазначених гарантій на членів ВРП зумовлено конституційним статусом ВРП як колегіального, незалежного конституційного органу державної влади та суддівського врядування, якому статтею 131 Конституції України надані повноваження щодо: внесення подання про призначення судді на посаду; ухвалення рішень стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності; розгляду скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; ухвалення рішень про звільнення судді з посади; надання згоди на затримання судді чи утримання його під вартою; ухвалення рішень про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя; вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів; ухвалення рішень про переведення судді з одного суду до іншого; а також як органу, який відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1798-VIII діє для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Зазначене також узгоджується з Висновком №10 (2007) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо судової ради на службі суспільства, відповідно до якого метою судової ради (ВРП або іншого еквівалентного незалежного органу) є гарантування як незалежності судової системи, так і незалежності окремих суддів. Судова рада наділена повноваженнями захищати незалежність суддів як необхідного елементу держави, що керується верховенством права, і таким чином дотримується принципу поділу влади. Судова рада повинна самостійно управляти своїм бюджетом та фінансуватися в обсязі, що дозволяє оптимальне та незалежне функціонування. Члени ради (судді і не судді) повинні мати гарантії незалежності та безсторонності.

У Висновку від 05 листопада 2021 року № 24 "Еволюція рад правосуддя та їх роль в незалежності та неупередженості судових систем" КРЄС наголошує, що правова основа судової ради та її основні елементи повинні бути закріплені в Конституції як безпечна правова основа для її обов`язків, незалежності та легітимності. Вони повинні включати склад і функції ради та гарантії перебування на посаді її членів, разом із гарантією її незалежності від законодавчої та виконавчої влади.

Як уже зазначалося, стаття 21 Закону № 1798-VIII, серед іншого, визначає розмір винагороди члена ВРП на рівні посадового окладу судді Верховного Суду, установленого Законом № 1402-VIII (1402-19) .

18 квітня 2020 року набрав чинності Закон №553-ІХ (553-20) .

Відповідно до внесених цим Законом змін Закон № 294-IX (294-20) був доповнений статтею 29, яка встановлювала початок часу, період, причини (умови), коло осіб та види грошових виплат, на які поширювалося обмеження, а також розмір, до якого зменшуються виплати, конкретне вираження яких наводилося в цій постанові вище.

28 серпня 2020 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 10-р/2020, яким визнав, зокрема, такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) положення частин першої та третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами.

Після визнання неконституційними положень частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами ( Рішення Конституційного Суду Українивід 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 (v010p710-20) ) ВРП продовжила нараховувати позивачці винагороду члена ВРП у попередньому, передбаченому Законом № 1798-VІІІ (1798-19) , розмірі.

Отже, питання, яке слід було вирішити під час розгляду цієї справи - це порядок застосування положень статті 21 Закону №1798-VІІІ при визначенні розміру та виплаті винагороди члену ВРП у період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року.

Повертаючись до обставин цієї справи, слід пам`ятати, що позивачка була відряджена до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП з 01 травня 2019 року як діюча суддя Шостого апеляційного адміністративного суду. Тобто у спірний період ОСОБА_1 була членом ВРП та водночас мала статус діючої судді.

З урахуванням зазначеного, а також положень статті 21 Закону № 1798-VIII, статті 54 Закону № 1402-VIII вважаємо, що за позивачкою зберігаються гарантії матеріального забезпечення, визначені законодавством для суддів.

Отож отримання суддями суддівської винагороди в розмірі, установленому Законом № 1402-VІІІ (1402-19) , та членами ВРП у розмірі, установленому Законом № 1798-VІІІ (1798-19) , як зазначалось, є однією з гарантій їх незалежності.

Як уже було згадано, у частині другій статті 21 Закону № 1798-VІІІ визначено, що розмір винагороди члена ВРП встановлюється в розмірі посадового окладу судді Верховного Суду.

Так, за змістом частини другої статті 135 Закону 1402-VIII посадовий оклад є складовою суддівської винагороди. Частиною першою статті 135 цього Закону встановлено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Наведені положення статті 135 Закону № 1402-VIII прийняті на реалізацію положення частини другої статті 130 Конституції України, відповідно до якого розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Отже, розмір винагороди члена ВРП встановлюється статтею 21 Закону № 1798-VIII у взаємозв`язку зі статтею 135 Закону № 1402-VIII. Оскільки зміни до законів № 1798-VIII (1798-19) та № 1402-VIII (1402-19) у частинах, які регламентують розмір винагороди члена ВРП та суддівської винагороди у період з квітня по серпень 2020 року, не вносилися, то законних підстав для обмеження виплати такої винагороди (десятьма прожитковими мінімумами) не було.

Крім того, положеннями частини п`ятої статті 54 Закону № 1402-VIII встановлено, що у разі призначення судді членом ВРП, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України він відряджається для роботи в цих органах на постійній основі. За членами цих органів - суддями зберігаються гарантії матеріального, соціального та побутового забезпечення, визначені законодавством для суддів.

У розрізі наведених вище міркувань та правового регулювання спірних правовідносин слід зазначити, що Законом №553-ІХ (553-20) не вносилися зміни ні до Закону № 1798-VІІІ (1798-19) (стосовно розміру винагороди члена ВРП), ні до Закону № 1402-VIII (1402-19) (щодо розміру суддівської винагороди). Отже, Закон № 553-ІХ (553-20) не може встановлювати розмір винагороди члена ВРП.

Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру винагороди члена ВРП), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ (553-20) , має вирішуватися на користь Закону № 1798-VІІІ (1798-19) , оскільки саме цим Законом врегульовано розмір винагороди членів ВРП як гарантія їх незалежності.

На наше переконання, для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 21 Закону № 1798-VIII у взаємозв`язку зі статтею 135 Закону № 1402-VIII, які, попри те, що в часі цей Закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (294-20) (у редакції Закону № 553-ІХ (553-20) ).

Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож "спеціальність" Закону № 1798-VIII (1798-19) та Закону № 1402-VIII (1402-19) , зокрема їх статей 21 та 135, відповідно, у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).

Аналогічний правовий висновок стосовно виплати суддівської винагороди у спірний період неодноразово викладений у постановах Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 640/27145/20, від 04 жовтня 2022 року у справі № 640/23567/20, від 28 лютого 2023 року у справі № 480/7097/20 та є застосовним у спірних правовідносинах.

Отже, наведені положення Конституції України (254к/96-ВР) та правові висновки Конституційного Суду України й Верховного Суду дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, так само як і розмір винагороди члена ВРП, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу, звужуючи гарантії їх незалежності.

Щодо тверджень відповідача про необхідність урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23, вважаємо, що обставини цієї справи не є релевантними справі, що розглядається, оскільки позивачки в указаних справах мали різний правовий статус (у справі № 990/235/23 позивачка була суддя у відставці, натомість ОСОБА_1 була відряджена до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП з 01 травня 2019 року як діюча суддя Шостого апеляційного адміністративного суду). Відмінності у правовому статусі позивачок зумовлюють різне правозастосування, оскільки на ОСОБА_1 як на діючу суддю (на відміну від членів ВРП, які не є суддями) поширюються гарантії суддівської незалежності, встановлені Конституцією України (254к/96-ВР) та законами № 1402-VIII (1402-19) і № 1798-VIII (1798-19) .

Отож погоджуємось з висновком суду першої інстанції, що оскільки встановлення розміру винагороди члена ВРП у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду визначено статтею 21 Закону № 1798-VІІІ саме як гарантія діяльності членів ВРП, то зміна розміру такої винагороди у спосіб, відмінний від внесення змін до Закону № 1798-VІІІ (1798-19) , є протиправною, а застосування ВРП при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року винагороди члена ВРП положень частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ (553-20) ) - порушенням встановлених частиною другою статті 21 Закону № 1798-VIII гарантій діяльності позивачки як члена ВРП та діючої судді.

З огляду на викладене вважаємо, що виплата винагороди члена ВРП у розмірі меншому, ніж це передбачено статтею 21 Закону № 1798-VIII у взаємозв`язку зі статтею 135 Закону №1402-VIII, нівелює суть правової визначеності і передбачуваності конституційних принципів незалежності судових органів.

Отже, оскільки саме дії ВРП призвели до отримання позивачкою винагороди члена ВРП не в розмірі, визначеному Законом № 1798-VIII (1798-19) , то, здійснюючи виплату позивачці винагороди члена ВРП в період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 рокуіз застосуванням обмеження, відповідач діяв не в спосіб та не в межах, установлених Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом № 1798-VIII (1798-19) .

Вважаємо також правильним висновок суду першої інстанції про те, що оскільки ВРП є головним розпорядником бюджетних коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності, зокрема і виплати винагороди членів ВРП, то з огляду на суть порушеного права та приписи частини четвертої статті 245 КАС України ефективним способом захисту порушеного права є саме стягнення заборгованості та зобов`язання нарахувати і виплатити цю заборгованість у відповідному розмірі.

Ураховуючи викладене, погоджуємося з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо протиправності виплати члену ВРП винагороди члена ВРП у розмірі іншому, ніж передбачений Законом № 1798-VІІІ (1798-19) .

На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду більшістю голосів дійшла помилкового висновку щодо правомірності виплати позивачці в період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року винагороди члена ВРП з урахуванням вимог положень частин першої і третьої статті 29 Закону № 294-IX в редакції Закону № 553-IX (553-20) .

З огляду на викладене вважаємо, що апеляційну скаргу ВРП слід було залишити без задоволення, а постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 8 травня 2025 року - без змін.Судді Н. В. Шевцова О. О. БанаськоЮ. Л. Власов І. А. ВоробйоваВ. В. Король М. В. Мазур С. Ю. Мартєв К. М. Пільков