990/171/24 Про визнання протиправним та скасуваня прийняте на засіданні колегії Вищої кваліфікаційної комісії суддів України рішення ВККС України, яким кандидату відмовлено в наданні рекомендації про призначення особи на посаду судді районного суду області; зобов'язання ВККС України повторно провести співбесіду з особою - 06.03.2025 Прийняття

Позов мотивовано тим, що наведені в оскарженому рішенні Комісії мотиви стосовно набуття позивачем 25 листопада 2014 року права власності на земельну ділянку, є безпідставними та необґрунтованими, оскільки в ході проведення співбесіди ВККС зв`язку між виконанням позивачем функцій держави та одержанням подарунка не встановила, а висновків про недотримання ОСОБА_1 вимог антикорупційного законодавства дійшла на підставі статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII "Про запобігання корупції" (далі - Закон № 1700-VII (1700-18) ), який застосуванню не підлягав.

Зазначає, що ним повідомлені достовірні відомості щодо майнових прав членів своєї сім`ї, зокрема, щодо підстав набуття його дружиною права власності на квартиру, оскільки договір купівлі-продажу майнових прав, укладений з його дружиною є діючим, ніким не оспорювався та судом недійсним не визнавався, при цьому Комісія не наділена повноваженнями надавати оцінку законності укладення такого договору. Спосіб оформлення майнових прав, який був застосований сторонами договору не впливає на достовірність відомостей, повідомлених позивачем ВККС. Крім того, ОСОБА_1 не був стороною вказаного правочину і не міг вплинути на його документальне оформлення.

Також позивач наголошує, що висновок ВККС про неналежне декларування автомобіля, який набула у власність його дружина, не відповідає дійсності, оскільки автомобіль відображений у деклараціях за 2022 - 2023 роки.

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2024 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом (повідомленням) сторін.

Відповідач у відзиві на позовну заяву просить відмовити у задоволенні позову, посилаючись на правомірність оскаржуваного рішення ВККС, яке містить посилання на підстави і мотиви його ухвалення та обґрунтування обставин, за наявності яких у Комісії виник обґрунтований сумнів щодо відповідності позивача критеріям доброчесності.

У відповіді на відзив позивач зазначив, що доводи позову по суті виявлених порушень відповідачем у відзиві не спростовані, а, отже, правомірність оскаржуваного рішення Комісії щодо дійсних обставин справи не доведена належними та допустимими доказами.

Під час судового розгляду справи позивач та його представник позовні вимоги підтримали, просили позов задовольнити, скасувати оскаржуване рішення Відповідача та зобов`язати його провести повторну співбесіду з ОСОБА_1 .

Представник Відповідача під час судового розгляду справи проти задоволення позовних вимог заперечував, просив у задоволенні позову відмовити з мотивів, викладених у відзиві.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши наявні у матеріалах докази, Суд встановив наступні обставини.

Рішенням ВККС від 03.04.2017 № 28/зп-17 оголошено добір кандидатів на посаду судді місцевого суду з урахуванням 600 прогнозованих вакантних посад суддів, затверджено умови подання документів та допуску до добору і відбіркового іспиту кандидатів на посаду судді місцевого суду.

12.05.2017 позивачем подано документи, за результатами дослідження яких рішенням Комісії від 29.09.2017 № 403/дс-17 його допущено до участі в доборі кандидатів на посаду судді місцевого суду та складання відбіркового іспиту (т. 1, а.с. 52).

Рішенням ВККС від 03.11.2017 № 117/зп-17 встановлено прохідний бал з урахуванням прогнозованої кількості вакантних посад - 115, визначено декодовані результати складеного 31.10.2017 анонімного тестування для перевірки рівня володіння державною мовою на стадії складення відбіркового іспиту та анонімного тестування для перевірки рівня загальних теоретичних знань у сфері права на стадії відбіркового іспиту у межах процедури добору. За результатами анонімних тестувань позивач набрав 131 бал (т. 1, а.с. 55).

Рішенням Комісії від 06.12.2017 № 126/зп-17 затверджено результати анонімного тестування для перевірки рівня особистих морально-психологічних якостей на стадії відбіркового іспиту в межах процедури добору та затверджено перелік кандидатів, які успішно його пройшли. До цього списку увійшов і ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 61).

Рішенням Комісії від 06.12.2017 № 127/зп-17 ОСОБА_1 допущено до наступного етапу оголошеного Комісією 03.04.2017 добору як особу, що успішно склала відбірковий іспит (т. 1, а.с. 58.).

На виконання вимог закону Комісією проведено спеціальну перевірку кандидата на посаду судді місцевого суду, про що складено відповідну Довідку № 21.2-127/18 від 31.01.2018 (т. 1 а.с. 159зв). Нижче приводитимуться лише ті її результати, що мають безпосереднє відношення до предмету доказування у цій справі.

Так, зокрема, на запит Прокурора Волинської області від 6.04.2015 про проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади" (1682-18) , Луцька ОДПІ ГУ ДФС у Волинській області повідомила, що позивачем у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за минулий рік вказано достовірні відомості щодо наявності майна (майнових прав), набути ОСОБА_1 за час перебування на посадах, визначених пунком 10 частини 1 статті 2 Закону України "Про очищення влади", які відповідають наявній податковій інформації станом на 5.06.2015 про майно майнові права) ОСОБА_1 за результатами проведеної перевірки з урахуванням письмових пояснень та підтвердних документів також встановлено, що варість майно і майнови прав, набутих ОСОБА_1 й відображених у декларації за минулий рік відповідає наявній станом на 5.06.2015 податковій інформації про доходи, отримані ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 155-156). Такі ж висновки лягли в основу Довідки з Прокуратури Волинської області "Про результати перевірки, передбаченої Заокном України "Про очищення влади" (т. 1 а с 157-158).

Результати спеціальної перевірки достовірності відомостей, зазначених особою у Декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави, за 2016 рік, містить однойменна Довідка, що є додатком до листа НАЗК від 27.12.2017 № 55-14/нерозбірливо)/17 (т. 1 а.с. 160). За результатами перевірки встановлено достовірність відомостей, зазначених у розділах 3 "Об`єкти нерухомості", 6 "Цінне рухоме майно-транспортні засоби", 8 "Корпоративні права", 9 "Юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником яких є суб`єкт декларування або члени його сім`ї", 11 "Доходи, у тому числі подарунки", 15 "Робота за сумісництвом" декларації, з наявною у Національному агентстві інформацією (т. 1 а.с. 160).

Рішенням Комісії від 12.06.2018 № 264/дс-18 ОСОБА_1 визнано таким, що за результатами спеціальної перевірки відповідає установленим вимогам до кандидата на посаду судді (т. 1, а.с. 63).

Рішенням ВККС від 01.08.2018 № 184/зп-18 ОСОБА_1 направлено до Національної школи суддів України для проходження спеціальної підготовки протягом трьох місяців (т. 1, а.с. 66).

ОСОБА_1 успішно виконав програму спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді. Матеріали щодо нього було надіслано до Комісії для подальшого складення кваліфікаційного іспиту.

Рішенням Комісії від 24.06.2019 № 107/зп-18 призначено кваліфікаційний іспит у межах процедури добору та визначено черговість етапів його проведення (т. 1, а.с. 68).

Рішенням Комісії від 01.08.2019 № 141/зп-19 затверджено декодовані результати письмового анонімного тестування та анонімного письмового практичного завдання зі спеціалізації місцевого загального суду, зокрема ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 70).

Рішенням Комісії від 01.08.2023 № 45/зп-23 затверджено резерв кандидатів на заміщення вакантних посад суддів місцевого загального суду. У рейтингу кандидатів на посаду судді місцевого загального суду ОСОБА_1 посів 59 місце (т. 1, а.с. 73).

Рішенням Комісії від 14.09.2023 № 95/зп-23 оголошено конкурс на зайняття 560 вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів. Встановлено загальний порядок та строки подання кандидатами заяв та документів для участі в конкурсі, затверджено умови проведення конкурсу та визначено, що питання допуску до участі в конкурсі вирішується Вищою кваліфікаційною комісією суддів України у складі колегій (т. 1, а.с. 78).

09.10.2023 до Комісії надійшла заява ОСОБА_1 про допуск його до участі в оголошеному конкурсі як особи, яка відповідає вимогам статті 69 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", перебуває у резерві на заміщення вакантних посад суддів та не займає суддівської посади, з документами згідно з визначеним Комісією переліком (т. 2, а.с. 178).

Рішенням Комісії від 01.12.2023 № 10/дс-23 ОСОБА_1 допущено до участі в конкурсі на заміщення вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів (т. 1, а.с. 97).

Рішенням Комісії від 19.12.2023 № 177/зп-23 затверджено та оприлюднено на офіційному вебсайті Комісії рейтинг кандидатів на посади суддів місцевих загальних судів у межах конкурсу, оголошеного рішенням Комісії від 14.09.2023 № 95/зп-23. Зокрема, визначено рейтинг кандидатів на посаду судді Володимир- Волинського міського суду Волинської області, в якому ОСОБА_1 зайняв переможне місце (т. 1, а.с. 100).

Із позивачем проведено співбесіди 05.03.2024 та 23.04.2024.

Рішенням ВККС від 23.04.2024 № 449/дс-24 "Про проведення співбесіди з ОСОБА_1, переможцем конкурсу на зайняття вакантних посад суддів місцевих судів, оголошеного рішенням Комісії від 14.09.2023 № 95/зп-23" відмовлено ОСОБА_1 у наданні рекомендації про призначення на посаду судді Володимир-Волинського міського суду Волинської області (т. 1, а.с. 32).

В обґрунтування ВККС вказала на три основні підстави, що викликають обґрунтований сумнів у дотриманні позивачем вимог Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) . Насамперед це факт отримання ним подарунка у вигляді земельної ділянки загальною площею 0,2279 га, розташованою в селі Зміїнець Луцького району Волинської області. Комісія наголосила, що згідно з відомостями з трудової книжки позивача, він на момент укладення договору дарування вказаної земельної ділянки обіймав посаду начальника відділу захисту інтересів громадян і держави у сфері земельних відносин прокуратури Волинської області.

Крім того, ВККС зазначила про наявність обґрунтованого сумніву щодо повідомлення

ОСОБА_1 достовірних відомостей щодо набуття дружиною права власності на квартиру, загальною площею 68,69 кв. м. На думку Відповідача майнові права на вказану квартиру виникли у ОСОБА_2, яка є мамою дружини позивача у 2015 році, і ОСОБА_3 (дружина позивача) могла набути право власності на цю квартиру виключно на підставі цивільно-правового договору, а не шляхом анулювання договору купівлі-продажу.

Також у рішенні Відповідач вказав на неналежне виконання кандидатом на посаду судді вимог Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) у зв`язку з незазначенням ним у декларації за 2022 рік в розділі 6 "Цінне рухоме майно - транспортні засоби" вартості автомобіля, яким дружина позивача користувалась з 24.02.2022 на підставі довіреності, а 10.01.2024 - набула у власність за ціною 700 000 грн.

ОСОБА_1 надав Комісії пояснення, в яких вказав, що договір дарування земельної ділянки на його користь було укладено як засіб погашення боргу третьої особи - власника земельної ділянки - перед померлим батьком позивача, внаслідок чого він відмовився від своєї частки іншого спадкового майна. Щодо набуття дружиною права власності на квартиру, то він не був стороною вказаного правочину, а, отже, не міг впливати на хід домовленостей, при цьому наголосив, що спосіб оформлення цих майнових прав жодним чином не впливає на достовірність відомостей, зазначених ним Комісії. Незазначення у декларації за 2022 рік вартості автомобіля позивач пояснив відсутністю точної та достовірної інформації про вартість автомобіля до моменту його державної реєстрації внаслідок значних коливань курсу валют.

Такі пояснення ОСОБА_1 були відхилені Відповідачем як непереконливі.

Вважаючи таке рішення Комісії протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

ІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН

2.1 ПОЗИЦІЯ ПОЗИВАЧА

Мотивуючи свої вимоги позивач посилається на те, що оскаржуване рішення ВККС є протиправним, оскільки сумнів Відповідача в його доброчесності є необґрунтованим.

Висновок Комісії щодо наявності обґрунтованого сумніву в дотриманні ОСОБА_1 вимог Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) у зв`язку з отриманням ним подарунка у вигляді земельної ділянки, є помилковим, оскільки укладення договору дарування не було пов`язане з виконанням ним функціональних обов`язків працівника органів прокуратури та службовим становищем, відсутністю будь-якого впливу для його укладення, договір укладено з непідпорядкованою особою.

Наголошує на неправильному застосуванні норм матеріального права з боку Відповідача, адже на час укладення договору дарування (25.11.2014) правовідносини, пов`язані із запобіганням корупції, регулювались нормами Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції", а не Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) , порушення якого констатувала ВККС.

На спростування висновків Комісії щодо відсутності документів, які підтверджують боргове зобов`язання третьої особи перед його батьком, позивачем надано суду відповідну заяву вказаного громадянина та копію боргової розписки цієї особи.

Додатково наголошує, що набуття позивачем права власності на земельну ділянку в рахунок погашення боргу особи перед його батьком зумовлене виключно тим, що саме в такий спосіб були врегульовані майнові питання після смерті батька його дружиною - матір`ю позивача, а за наслідками цього позивач повинен був і відмовився від своєї частки у спадщині, - що підтверджує копіями свідоцтв про право на спадщину.

Також наголошує, що набуття земельної ділянки як подарунка було ним відображено в Декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік, поданої в порядку Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" і надалі, і цьому факту було надано оцінку НАЗК при перевірці декларації та ВККС при прийнятті рішення Комісією від 12.06.2018 № 264/дс-18, яким ОСОБА_1 визнано таким, що за результатами спеціальної перевірки відповідає установленим вимогам до кандидата на посаду судді.

Що стосується другої підстави - зазначає, що висновки Комісії щодо обґрунтованих сумнівів у його доброчесності внаслідок переоцінки обставин набуття дружиною позивача права власності на квартиру теж є помилковими, оскільки в дійсності ще у 2014 році ОСОБА_2, яка є матір`ю його дружини, уклала договір купівлі-продажу майнових прав на двокімнатну квартиру, загальною площею 68,69 кв.м., на виконання якого нею було сплачено суму, вказану у договорі, у повному обсязі.

Надалі за заявою ОСОБА_2, поданою до ПАТ "ЛДБК" 07.09.2021, договір купівлі-продажу майнових прав було переоформлено на дружину позивача з подальшим переоформленням на її ім`я решти документів, необхідних для реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Право власності дружини позивача на вищеозначену квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 06.01.2022, відколи ним і декларуються відповідні відомості.

Зауважує, що вказаний договір купівлі-продажу майнових прав від 16.05.2014, укладений з ОСОБА_3, є діючим, ніким не оспорювався, судом недійсним не визнався. Тому цей правочин, в силу положень статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), є правомірним та таким, що відповідає дійсним намірам сторін. Наголошує, що сам він не був стороною вказаних правочинів, тому не міг вплинути на його документальне оформлення та не може нести будь-якої відповідальності щодо його вчинення забудовником, дружиною та тещею. Підсумовує, що спосіб оформлення майнових прав, який був застосований ПАТ "ЛДБК", ОСОБА_2 та ОСОБА_3 жодним чином не впливає на достовірність відомостей щодо майнових прав члена сім`ї, повідомлених позивачем.

Позивач також вважає, що висновок ВККС про неналежне декларування автомобіля, який набула у власність його дружина, не відповідає дійсності, оскільки автомобіль належним чином відображений у деклараціях за 2022 - 2023 роки.

При цьому позивач повідомляв Комісію про те, що з січня 2022 року за усною домовленістю, а з 24.02.2022 - на підставі довіреності, дружина Позивача, ОСОБА_3, використовувала автомобіль, який належав ОСОБА_4 за згодою власника протягом двох років. Дружиною частково погашалися кошти в розрахунку 20000- 30000 грн щомісячно за рахунок отриманих доходів та власних заощаджень. В свою чергу право власності на вказаний автомобіль набуто дружиною відповідно до договору купівлі-продажу від 10.01.2024 за ціною 700 000 грн., відколи ним і декларується вартість такого.

Вказаний автомобіль відображений у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2022 рік як майно, що перебуває в користуванні дружини, а також відображений у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2023 рік як об`єкт права власності із вказівкою вартості 700 000 грн. При цьому на момент подачі декларації 25.03.2024 вартість автомобіля була вже відома з договору купівлі-продажу автомобіля від 10.01.2024, у цій же декларації зазначені відповідні відомості про фінансові зобов`язання.

Наголошує, що діяв відповідно до роз`ясненої НАЗК процедури заповнення декларації, в якій зазначено, що якщо об`єкт перебуває у суб`єкта декларування та/або членів його сім`ї на праві користування і в документах, на підставі яких набуто право на майно, відсутні відомості про вартість об`єкта декларування, у полі щодо вартості такого об`єкта рекомендується обрати позначку "Не відомо". Проведення оцінки об`єкта декларування з метою заповнення декларації законом не вимагається.

Спростував Позивач і відомості про виявлення розбіжностей у Декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави за 2016 рік, поданої позивачем як кандидатом на посаду судді, про що зазначено в оскаржуваному Рішенні Комісії, адже НАЗК ніколи не повідомляло про встановлення будь-яких розбіжностей у його Декларації, відсутні такі повідомлення й у його досьє як кандидата на посаду судді.

Підсумовуючи, узагальнив і наголосив, що повноваження стосовно здійснення контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, незалежно від посади, яку займає така особа, віднесені до виключної компетенції НАЗК і можуть бути реалізовані в порядку, визначеному Законом №1700-VІІ (1700-18) .

Верховним Судом у справі 800/513/17 сформовано сталу правову позицію про те, що: "...здійснення контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у тому числі щодо достовірності і повноти відомостей, зазначених суб`єктом декларування у декларації, належить до виключної компетенції Національного агентства з питань запобігання корупції".

За таких обставин, ВККС фактично в оскаржуваному рішенні підмінила функцію органу контролю НАЗК, а, отже, зазначений висновок в цій частині є необґрунтованим та незаконним.

З приводу висновків, наведених в оскаржуваному рішенні, важливо також відзначити, що позивач неодноразово проходив перевірку, в тому числі з боку інших уповноважених суб`єктів контролю, за наслідками яких не виявлено жодних порушень з приводу наведених в оскаржуваному рішенні обставин, що підтверджується:

• довідкою про результати спеціальної перевірки стосовно ОСОБА_1 від 31.01.18 №21.2-1218;

• листом з додатками НАЗК від 27.12.2017;

• витягом з рішення ВККС №184/зп-18 від 01 серпня 2017 р.;

• довідкою про проходження таємної перевірки доброчесності від 02.02.17 №25/2- 759ра-17 Генеральної прокуратури України;

• довідкою про проходження таємної перевірки доброчесності від 02.08.17 №25/2- 2071ра-17 Генеральної прокуратури України;

• довідкою про проходження таємної перевірки доброчесності від 20.08.18 №25/2- 92ра-18 Генеральної прокуратури України;

• рішенням Одинадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) № 19 від 13.01.21 про успішне проходження прокурорами атестації;

• рішенням Львівської конкурсної комісії з проведення відкритого чотирирівневого конкурсу кандидатів на адміністративні посади у місцевих прокуратурах від 14.12.15;

• висновком ГУ ДФС від 15.06.15 №4148/10/03-18-17-06;

• довідкою про результати проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади" (1682-18) прокуратури Волинської області;

• довідкою прокуратури Волинської області про проведення перевірки відомостей щодо заборон, які можуть бути застосовані до працівника органу прокуратури, який здійснював дії (заходи), наведені у пунктах 9-11 частини другої та частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади";

• довідкою МВС України від 06.05.16 №18/1-3403/Т-1.

Окремо зазначав, що рішенням Комісії від 01.08.2018 № 184/зп-18 ОСОБА_1 направлено до Національної школи суддів України для проходження спеціальної підготовки протягом дев`яти місяців саме за наслідками затвердження результатів спеціальної перевірки, переведеної відділом з питань проведення перевірок департаменту суддівської кар`єри та НАЗК, які будь-яких порушень в діях ОСОБА_1 не встановили та невідповідності його вимогам доброчесності не виявили.

Наостанок зауважив, що Рішенням Комісії №10 від 01 грудня 2023 року у цьому складі також встановлено, що за результатами опрацювання заяв, які розподілено на членів відповідної колегії встановлено, що 116 осіб, які звернулися для участі в Конкурсі, дотрималися Умов, а саме: порядку та строків, визначених оголошенням; подали всі необхідні документи та на день подання документів перебувають у резерві на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів, не займають суддівську посаду; відповідають вимогам до кандидатів на посаду судді, визначеним статтею 69 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Натомість оскаржуване рішення не містить ані мотивів відступу від попередніх висновків Комісії, ані обставин, що слугували підставою для їх неврахування.

2.2 ПОЗИЦІЯ ВІДПОВІДАЧА

Відповідач проти позову заперечував. Вважає, що оскаржуване рішення прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України (254к/96-ВР) та законами України, з дотриманням процедури та передбачених частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) критеріїв для його прийняття. Рішення містить визначені законом підстави його прийняття, а також мотиви, з яких комісія дійшла висновку про відмову у наданні рекомендації для призначення ОСОБА_1 на посаду судді Володимир-Волинського міського суду Волинської області.

Вказує, що, оцінивши пояснення позивача, надані під час співбесіди, Комісія дійшла висновку про те, що факт отримання земельної ділянки у подарунок під час перебування на посаді, яка передбачає виконання функцій держави, неналежне виконання обов`язку щодо декларування відомостей щодо членів сім`ї позивача у своїй сукупності викликають обґрунтований сумнів у відповідності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, що відповідно до положень статті 79-5 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є підставою для відмови в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді. Під час проведення співбесіди позивачем вказаний сумнів не було спростовано.

Наголошує, що повноваження Комісії, передбачені статтею 79-5 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", є дискреційними, та є виключною компетенцією ВККСУ як уповноваженого органу, який на постійній основі діє у національній системі судоустрою. Рішення приймається за внутрішнім переконанням членів Комісії.

Твердження позивача щодо посилань в оскаржуваному рішенні на Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) не впливають на ту обставину, що ним не були дотримані вимоги антикорупційного законодавства щодо отримання подарунків особами, які уповноважені на виконання функцій держави, які розповсюджувались на нього у 2014 році, і стали підставою для висновку про наявність обґрунтованого сумніву у відповідності позивача критеріям доброчесності та професійної етики.

Зазначає, що безпідставними є твердження позивача щодо наявності у Комісії належних документів, які підтверджують наявність боргового зобов`язання, та долучення копії вказаної боргової розписки до позовної заяви, оскільки вказаний документ відсутній у досьє кандидата на посаду судді, відтак, не міг бути досліджений Комісією.

Зауважує, що положення статті 79-5 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачають проведення оцінки на момент проведення співбесіди, а посилання позивача на перевищення повноважень Комісією в частині надання оцінки правильності заповнення декларації та перебирання ВККС на себе повноважень Національного агентство з питань запобігання корупції є помилковими, оскільки висновки, викладені в оскаржуваному рішенні, сформовані виключно в межах повноважень, передбачених Законом, а вказані вище обставини досліджені виключно як такі, що дають підстави для обґрунтованого сумніву про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики.

2.3 СТИСЛИЙ ЗМІСТ ВІДПОВІДІ НА ВІДЗИВ ВІДПОВІДАЧА

У відповіді на відзив позивач посилається на те, що Відповідачем не спростовано доводи позовної заяви щодо необґрунтованості висновків Комісії в частині підміни обставин, що слугували підставою набуття ним у власність земельної ділянки (це позичка, а не оплата послуг). Під час проведення співбесіди 23.04.2024 позивачу не було відомо про документальне оформлення боргових зобов`язань власника ділянки перед його батьком, а при проведенні співбесіди Комісією не пропонувалось з`ясувати такі обставини та надати відповідні підтверджуючі документи.

З огляду на викладене висновки Комісії та твердження відзиву не відповідають обставинам справи, спростовуються безпосередньо поясненнями позивача, копіями заяви та розписки, що, в свою чергу, свідчить про поверхневий підхід Відповідача до з`ясування обставин набуття позивачем у власність вказаної земельної ділянки.

Також у відзиві, на думку ОСОБА_1, ВККС не спростовано його доводів про те, що він, не будучи стороною правочинів між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ПАТ "Луцький домобудівельний комбінат", не міг впливати на їх перебіг та документальне оформлення, й, відповідно, не може нести будь-якої відповідальності за наслідками вчинення цих правочинів. При цьому ні з оспорюваного рішення, ні з відзиву на позов не вбачається, в чому ж саме полягає недостовірність відображених ним у Декларації відомостей.

Наголошує, що ним дійсно оспорюється результат дискреційних повноважень Відповідача, оскільки така дискреція не є абсолютною, і в частині негативного для особи рішення про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді свобода розсуду Комісії обмежена як загальними вимогами необхідності дотримання принципів верховенства права, положеннями статті 19 Конституції України, так і безпосередньо частиною третьою статті 79-5 спеціального закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якою рішення про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді має бути вмотивованим і ухвалюється лише у разі наявності обґрунтованого сумніву щодо його відповідності критеріям доброчесності чи професійної етики.

ІІІ. ЗАГАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА (РЕЛЕВАНТНІ ДО СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН) ТА ЇХ АНАЛІЗ У ВИМІРІ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ

Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, - гарантує частина статті 1 Основного закону.

Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) і повинні відповідати їй. Норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується.

У вимірі конституційних гарантій (статті 3, 8 Основного закону) саме права людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави в особі кожного її органу, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

На підставі Закону України "Про приєднання України до Статуту Ради Європи" від 31 жовтня 1995 року № 398/95-ВР (398/95-ВР) Україна приєдналася до Статуту Ради Європи, підтверджуючи тим самим відданість України ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів.

Відповідно до статті 3 Статуту Ради Європи кожний член Ради Європи обов`язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією, а також повинен відверто та ефективно співробітничати в досягненні мети Ради, визначеної у главі I. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).

Так, частиною першою статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Частиною першою статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) як джерело права.

Варто зауважити, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити у світлі її преамбули, яка проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін.

При цьому частина перша статті 129 Конституції України зобов`язує суди вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає й врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Крім того, частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тобто судовий контроль за реалізацією суб`єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними частиною другою статті 2 КАС України критеріями, зокрема, чи діяли вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Перевіряючи допустимість до судового оскарження рішення відповідача у конкурсній процедурі, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до практики ЄСПЛ приватне життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, зокрема стосунків професійного або ділового характеру (див. mutatis mutandis рішення від 7 серпня 1996 року у справі "С. проти Бельгії" (С. v. Belgium), заява № 21794/93, параграф 25). А обмеження, накладені на доступ до професії, визнані цим судом такими, що впливають на приватне життя (див. mutatis mutandis рішення від 27 липня 2004 року у справі "Сідабрас та Джяутас проти Литви" (Sidabras and Dziautas v. Lithuania), заяви № 55480/00 та № 59330/00, параграф 47).

У рішенні від 12 січня 2023 року у справі "Овчаренко та Колос проти України" (заяви № 27276/15 і № 33692/15) Суд зазначив, що трудові спори per se не виключаються зі сфери "приватного життя" у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входять (і) "внутрішнє коло" заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки, за якими, як правило, виникають питання, пов`язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення від 25 вересня 2018 року у справі "Денісов проти України" [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункт 115). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (там само, пункт 116).

З принципу "правової держави" витікає вимога законності та узгодженості діяльності її органів. Саме тому на рівні Основного закону закріплено, що "органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України" та що "органи державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" (стаття 6, частина друга статті 19 Конституції України).

Для гарантування конституційного порядку, нормального функціонування держави з метою утвердження прав і свобод людини і забезпечення гідних умов життя Конституція України (254к/96-ВР) передбачає структуровану, багаторівневу, ієрархічну систему органів державної влади, які наділені відповідною компетенцією, мають свій предмет відання та владні повноваження. Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову передбачає, що кожний орган державної влади має належати до однієї з гілок влади (законодавчої, виконавчої чи судової) або мати особливий статус, окремо визначений Основним Законом України.

Лише визначений законом орган уповноважений представляти державу у конкретній сфері державного управління, і жоден інший не уповноважений діяти замість нього та реалізовувати його повноваження. Тобто, органи державної влади не взаємозамінні, одні не вправі ухвалювати рішень чи робити у своїх актах висновки з питань, що належать до компетенції інших.

Принципи справедливості, рівності, свободи й гуманізму займають чільне місце в системі права й виконують традиційні функції.

Так, у пункті 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року (v015p710-04) у справі №15-рп/2004 зазначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

Принцип добросовісності виступає як один з принципів тлумачення юридичних актів і означає суворо об`єктивний, без ознак свавілля, зловживання правом і спроб отримати незаконні переваги, підхід до з`ясування й уточнення намірів законодавця із метою забезпечення найповнішого та беззаперечного виконання всіх його приписів. Цей принцип лежить в основі римської максими "non concedit venire contra factum proprium" ("ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці"), що знайшла відображення в сучасному адміністративному праві як доктрина заборони суперечливої поведінки з боку владного суб`єкта.

За принципом належного урядування влада має здійснюватись у розумний, правомірний, справедливий та найбільш передбачуваний спосіб.

Принцип належного врядування має низку основних характеристик. Ними є: забезпечення участі, орієнтація на консенсус, відповідальність (підзвітність), прозорість, належне реагування, ефективність і результативність, рівність і врахування інтересів та відповідність принципу верховенства права.

Важливо відзначити, що основною сутністю принципів належного врядування та верховенства права є те, щоб вони повинні не просто декларуватися, а реально виконуватися та дієво захищатися від порушень на всіх рівнях публічного адміністрування: громадським контролем, виконавчим контролем системи органів юстиції, судовою владою та парламентським контролем.

Так, у пунктах 70-71 рішення по справі "Рисовський проти України" (29979/04) Європейський Суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування", зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності. Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), №10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), № 36548/97, пункт 58). Іншими словами державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), пункт 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункту 58, "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), №32457/05, пункту 40, "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), №35298/04, пункту 67).

Вислів "згідно із законом" вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права. Ця фраза передбачає, inter alia, що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права. Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання.

Міжнародне співтовариство ставить доволі високі вимоги до якості й прогнозованості законів, ясності їхнього формулювання, правильного тлумачення та коректного правозастосування.

Так, Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська Комісія) у Доповіді щодо верховенства права від 4 квітня 2011 року № 512/2009 зазначила, що однією з складових Верховенства права є правова визначеність; вона вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість (передбачуваність) ситуацій та правовідносин, що виникають.

Правова визначеність передбачає стабільність і цілісний характер законодавства, здійснення адміністративної практики органами державної влади на основі закону відповідно до принципу верховенства права, а також прозорість і демократизм при прийнятті владних рішень.

Тільки така правова архітектура визначає підвалини правової держави у всіх сферах її діяльності, а конституційний лад визначається й змінюється виключно народом України й не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ч. 3 ст. 3 КУ).

При цьому будь-який уповноважений орган влади зобов`язаний суворо дотримуватись компетенційного принципу, що випливає з принципу розподілу влади й принципу належного урядування.

Під компетенцією державного органу розуміється сукупність встановлених для цього органу повноважень, які визначають предмет його відання/діяльності. Компетенція, повноваження, функції і завдання адміністративного органу визначаються у Конституції України (254к/96-ВР) , профільних законах чи актах уряду, які приймаються саме для цього органу, та означає: по-перше: перебування вирішуваного питання у сфері владного відання/діяльності, що визначені законодавством саме для цього органу; по-друге: наявність у нього владних повноважень, достатніх для вирішення відповідного питання.

Адміністративний акт індивідуальної дії є таким, що прийнятий з дефектами суб`єктного складу, якщо він виданий не уповноваженим на його прийняття органом, або особою, що діяла поза межами компетенції (порушила встановлений законодавством предмет свого відання, або вийшла за межі сфери свого владного впливу на об`єкти управління, чи то перевищила владні повноваження щодо законних предметів свого відання чи зловжила ними).

Некомпетентність державного органу чи посадової особи є істотним неусувним дефектом такого адміністративного акта і тягне нікчемність останнього.

Основні засади запобігання і протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень збитків, шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави визначає спеціальне антикорупційне законодавство, основу якого до 14 жовтня 2014 року (частково до 01.09.2016) складав Закон України "Про засади запобігання і протидії корупції" № 3206-VI від 7 квітня 2011 року (3206-17) , а після втрати ним чинності - Закон України "Про запобігання корупції" № 1700-VII від 14 жовтня 2014 року (1700-18) у відповідній редакції.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 1700-VII НАЗК є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.

Згідно з пунктом 7-1 частини першої статті 11 Закону № 1700-VII до повноважень НАЗК належить здійснення в порядку, визначеному цим Законом, контролю та перевірки декларацій суб`єктів декларування, зберігання та оприлюднення таких декларацій, проведення моніторингу способу життя суб`єктів декларування.

У разі виявлення ознак адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, уповноважені особи Національного агентства складають протокол про таке правопорушення, який направляється до суду в порядку, визначеному Національним агентством (частина сьома статті 12 Закону № 1700-VII).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 46 Закону № 1700-VII у декларації зазначаються відомості про об`єкти нерухомості, що належать суб`єкту декларування та членам його сім`ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право. Такі відомості включають:

а) дані щодо виду, характеристики майна, місцезнаходження, дату набуття майна у власність, оренду або інше право користування, вартість майна на дату набуття його у власність, володіння або користування;

б) у разі якщо нерухоме майно перебуває у спільній власності, про усіх співвласників такого майна вказуються відомості, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. У разі якщо нерухоме майно перебуває в оренді або на іншому праві користування, про власника такого майна також вказуються відомості, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Згідно зі статтею 51-1 Закону № 1700-VII Національне агентство проводить щодо декларацій, поданих суб`єктами декларування, такі види контролю: 1) щодо своєчасності подання; 2) щодо правильності та повноти заповнення; 3) логічний та арифметичний контроль. Порядок проведення передбачених цієї статтею видів контролю, а також повної перевірки декларації визначається Національним агентством (частина 3 цієї статті).

У разі встановлення за результатами повної перевірки декларації відображення у декларації недостовірних відомостей Національне агентство письмово повідомляє про це керівника відповідного державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх апарату, юридичної особи публічного права, в якому працює відповідний суб`єкт декларування, та спеціально уповноважені суб`єкти у сфері протидії корупції (частина друга статті 51-3 Закону № 1700-VII).

Питання відповідальності за вчинення корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень регламентує Розділ XI Закону № 1700-VII (1700-18) . Так, за змістом статті 65-1 цього Закону, за вчинення корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 3 цього Закону, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. Особа, яка вчинила корупційне правопорушення або правопорушення, пов`язане з корупцією, однак судом не застосовано до неї покарання або не накладено на неї стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, пов`язаними з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї діяльності, підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. Особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, стосовно якої набрало законної сили рішення суду про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, підлягає звільненню з посади в установленому законом порядку. З метою виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню корупційного або пов`язаного з корупцією правопорушення або невиконанню вимог цього Закону в інший спосіб, за поданням спеціально уповноваженого суб`єкта у сфері протидії корупції або приписом Національного агентства рішенням керівника органу, підприємства, установи, організації, де працює особа, яка вчинила таке правопорушення, проводиться службове розслідування в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Обмеження щодо заборони особі, звільненій з посади у зв`язку з притягненням до відповідальності за корупційне правопорушення, займатися діяльністю, пов`язаною з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї діяльності, встановлюється виключно за вмотивованим рішенням суду, якщо інше не передбачено законом. Особа, якій повідомлено про підозру у вчиненні нею кримінального правопорушення у сфері службової діяльності, підлягає відстороненню від виконання повноважень на посаді в порядку, визначеному законом. Особа, стосовно якої складено протокол про адміністративне правопорушення, пов`язане з корупцією, якщо інше не передбачено Конституцією і законами України, може бути відсторонена від виконання службових повноважень за рішенням керівника органу, установи, підприємства, організації, де вона працює, до закінчення розгляду справи судом.

У Кодекс України про адміністративні правопорушення (8073-10) , Кримінальний кодекс України (2341-14) та низку інших законодавчих актів внесено відповідні зміни.

Отже, відповідно до Закону № 1700-VII (1700-18) саме НАЗК є тим державним органом, до компетенції якого належить здійснення контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, незалежно від посади, яку займає така особа, та вжиття заходів щодо виявлення відповідних порушень з подальшим ініціюванням притягнення винних осіб до відповідного виду відповідальності.

Серйозність визначених законом наслідків притягнення особи до будь-якого з визначених законом видів відповідальності (включаючи відсторонення та звільнення з займаної посади) за вчинення корупційного або пов`язаного з корупцією порушення зумовило законодавче закріплення вимог щодо дотримання процедури такого притягнення та гарантування прав особи у відповідному провадженні.

Натомість організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначає Закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) (далі - Закон № 1402-VIII (1402-19) , тут і далі - у редакції, чинній на час спірних правовідносин), Розділ IV якого регламентує порядок зайняття посади судді.

Згідно з частиною першою статті 92 Закону № 1402-VIII ВККС є державним колегіальним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України. Повноваження цього органу визначенні статтею 93 цього Закону, серед яких проведення добору кандидатів для призначення на посаду судді, у тому числі організація проведення щодо них спеціальної перевірки відповідно до закону, проведення кваліфікаційного оцінювання та ведення досьє кандидата на посаду судді.

Для здійснення своїх повноважень ВККСУ має право витребовувати та одержувати необхідну інформацію від суддів, судів, Державної судової адміністрації України, органів суддівського самоврядування, інших органів та установ у системі правосуддя, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, об`єднань громадян та окремих фізичних осіб, та користуватися автоматизованими інформаційними і довідковими системами, реєстрами та банків даних, державними, у тому числі урядовими, засобами зв`язку і комунікацій, мережами спеціального зв`язку та іншими технічними засобами. Ненадання такої інформації на вимогу Комісії має наслідком відповідальність, установлену законом.

Частиною 1 статті 70 Закону № 1402-VIII визначено, що добір на посаду судді місцевого суду (далі - добір на посаду судді) здійснюється в порядку, визначеному цим Законом, та включає такі етапи:

1) оголошення добору на посаду судді;

2) подання особами, які виявили намір стати суддею, заяви та документів для участі у доборі на посаду судді;

3) допуск до участі у доборі на посаду судді;

4) складання кваліфікаційного іспиту;

5) проведення спеціальної перевірки, передбаченої цим Законом;

6) проведення перевірки особистих морально-психологічних якостей кандидатів на посаду судді (у разі визначення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України такої необхідності);

7) затвердження рейтингу кандидатів на посаду судді;

8) зарахування кандидатів на посаду судді до резерву на зайняття вакантних посад суддів.

Глава 3 Закону № 1402-VIII (1402-19) регламентує порядок оголошення і проведення конкурсу та призначення на посаду судді.

Так, відповідно до статті 79 Закону № 1402-VIII конкурс на зайняття вакантної посади судді проводиться відповідно до цього Закону та положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, що затверджується Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, з дотриманням вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Частиною першою статті 79-2 Закону № 1402-VIII визначено, що ВККС проводить конкурс на зайняття вакантних посад: суддів місцевого суду - на основі рейтингу кандидатів на посаду судді та суддів, які виявили намір бути переведеними до іншого місцевого суду відповідно до статті 82 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 79-4 Закону № 1402-VIII конкурс на зайняття вакантної посади судді полягає у визначенні переможця - учасника конкурсу, який має найвищу позицію за рейтингом.

Частинами першою-третьою статті 79-5 Закону № 1402-VIII встановлено, що після визначення переможця конкурсу Комісія на своєму засіданні проводить з ним співбесіду.

За результатами співбесіди Комісія ухвалює: рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді; рішення про рекомендацію про переведення судді (якщо переможцем конкурсу на посаду судді місцевого суду став суддя).

Комісія ухвалює вмотивоване рішення про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді у разі наявності обґрунтованого сумніву щодо його відповідності критеріям доброчесності чи професійної етики. У такому разі переможцем конкурсу визначається наступний у рейтингу кандидат.

За приписами статті 83 Закону № 1402-VIII серед іншого, за заявою кандидата на посаду судді, поданою для участі у конкурсі, ВККСУ проводить кваліфікаційне оцінювання з метою визначення здатності такого кандидата здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації.

Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.

Частиною 6 цієї статті визначено, що у разі якщо в процесі кваліфікаційного оцінювання судді (не кандидата!) Вищій кваліфікаційній комісії суддів України стане відомо про обставини, що можуть свідчити про порушення суддею законодавства у сфері запобігання корупції, Комісія негайно повідомляє про це спеціально уповноважені суб`єкти у сфері протидії корупції. Вища кваліфікаційна комісія суддів України має право зупинити проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді до отримання відповіді від спеціально уповноважених суб`єктів у сфері протидії корупції.

Частиною дев`ятою статті 69 Закону № 1402-VIII передбачено, що кандидат на посаду судді відповідає критерію доброчесності, якщо відсутні обґрунтовані сумніви у його незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у його бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження його майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів його сім`ї задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу.

Стандарти етичної поведінки суддів встановлені Кодексом суддівської етики, затвердженим ХІ черговим з`їздом суддів України 22.02.2013 (редакція, чинна на час спірних правовідносин) та Бангалорськими принципами поведінки суддів від 19.05.2006, схваленими Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27.07.2006 №1006/23. Вони адресовані суддям для використання як інструкції, а також судовим органам для використання як базових принципів регламентації поведінки суддів.

Відповідно до частини першої статті 88 Закону №1402-VІІІ ВККСУ ухвалює вмотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.

Частиною другою цієї статті передбачено, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) .

Рішення Комісії, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; рішення не підписано будь-ким із складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання; суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків (частина третя статті 88 Закону № 1402-VІІІ).

На виконання вимог статті 79 Закону № 1402-VІІІ ВККСУ рішенням від 02.11.2016 № 141/зп-16 затвердила Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді (далі - Положення № 141/зп-16).

Відповідно до пункту 8.5. Положення № 141/зп-16 співбесіда з переможцем конкурсу складається з таких етапів: оголошення доповіді членом Комісії; надання кандидату можливості доповнити, уточнити чи спростувати оголошену в доповіді інформацію; послідовне обговорення з кандидатом даних щодо його відповідності критеріям доброчесності та професійної етики та пов`язана з цим інформація.

Члени Комісії мають право ставити кандидату запитання щодо оголошених під час доповіді відомостей, самостійно знайомитися з досьє, ставити запитання доповідачу, порушувати перед Комісією питання, які виникли під час ознайомлення з досьє (пункт 8.10. Положення № 141/зп-16).

Згідно з пунктом 8.12. Положення № 141/зп-16 за результатами співбесіди Комісія ухвалює: рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді; рішення про рекомендацію про переведення судді (якщо переможцем конкурсу на посаду судді місцевого суду став суддя).

Відповідно до пункту 8.13. Положення № 141/зп-16 рішення про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді ухвалюється Комісією за наявності обґрунтованого сумніву щодо його відповідності критеріям доброчесності чи професійної етики.

Законодавче регулювання не є і не може бути всеосяжним за формою та змістом, тому наявність певної міри розсуду правозастосочого органу є допустимою та очікуваною. Попри це, границі дискреційних повноважень адміністративного органу не можуть бути неоглядними. Межа такого розсуду повинна бути мінімально достатньою, для, зокрема, уникнення порушення законодавчих приписів та запобігання зловживанням.

Практика ЄСПЛ свідчить, що надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права і закон має з достатньою чіткістю визначати межі дискреції, наданої компетентним органам, та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети цього заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення від 02 листопада 2006 року у справі "Волохи проти України", від 02 серпня 1984 року у справі "Мелоун проти Сполученого Королівства").

У рішенні від 8 червня 2016 року №3-рп/2016 (справа №1-2/2016) Конституційний Суд України визнав, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак наголошує, що у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів. Конституційний Суд України зазначив, що дискреційні повноваження органу державної влади …мають бути однозначно визначені у Законі. Натомість існування в ньому нечітко визначеного переліку підстав та наявність у відповідних органів певних дискреційних повноважень без визначення їх меж у Законі може призвести до порушення прав особи.

Положення Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року, прийнятої на 316-1 нараді заступників Міністрів дають загальне уявлення про розсуд адміністративного органу та міжнародні стандарти його здійснення

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 7, 10 Додатку до Рекомендації R (80)2 наголошується на необхідності мотивування адміністративних актів і на праві контролюючих органів на отримання інформації, пов`язаної з ухваленням певного публічновладного рішення.

Таким чином, контроль за адміністративними актами може відбуватися в порядку поступового адміністративного і судового оскарження цих актів. Метою судового контролю за адміністративними актами є забезпечення їх законності та "якісності" (пункт 43). Крім того, як і в попередній Резолюції, у пунктах 7, 10 Додатку до Рекомендації R (80)2 наголошується на необхідності мотивування адміністративних актів і на праві контролюючих органів на отримання інформації, пов`язаної з ухваленням певного публічно-владного рішення.

Правовладдя вимагає, щоб жодна дискреція не була настільки необмеженою, щоб стати потенційно свавільною. Жодна дискреція не може бути юридично безмежною. З огляду на викладене, межі дискреції ВККС у процедурі проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному та судовому контролю.

Аналогічний висновок зроблений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2025 року у справі № 9901/54/19.

Приписи частини 2 статті 19 Конституції України передбачають, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на підставі закону, тобто вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Закладений в основу цього положення Конституції принцип суспільної свободи (in dubio pro libertate) означає, що органи мають використовувати лише ті повноваження, що прямо передбачені законом.

При цьому вжите законодавцем формулювання "на підставі" означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним. "У межах повноважень" означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. "У спосіб" означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби ( з постанови ВП ВС від 19 жовтня 2023 року у справі № 9901/43/21).

Вимога щодо обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень означає, що таке рішення повинне прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття. Цей критерій вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так й інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього суб`єкт владних повноважень має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків. Несприятливе для особи рішення повинне бути вмотивованим.

Натомість покладена в основу романо-германської системи права римська максима "contrariorum contraria est ratio" - вимагає, що для протилежних висновків необхідні істотно відмінні (протилежні) умови.

На практиці вона означає, що якщо при порівнянні двох справ з однаковими умовами, але протилежним результатом, не з?ясовано істотних об?єктивних відмінностей, причин, що упосліджують такі наслідки, вважається, що орган не керується раціональними причинами при вирішенні питань своєї компетенції.

Отже, визначальним критерієм правомірності рішення ВККС про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді в аспекті його відповідності частині третій статті 79-5 Закону № 1402-VIII є встановлення Комісією обставин, які стали підставою для відмови в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді, та мотивів, з яких ВККС дійшла відповідних висновків. При цьому такі обставини повинні бути відмінними від тих, які лягли в основу позитивного рішення щодо цього ж кандидата, а висновки щодо відступу (відхилення) від попередніх - належним чином пояснені в самому рішенні.

Тобто негативне рішення відповідача має містити не лише посилання на визначені законом підстави відмови у наданні рекомендації, а й мотиви, з яких ВККС дійшла висновку про наявність обумовлених вище обставин та причин.

ІV. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Заслухавши сторін, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню з огляду на таке.

У цій справі Позивач оскаржує рішення ВККС України, прийняте щодо нього після успішного проходження ним процедури добору у межах конкурсу на посаду судді, оголошеного рішенням ВККС від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23, яким йому відмовлено в наданні рекомендації для призначення на посаду судді Володимир-Волинського міського суду Волинської області. Відповідно, оспорюване Позивачем рішення безпосередньо зачіпає його право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, в аспекті доступу до обраної професії та можливості встановлювати і розвивати стосунки професійного характеру.

Пунктом 2 Умов проведення конкурсу на зайняття 560 вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів визначено, що для допуску до Конкурсу проводитиметься перевірка поданих кандидатами на посаду судді документів та даних з метою встановлення відповідності вимогам до кандидатів на посаду судді, визначеним статтею 69 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Як вже зазначалося, частиною 9 статті 69 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що кандидат на посаду судді відповідає критерію доброчесності, якщо відсутні обґрунтовані сумніви у його незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у його бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження його майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів його сім`ї задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу.

Отже, доброчесність як вимога до судді (кандидата на посаду судді) запроваджена в українське законодавство Законом № 1401-VIII (1401-19) , однак змісту цього поняття законами України не визначено.

В одному з рішень Великої Палати Верховного Суду доброчесність тлумачиться як позитивна моральна якість, зумовлена свідомістю і волею людини, яка є узагальненою стійкою характеристикою людини, її способу життя, вчинків; якість, що характеризує готовність і здатність особистості свідомо і неухильно орієнтуватись у своїй діяльності та поведінці на принципи добра і справедливості.

Авторитет та довіра до судової влади формуються залежно від персонального складу судів, від осіб, які обіймають посади суддів та формують суддівський корпус. Саме тому важливо, щоб кандидат на посаду судді, як і суддя, не допускав будь-якої неналежної (недоброчесної, неетичної) поведінки як у професійній діяльності, так і в особистому житті, яка може поставити під сумнів відповідність кандидата критерію доброчесності, що негативно вплине на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

Як можна зрозуміти зі змісту оспорюваного рішення та пояснень сторони відповідача, ВККС ухвалила його, маючи сумніви щодо відповідності позивачки як кандидата на посаду судді критерію доброчесності, проаналізувавши зміст поданих позивачкою декларацій.

У цьому контексті варто зазначити, що за правилами частини першої статті 46 Закону № 1700-VII в декларації зазначаються відомості, зокрема, про: об`єкти нерухомості, що належать суб`єкту декларування та членам його сім`ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право; цінне рухоме майно, вартість якого перевищує 100 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року, що належить суб`єкту декларування або членам його сім`ї на праві приватної власності, у тому числі спільної власності, або перебуває в її володінні або користуванні незалежно від форми правочину, внаслідок якого набуте таке право.

Своєю чергою, частина дев`ята статті 69 Закону № 1402-VIII встановлює умови визначення відповідності кандидата на посаду судді критерію доброчесності, які законодавець пов`язує з наявністю / відсутністю обґрунтованих сумнівів у його незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у його бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження його майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів його сім`ї задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу.

При цьому поняття "обґрунтовані сумніви" в адміністративному судочинстві означає, що сумніви повинні бути підкріплені конкретними фактами або доказами, які можуть викликати сумнів у правильності або законності певного рішення, дії чи бездіяльності, а також достовірності наданих (в цьому випадку) кандидатом на посаду судді відповідних пояснень, які Комісія ставить під сумнів. Ці сумніви не можуть бути простою підозрою чи відчуттям членів Комісії, а повинні базуватись на реальних фактах або обставинах, що дозволяють обґрунтовано сумніватися в певних подіях, фактах чи твердженнях.

Це означає, що сумніви не можуть бути просто суб`єктивними, вони повинні мати об`єктивну основу (мають підтверджуватися фактичними даними), яка може бути перевірена і оцінена судом.

Тобто …у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень на останнього покладено обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, які були наявні та враховувались на момент прийняття оскаржуваного рішення, вчинення дії або бездіяльності, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов`язок відсутній, якщо відповідач визнає позов.

Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово роз`яснювала, що легітимна мета вимірювання доброчесності полягає в здобутті доказів умисного порушення норм суддівської етики чи свідомого нехтування стандартами поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, а також допущення поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2024 року у справі № 990/139/24 (пункти 120, 123-129 постанови).

В аспекті наведеного важливо відзначити, рішення Відповідача, яке є предметом судового оскарження, ґрунтується на трьох основних підставах, що викликали у ВККС "обґрунтований сумнів у дотриманні позивачем вимог Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) , які коротко можна сформулювати так: факт отримання позивачем, який обіймав посаду начальника відділу захисту інтересів громадян і держави у сфері земельних відносин прокуратури Волинської області, подарунка у вигляді земельної ділянки; повідомлення ОСОБА_1 недостовірних відомостей щодо набуття дружиною права власності на квартиру, загальною площею 68,69 кв. м. та незазначення ним у декларації за 2022 рік вартості автомобіля, який перебував у користуванні дружини позивача й відповідних фінансових зобов`язань.

При цьому, як вбачається з тексту оскаржуваного рішення, порушення ОСОБА_1 антикорупційного законодавства констатовано ВККСУ як факт, з визначенням відповідної кваліфікації за нормами Закону 1700-VII, зокрема частини другої статті 23 цього Закону (пункти 33-37 оскаржуваного рішення Комісії).

Отже, перевірка цих обставин, а також дотримання Комісією при прийнятті оскаржуваного рішення положень частини другої статті 2 КАС України і складає предмет доказування у цій справі.

Колегія суддів звертає увагу на те, що рішенням ВККС від 01.12.2023, зокрема, ОСОБА_1 вирішено допустити до участі в конкурсі, оголошеному рішенням Комісії від 14.09.2023 № 95/зп-23, а отже Комісією проведено його перевірку з метою встановлення відповідності вимогам до кандидатів на посаду судді, визначеним статтею 69 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Також причини, з яких ОСОБА_1 відмовлено в наданні рекомендації про призначення на посаду судді Володимир-Волинського міського суду Волинської області, зокрема щодо отримання ним подарунка у вигляді земельної ділянки, існували на час та були предметом оцінки при прийнятті рішення Комісією від 12.06.2018 № 264/дс-18, яким ОСОБА_1 визнано таким, що за результатами спеціальної перевірки відповідає установленим вимогам до кандидата на посаду судді.

Отже, приймаючи оскаржуване рішення, ВККС по-іншому оцінила обставини життя позивача, аніж в її ж рішенні від 12.06.2018 № 264/дс-18 щодо відповідності позивача встановленим Законом № 1402-VIII (1402-19) вимогам до кандидата на посаду судді (щодо обставин, які виникли до початку участі ОСОБА_1 у доборі кандидатів на посаду судді, оголошеного рішенням Комісії від 03 квітня 2017 року),

не зазначивши при цьому достатніх фактичних підстав на обґрунтування такого свого висновку.

Після проходження спеціальної перевірки кандидата на посаду судді та прийняття ВККС рішення від 12.06.2018 № 264/дс-18 щодо відповідності встановленим Законом № 1402-VIII (1402-19) вимогам до кандидата на посаду судді, у позивача виникли обґрунтовані сподівання на те, що він після успішного проходження кваліфікаційного іспиту та зайняття першого місця в рейтингу учасників на посади суддів отримає рекомендацію Комісії про призначення на посаду судді відповідного суду, позаяк обставини його життя, які виникли до 2017 року, не будуть переоцінені ВККС в інший спосіб.

Крім того, у рішенні від 29.09.2017 № 403/дс-17 Комісією також не встановлено обставин, які можуть свідчити про наявність підстав для відмови, зокрема, кандидату ОСОБА_1 у допуску до участі у доборі кандидатів на посаду судді.

Вказане свідчить про те, що ВККС діяла непослідовно і непередбачувано, неодноразово підтвердивши сподівання позивача на подальшу участь в конкурсі, та зрештою змінивши свою оцінку таких обставин без достатніх об`єктивних причин і належних обґрунтувань.

У цьому аспекті Суд вважає за необхідне звернути увагу на рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Бігаєва проти Греції".

Відповідно до преамбули цієї справи, Колегія адвокатів не дозволила особі брати участь у вступних іспитах у зв`язку з наявністю питання про громадянство заявниці як про перешкоду для її участі у складанні вступних іспитів, після проходження тривалого стажування.

Як вказує Європейський Суд з прав людини, цим маневром Колегія раптово зруйнувала професійні мрії заявниці після того, як сама ж спонукала її до того, що вісімнадцять місяців свого професійного життя заявниця присвятила виконанню умов про передбачене Колегією стажування. З урахуванням природи та підстав цього стажування, встановлених відповідним національним законодавством, заявниця не могла б через будь-які видимі причини пройти зазначене стажування, якщо Колегія адвокатів негативно відповіла б на її клопотання про стажування.

При цьому Європейський Суд наголосив, що питання про те, чи був мотив недопущення заявниці до складання організованих Колегією адвокатів іспитів, а саме її громадянство, достатньо обґрунтованим, не є головним у цій справі; навпаки, суттєвим є той факт, що влада дозволила заявниці пройти передбачене стажування, хоча спочатку уже було зрозуміло, що після завершення стажування вона не отримає права брати участь у складанні іспитів для вступу до адвокатури.

З урахуванням вищевикладеного Європейський Суд дійшов до висновку, що у діях компетентної влади не було достатньої послідовності та поваги до особистого та професійного життя заявниці і що держава-відповідач також порушила цими діями право заявниці на повагу до її приватного життя відповідно до положень статті 8 Конвенції.

Вирішуючи справу за подібних обставин ВП ВС виходила з того, що "причини, за яких ОСОБА_1 відмовлено в наданні рекомендації до Вищої ради правосуддя про призначення її на посаду судді Теплодарського міського суду Одеської області, були предметом розгляду у ВККС під час прийняття рішення від 12 червня 2018 року № 267/дс-18, яким ОСОБА_1 визнано такою, що за результатами спеціальної перевірки відповідає установленим Законом вимогам до кандидата на посаду суді. Таким чином, приймаючи оскаржуване рішення, ВККС по іншому оцінила обставини життя ОСОБА_1, аніж в її рішенні від …, щодо відповідності позивачки встановленим Законом № 1402-VIII (1402-19) вимогам до кандидата на посаду судді (щодо обставин, які виникли до початку взяття позивачкою участі в доборі кандидатів на посаду судді місцевого суду, оголошеного рішенням Комісії від 03 квітня 2017 року), не зазначивши при цьому достатніх фактичних даних на обґрунтування свого висновку", та наголосила, що "у ОСОБА_1 виникли обґрунтовані сподівання на те, що вона після успішного проходження кваліфікаційного іспиту та зайняття першого місця в рейтингу учасників на посади суддів місцевих загальних судів отримає рекомендацію Комісії про призначення на посаду судді відповідного суду, позаяк обставини її життя, які виникли у 2015 - 2016 роках, не будуть переоцінені ВККС в інший спосіб". Необґрунтованими визнано і посилання ВККС в апеляційній скарзі на те, що під час проходження ОСОБА_1 етапів добору на посаду судді Закон № 1402-VIII (1402-19) , а саме стаття 69, не містив припису, яким встановлено ознаки відповідності кандидата критерію доброчесності, з огляду на редакцію відповідної норми (з постанови ВП ВС від 07 листопада 2024 року у справі № 990/124/24).

За змістом оспорюваного рішення Комісія дійшла висновку про відмову ОСОБА_1 в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді, зокрема, оцінивши обставини набуття 25.11.2014 позивачем права власності на земельну ділянку шляхом укладення договору дарування, отриману ним в рахунок погашення боргу особи перед його померлим батьком.

Вказаний договір дарування відображений позивачем у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік, зокрема у пункті 11 (дарунки, призи, виграші) розділу 3 (відомості про доходи), а також у пункті 23 цього ж розділу (відомості про нерухоме майно).

При цьому, як на момент проведення співбесіди з позивачем, так і на час розгляду справи, у ВККС відсутня інформація про визнання цього договору дарування нікчемним, недійсним або удаваним.

Також сторонами не надано доказів на підтвердження виявлення НАЗК, як уповноваженим не це органом, ознак адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією чи складання відповідного протоколу про таке правопорушення у діях позивача щодо набуття права власності на земельну ділянку шляхом укладення договору дарування.

Достовірність відомостей у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік щодо наявності майна (майнових прав), набутого за час перебування позивача на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України "Про очищення влади", та відповідність вартості майна (майнових прав) доходам, отриманим із законних джерел, підтверджується також довідкою прокуратури Волинської області про результати перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади" (1682-18) від 21 вересня 2023 року.

Виходячи з наведеного, ОСОБА_1 виконано вимоги закону щодо необхідності декларування набуття права власності на земельну ділянку, а порушення позивачем вимог Закону № 1700-VII (1700-18) , про яке зазначає Комісія, не встановлено уповноваженим органом у визначений законом спосіб і не може слугувати підставою для негативної оцінки участі у конкурсі після того, як неодноразово було інакше оцінено цією ж Комісією у межах процедури добору і органами прокуратури в межах перевірки доброчесності діючого працівника.

Щодо зазначення Комісією в оскаржуваному рішенні про наявність обґрунтованого сумніву, що ОСОБА_1 повідомив достовірні відомості щодо майнових прав члена своєї сім`ї наголосити, що позивач не був стороною правочинів, укладених між його дружиною та її матір`ю щодо квартири загальною площею 68,69 кв. м, а його обов`язком було своєчасне відображення у своїй декларації фактичних відомостей про об`єкти нерухомості, що належать, зокрема, членам його сім`ї на праві приватної власності, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право.

Вказаний обов`язок позивачем було виконано шляхом відображення у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2022 рік у розділі 3 (об`єкти нерухомості).

Висновки Комісії про недостовірність таких договорів (пункт 45 оскаржуваного рішення) є радше умовиводом його членів, заснованим на власному тлумаченні чинного законодавства, і не стосуються морально-етичних якостей позивача як кандидата на посаду судді. Колегія суддів виходить з того, що позивач не може нести відповідальності за рішення чи дії інших повнолітніх дієздатних членів родини при укладені ними правочинів, стороною яких він не є.

Також колегія суддів не погоджується з висновком ВККС про неналежне виконання позивачем вимог Закону № 1700-VII (1700-18) (пункт 52 рішення Комісії) у зв`язку з незазначенням ним вартості автомобіля у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2022 рік, оскільки вказаний автомобіль придбано дружиною ОСОБА_1 у січні 2024 року і обов`язок декларування вартості такого автомобіля виник у позивача саме з моменту його придбання. При цьому чинним законодавством не передбачений обов`язок проводити оцінку автомобіля при отриманні його у користування.

Відповідно до роз`яснень НАЗК від 13.11.2023 право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з пункту 2.2 договору купівлі-продажу транспортного засобу від 10.01.2024 право власності на транспортний засіб переходить до покупця з моменту підписання даного договору.

За подання особою недостовірних відомостей у декларації передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність.

Позивачем зазначено, що автомобіль взято у користування його дружиною у 2022 році, яка і займалась подальшими питаннями його придбання. При цьому точна вартість автомобіля у національній валюті не була визначена до моменту укладення договору купівлі-продажу, оскільки ціна з власником обговорювалась у доларах США, і з урахуванням коливання курсу валют не могла бути чітко встановлена протягом строку користування дружиною позивача цим автомобілем.

А твердження Комісії, що позивачу була відома точна вартість автомобіля з моменту початку користування ним, є лише припущенням, оскільки позивач це заперечує, а Відповідачем відповідного факту не встановлено, як і не надано інших належних і допустимих доказів на його підтвердження, що підтверджено поясненнями представника Відповідача.

В свою чергу використання позивачем позначки "невідомо" у розділі 6 декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2022 рік щодо вартості автомобіля, який перебував у користуванні його дружини не є порушенням вимог антикорупційного законодавства.

Так, відповідно до пункту 40 роз`яснень НАЗК від 13.02.2020 № 1 за загальним правилом інформація про вартість відповідного майна повинна вказуватись на дату набуття права власності, володіння чи користування або відповідно до останньої грошової оцінки майна у грошовій одиниці України. Закон не вимагає від суб`єкта декларування проводити оцінку майна з метою заповнення декларації. Якщо суб`єкту декларування не відома вартість об`єкта ні на дату набуття права, ні за його останньою оцінкою (або якщо така оцінка не проводилася), то у відповідному полі форми декларації слід обрати позначку "Не застосовується" (крім майна, зазначеного у розділі 5 "Цінне рухоме майно (крім транспортних засобів)" декларації, право на яке набуто після подання першої декларації).

Принагідно колегія суддів звертає увагу й на правову позицію ВП ВС, викладену у постанові від 28 листопада 2024 року по справі № 990/92/24 про те, що "беручи до уваги те, що Комісія не надала кандидату можливості надати додаткові пояснення чи документи щодо питань, які викликали у членів Комісії серйозні сумніви, що призвело до передчасного висновку про невідповідність витрат кандидата його доходам. За обставин цієї справи наведене істотно впливає на загальну оцінку Великою Палатою Верховного Суду оскаржуваного рішення, як такого, що відповідає критеріям обґрунтованості, безсторонності та розсудливості, визначеним статтею 2 КАС, а тому є підстави для його скасування. Не може вплинути на такий висновок те, що в оскаржуваному рішенні Комісія навела й інші обставини, крім невідповідності задекларованих позивачем сум сплаченого кредиту і отриманого доходу, оскільки останнє могло мати істотне значення для формування внутрішнього переконання членів Комісії".