ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28.07.2005 Справа N 40/86-14/158
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого: Першикова Є.В.,
суддів: Савенко Г.В.,
Ходаківської І.П. ,
розглянувши
касаційну відкритого акціонерного товариства “Київський
скаргу деревообробний комбінат” (надалі Комбінат)
на постанову Київського апеляційного господарського суду
від 09.11.04
у справі № 40/86-14/158
господарського м. Києва
суду
за позовом Комбінату
до товариства з обмеженою відповідальністю
“Централь” (надалі Товариство)
третя особа державна податкова інспекція у Голосіївському
районі м. Києва (надалі ДПІ у Голосіївському
районі),
Про визнання недійсним договору купівлі-продажу
В засіданні взяли участь представники
- позивача: Терещенко Л.І. (за дов. № 116 від
27.02.04);
- відповідача: Кобець Т.М. (за дов. № 20 від 05.07.05);
Ніцос А.А. (за дов. № 21 від 05.07.05);
Піановський О.А. (один з засновників Товариства;
установчий договір № 23012 від 23.04.99);
- третьої Тимошенко Я.Я. (за дов. № 13/9/10-107 від
особи: 04.01.05).
Відводів складу колегії суддів не заявлено.
За згодою сторін, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, у
судовому засіданні 28.07.05 було оголошено лише вступну та
резолютивну частини постанови Вищого господарського суду
України.
Рішенням від 19.02.04 господарського суду міста Києва (суддя
Смірнова Л.Г.) позовні вимоги Комбінату задоволені повністю.
На підставі ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06 ) (1540-06)
визнано недійсним з моменту його укладення договір
купівлі-продажу нерухомості - нежитлових приміщень: лазні площею
212,00 кв.м. , в плані позначена літерою “В”, будови оранжереї
площею 468,9 кв.м. , в плані позначена літерою “Е”, приміщення
корпусу № 4 автоматичної насосної станції, в плані позначена
літерою “Ж”, приміщення № 2 площею 40,2 кв.м. та № 3, площею
40,0 кв.м. , що складає 48/100 частин від всього корпусу
автоматичної насосної станції, що знаходиться за адресою: м.
Київ, вул.Деревообробна, 5, укладений 27.05.99 між Комбінатом та
Товариством.
Товариство зобов’язано передати Комбінату нежитлові приміщення:
лазню площею 212,00 кв.м. , в плані позначену літерою “В”,
будову оранжереї площею 468,9 кв.м. , в плані позначену літерою
“Е”, приміщення корпусу № 4 автоматичної насосної станції, в
плані позначена літерою “Ж”, приміщення № 2 площею 40,2 кв.м. та
№ 3, площею 40,0 кв.м. , що складає 48/100 частин від всього
корпусу автоматичної насосної станції, що знаходиться за
адресою: м. Київ, вул.Деревообробна, 5.
З Комбінату на користь Товариства стягнуто 99 996 грн.
З Товариства на користь Комбінату стягнуто 85 грн. державного
мита та 118 грн. витрат, на інформаційно-технічне забезпечення
судового процесу.
З Товариства на користь Державного бюджету України стягнуто
914,96 грн. державного мита.
Визнаючи угоду недійсною на підставі ст. 48 Цивільного кодексу
Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
1963р. місцевий суд послався на
порушення вимог п. 4 Указу Президента України “Про заходи щодо
підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та
державними цільовими фондами” від 04.03.98
№ 167/98 ( 167/98 ) (167/98)
, в частині того, що платник податків, майно
якого перебуває у податкові заставі зобов’язаний повідомити
кожного з наступних заставодержателеів про податкову заставу.
Крім того, суд першої інстанції вказав на те, що зі сторони
Комбінату договір було підписано не уповноваженою особою.
Постановою від 09.11.04 Київського апеляційного господарського
суду (колегія суддів у складі: головуючого –Коробенка Г.П. ,
суддів Полянського А.Г., Андрієнка В.В.) рішення від 19.02.04
скасовано.
В задоволенні позовних вимог Комбінату відмовлено.
З Комбінату на користь Товариства стягнуто 500,00 грн.
державного мита сплаченого при подачі апеляційної скарги.
Скасовуючи рішення місцевого суду суд апеляційної інстанції
дійшов до висновку про те, що порушення прав Комбінату
укладенням спірного договору не відбулося. Також апеляційний суд
зазначив про пропуск Комбінатом строку позовної давності при
поданні позовної заяв про визнання недійсним спірного договору.
Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції Комбінат з
вернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою в якій просить постанову від 09.11.04 скасувати, а
рішення від 19.02.04 залишити без змін та припинити провадження
по справі.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржена постанова
винесена з неправильним застосуванням норм матеріального права.
Так, у своїй касаційній скарзі Комбінат вказує, що відчуження
спірного майна всупереч чинного законодавства відбулося без
згоди податкового органу, оскільки таке майно перебувало у
податковій заставі, проте судом апеляційної інстанції цьому
факту не було надано належної правової оцінки.
Також, скаржник посилається на те, що спірний договір купівлі-
продажу було укладено в порушення вимог ст. 63 Цивільного
кодексу Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
1963р., оскільки від імені
Комбінату був укладений не уповноваженою особою.
Скаржник зазначає, що твердження апеляційної інстанції про
подальше схвалення Комбінатом спірного договору є безпідставним,
оскільки взяте до уваги судом апеляційної інстанції платіжне
доручення № 15 від 23.04.99, не може бути підтвердженням такого
схвалення у зв’язку з тим, що з цього платіжного доручення не
вбачається перерахунок коштів саме за оспорюваним договором.
Крім того, Комбінат вважає невірним твердження апеляційного суду
щодо пропуску строку позовної давності, в обґрунтування чого
Комбінат посилається на ст. 74 Цивільного кодексу Української
РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
1963р. та вважає, що уклавши угоду про продаж
цілісного майнового комплексу (комплекс споруд соціального
призначення) бувшим керівництвом цього підприємства було
порушено права Комбінату на його господарську діяльність, що
призвело до порушення справи про банкрутство Комбінату.
У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів
скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, оскільки
наведені в касаційній скарзі та уточненні до неї доводи та
аргументи не спростовують викладене у постанові Київського
апеляційного господарського суду, а тому є такими, що не
підлягають врахуванню, у зв’язку з чим просить постанову від
09.11.04 залишити без змін, а касаційну скаргу Комбінату без
задоволення.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, уточнення до
неї, відзив на касаційну скаргу, заслухавши пояснення
представників сторін, третьої особи, суддю-доповідача,
проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин
справи правильність застосування судом норм матеріального та
процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду
України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню
виходячи з наступних підстав.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями, 27.05.99 між
Комбінатом та Товариством було укладено договір купівлі-продажу
нерухомості (далі Договір). За згодою та дорученням КП
“Київський деревообробний комбінат” в особі Голови правління
Ткачука М.К., договір було укладено та підписано через Київську
універсальну біржу.
Відповідно до умов Договору Комбінат, а Товариство прийняло
об'єкт нерухомості, який знаходиться за адресою: м. Київ,
вул.Деревообробна, 5 (нежитлові приміщення: лазня площею 212,00
кв.м, в плані позначена літерою “В”, будова оранжереї площею
468,9 кв.м. , в плані позначена літерою “Е”, приміщення корпусу
№ 4 автоматичної насосної станції, в плані позначена літерою
“Ж”, приміщення № 2 площею 40,2 кв.м. та № 3, площею 40,0 кв.м.
, що складає 48/100 частин від всього корпусу автоматичної
насосної станції (далі нежитлові приміщення)), що
підтверджується актом прийому-передачі вищезазначених нежитлових
приміщень та земельної ділянки для обслуговування споруд площею
4 140,1 кв.м. від 01.06.99.
На підставі матеріалів справи встановлено, що 05.02.99 ДПІ у
Харківському районі міста Києва 05.02.99 було надіслано
Комбінату повідомлення № 2127 про те, що все майно і майнові
права позивача перебуває в податковій заставі, таке повідомлення
було отримано Комбінатом 12.02.99.
Матеріалами справи підтверджено, що Комбінат на момент укладання
спірного договору знаходився на обліку у ДПІ у Харківському
районі міста Києва. У зв’язку з проведеною адміністративно-
територіальною реформою, внаслідок реорганізації ДПІ у
Харківському районі міста Києва, Комбінат перейшов на податковий
облік до ДПІ у Голосіївському районі, куди було передано
облікову та юридичну справи.
При розгляді справи по суті судовими інстанціями було
встановлено, що в п. 6 Договору Комбінат засвідчив, що
відчужуванні нежитлові приміщення нікому раніше не були продані,
не були подаровані, не заставлені, в спорі та під арештом не
перебувають, що підтверджується довідками Першої Київської
державної нотаріальної контори № № 168282-621, 168284-621,
168285-621 від 26.05.99.
На підставі наданих сторонами доказів по справі попередніми
судовими інстанціями встановлено існування чотирьох згод ДПІ у
Харківському районі міста Києва наданих Комбінату на відчуження
майна, однак, конкретно про об’єкт, який передавався за спірним
договором не вказується в жодній з цих згод.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що
відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
підприємства, установи, організації,
звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та
охоронюваних законом інтересів.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги,
що визнаючи угоду недійсною на підставі ст. 48 Цивільного
кодексу Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
1963р., місцевий
господарський суд не зазначив нормативного акту, вимогам якого
угода не відповідає, оскільки посилання на порушення вимог п. 4
Указу Президента України “Про заходи щодо підвищення
відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними
цільовими фондами” ( 167/98 ) (167/98)
, щодо того, що платник податків,
майно якого перебуває у податковій заставі, зобов'язаний
повідомити кожного з наступних заставодержателів про податкову
заставу, є помилковим, оскільки Товариство в результаті Договору
набуло права на зазначене майно, а не стало заставодержателем.
Щодо посилань скаржника на те, що Договір було підписано не
уповноваженою особою, оскільки при цьому було порушено вимоги п.
3.6.1.4 Статуту КП “Київський деревообробний комбінат”, то такі
твердження не можуть бути взяті до уваги, оскільки всупереч
вимог ст. 33 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті
обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і
заперечень, Комбінатом як в ході розгляду справи судом першої
інстанції, так і під час її перегляду апеляційним судом не було
надано належних доказів та обґрунтувань про фактичну реалізацію
за Договором основних фондів, не задіяних в технологічному
процесі підприємства, і рішення про реалізацію якого повинно
було приймати Правління Підприємства, з чого вбачається, що
спірний договір було підписано належно уповноваженим
представником Комбінату.
Крім того, враховується, що відповідно до ст. 63 Цивільного
кодексу Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
1963р., угода, укладена від
імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди
або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє
цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в
разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення
угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту
її укладення.
Згідно із вимогами чинного законодавства, письмова угода може
бути укладена від імені юридичної особи її представником на
підставі довіреності, закону або адміністративного акту.
Наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її
імені представником, який не мав належних повноважень, робить її
дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть
бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до
її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або
вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її
виконання, здійснення платежу другій стороні і т.ін.). У такому
випадку вимога про визнання угоди недійсною з мотивів
відсутності належних повноважень представника на укладення угоди
задоволенню не підлягає.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги,
що як встановлено судом апеляційної інстанції на підставі акту
прийому-передачі від 01.06.99 та виписки з особового рахунку
Комбінату від 28.04.99, Товариство перерахувало на рахунок
Комбінату 99 996,00 грн. попередньої оплати за нежитлові
приміщення, у зв’язку з чим вважає підставним висновок суду
апеляційної інстанції про те, що Договір в подальшому був
схвалений, а Товариство є добросовісним набувачем.
Також, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає
обґрунтованим посилання суду апеляційної інстанції на те, що
Комбінатом при подачі 10.11.03 до господарського суду міста
Києва позову у даній справі було пропущено трирічний строк
позовної давності, встановлений ст. 71 Цивільного кодексу
Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
1963р., оскільки про порушення його
прав йому стало відомо ще в 27.05.99, з дати укладення Договору,
чого Комбінат не заперечував ні в суді першої, ні в суді
апеляційної інстанції, а тому позов мав бути поданий до суду в
строк до 28.05.02, а отже є помилковим висновок суду першої
інстанції про можливість відновлення даного строку.
Так, відповідно до п. 7 розділу “Прикінцеві та перехідні
положення” Цивільного кодекс України від 16.01.03 ( 435-15 ) (435-15)
, що
набрав чинності з 01.01.04, до позовів про визнання
заперечуваного правочину недійсним, право на пред'явлення якого
виникло до 01.01.04, застосовується позовна давність,
встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло
раніше.
Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06 ) (1540-06)
1963р. до позовів про визнання угод недійсними
застосовується загальний строк позовної давності –три роки.
Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення
права на позов. Статтею 76 Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06 ) (1540-06)
1963р. визначено, що право на позов і виникає з дня,
коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення
свого права. Водночас, частиною 1 статті 80 Цивільного кодексу
Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
1963р. встановлено, що закінчення
строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для
відмови в позові.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що
скаржник в касаційній скарзі піднімає питання щодо порушення
судовими інстанціями не лише норм матеріального та
процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки
доказів. Але оцінка доказів, на підставі яких судові інстанції
дійшли висновку про встановлення тих чи інших обставин справи,
здійснюється за внутрішнім переконанням суду і їх перевірка не
віднесена до компетенції касаційної інстанції.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи
вимоги ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, відзначає, що перегляд у касаційному
порядку судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на
підставі встановлених фактичних обставин справи та перевіряється
застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і
процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
З врахуванням того, що з’ясування підставності оцінки доказів та
встановлення обставин по справі в силу ст. 111-7 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
знаходиться поза
межами компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого
господарського суду України приходить до висновку про
неможливість задоволення касаційної скарги.
На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського
суду України дійшла до висновку, що місцевим судом при винесенні
рішення неправильно застосовано норми матеріального права,
водночас, судом апеляційної інстанцій було повно та всебічно
з’ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм
належну правову оцінку та винесено постанову з дотриманням норм
матеріального та процесуального права, що дає підстави для
залишення її без змін.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства “Київський
деревообробний комбінат” № 78 від 11.03.05 залишити без
задоволення.
Постанову від 09.11.04 Київського апеляційного господарського
суду у справі № 40/86-14/158 господарського суду міста Києва
залишити без змін.
Головуючий Є.Першиков
судді: Г.Савенко
І.Ходаківська