ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12.07.2005 Справа N 2/10-05-334
(ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 15.09.2005
відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
[...]
розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою
відповідальністю "І.І. Мономах"
на постанову Одеського апеляційного господарського суду від
19.04.2005 р.
у справі N 12/10-05-334
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю
"І.І. Мономах"
до Сільськогосподарського товариства з обмеженою
відповідальністю "Ірен-Агронатурпродукт"
про стягнення 3 561,25 грн.,
за участю представників сторін: [...]
В С Т А Н О В И В:
Товариство з обмеженою відповідальністю "І.І. Мономах"
звернулося до господарського суду Вінницької області з позовом до
Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю
"Ірен-Агронатурпродукт" про стягнення з останнього 2552,0 грн.
вартості недопоставленого товару, 357,28 грн. пені, 382,08 грн.
збитків у вигляді не одержаних доходів, 269,89 грн. втрат від
інфляції, а всього на загальну суму 3561,25 грн.
Рішенням господарського суду Вінницької області від
20.07.2004 р. позов задоволено частково: присуджено до стягнення з
відповідача 2552,0 грн. вартості недопоставленого товару. У
стягненні пені відмовлено. Решту позовних вимог залишено без
розгляду.
Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від
10.11.2004 р. рішення господарського суду Вінницької області
скасовано, провадження у справі припинено, матеріали справи
повернуті господарському суду Вінницької області для направлення
їх за територіальною підсудністю відповідно до ст. 17 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
10.01.2004 р. матеріали справи надійшли до господарського
суду Одеської області, і прийняті до розгляду по суті.
У процесі розгляду спору по суті у господарському суді
Одеської області позивач уточнив позовні вимоги і просив суд
стягнути з відповідача 2552,0 грн. основного боргу, 3% річних у
сумі 57,42 грн., втрати від інфляції у сумі 254,43 грн., а також
витрати, сплачені позивачем за послуги представника у сумі
1500,0 грн. та витрати, пов'язані з явкою представника у судове
засідання у сумі 175,82 грн.
Рішенням господарського суду Одеської області від
04.03.2005 р. позов задоволено: присуджено до стягнення з
відповідача 2837,82 грн. основного боргу, 51,0 грн. державного
мита та 118,0 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення
судового процесу. Решту позову залишено без задоволення, хоча у
мотивувальній частині рішення місцевий господарський суд зазначив,
що стягненню також підлягають 3% річних у сумі 76,56 грн. та
втрати від інфляції у сумі 209,26 грн., на що звернув увагу і суд
апеляційної інстанції.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач
за договором N 269 від 26.09.2002 р. не повернув позивачу борг у
сумі 2552,0 грн., тобто вартість недопоставлених яблучних вичавок.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від
19.04.2005 р. рішення господарського суду Одеської області
скасовано, у позові відмовлено.
Постанова апеляційної інстанції обґрунтована тим, що
підписаний сторонами договір N 269 від 26.09.02 є неукладеним і не
породжує цивільних прав і обов'язків для сторін, оскільки останні
не узгодили кількість товару, який підлягав передачі за вказаним
договором.
За висновком суду апеляційної інстанції спірні правовідносини
сторін слід вирішувати не у відповідності до умов договору N 269
від 26.09.02, а у відповідності із договором купівлі-продажу, який
сторони уклали відповідно до ст. 42 ЦК України ( 1540-06 ) (1540-06)
(1963 р.) шляхом перерахування позивачем відповідачу 7000,0 грн.
за вичавки яблучні і прийняття цих грошових коштів відповідачем та
поставкою 8000 кг вичавок яблучних на суму 4448,0 грн. за ціною
556,0 грн. (з ПДВ) за 1 тону. Отже, з огляду на перераховані
позивачем 7000,0 грн. в рахунок оплати товару, загальна кількість
товару, яку відповідач повинен був поставити позивачу складає
12589 кг вичавок яблучних. За вирахуванням 8000 кг, відповідач, за
висновком суду апеляційної інстанції, повинен поставити позивачу
товар на суму 2552,0 грн., що складає 4589 кг.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що уклавши договір
купівлі-продажу, сторони не визначили строки поставки товару
відповідачем, а докази, які б підтверджували звернення позивача, у
порядку ст. 165 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, до відповідача з вимогою
допоставити вичавки яблучні, у матеріалах справи відсутні.
За вказаних обставин, суд апеляційної інстанції дійшов
висновку про те, що оскільки строк виконання зобов'язання
відповідачем щодо поставки недопоставленого товару ще не настав,
то на час пред'явлення позову позивач мав право вимагати від
відповідача поставки товару, а не повернення грошових коштів, бо
ст. 670 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, на яку посилається позивач,
передбачає правові наслідки порушення умов договору
купівлі-продажу щодо кількості товару.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції,
позивач звернувся до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою, в якій просить суд її скасувати, як таку, що
ухвалена з порушенням норм матеріального права, та ухвалити нове
рішення про стягнення з відповідача 2552,0 грн. основного боргу,
3% річних від простроченої суми боргу за період з 01.01.2003 р. по
31.02.2005 р. у сумі 172,26 грн. та 684,10 грн. індексації, а
всього з урахуванням основної суми боргу 3408,36 грн.
Відповідач надіслав відзив на касаційну скаргу позивача, в
якому просить оскаржувану постанову залишити без змін, а скаргу
без задоволення з мотивів, викладених у відзиві.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування
судами норм матеріального та процесуального права при ухваленні
оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну скаргу такою, що
не підлягає задоволенню з таких підстав.
Вирішуючи даний спір по суті заявлених вимог, суд апеляційної
інстанції дійшов висновку про те, що підписаний сторонами договір
N 269 від 26.09.02 за свою правовою природою є договором
купівлі-продажу. Але, оскільки він не містить такої істотної умови
як кількість товару, який підлягає передачі покупцеві, то його не
можна визнати укладеним.
З таким висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів
погоджується з огляду на таке.
Згідно ст. 153 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, чинного на момент
підписання сторонами спірного договору, договір вважається
укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках
формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. При цьому, істотними є
ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для
договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою
однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
В силу ст. 224 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
істотними умовами договору
купівлі-продажу є його предмет і ціна. При цьому, предметом
договору є майно, яке продавець зобов'язується передати покупцеві.
Таким майном може бути як індивідуально визначена річ, так і речі,
визначені родовими ознаками. Однак для визначення предмету
договору необхідно не тільки найменування майна, але й його
кількість.
Між тим, як вірно встановлено судом апеляційної інстанції і
доведено матеріалами справи, сторони не узгодили кількість товару,
який мав би бути поставлений відповідачем, а також його загальну
вартість.
Про недосягнення домовленості сторін щодо кількості товару,
який підлягав передачі відповідачем позивачу, свідчать також
безпосередньо позовна заява (а.с.2-3) та претензія позивача
(а.с.12), в яких позивач кількість товару визначає 12589 кг, а
відповідач у відповіді на претензію 15050 кг (а.с.13).
Цивільне законодавство визнає угоду укладеною, якщо з
поведінки особи видно її волю укласти угоду (ч. 2 ст. 42 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
).
Судом апеляційної інстанції надано вірну юридичну оцінку
правовідносинам сторін, що склалися, і зроблено обґрунтований
висновок про те, що дії сторін, а саме перерахування позивачем
грошових коштів і поставка відповідачем товару, в силу загальних
засад і змісту цивільного законодавства слід визнати діями, що
породжують цивільні права і обов'язки сторін, аналогічні
зобов'язанням за договором купівлі-продажу (ст. 224 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
). Тобто, у даному випадку, з огляду на приписи ч. 2
ст. 42 ЦК УРСР, а також на наявні у матеріалах справи платіжні
доручення про оплату товару і накладну, за якою позивач отримав
від відповідача 8000 кг вичавок яблучних на суму 4448,0 грн., між
сторонами відбулася угода з купівлі-продажу 8000 кг вичавок
яблучних.
З іншим висновком суду апеляційної інстанції про те, що строк
виконання зобов'язання відповідача щодо поставки недопоставленого
товару ще не настав, а тому позивач на час пред'явлення позову має
право вимагати від відповідача поставки товару, а не повернення
грошових коштів, колегія суддів не може погодитись.
Як свідчать матеріали справи, позивач, в обґрунтування своїх
вимог, посилається на невиконання відповідачем умов договору N 269
від 26.09.2002 р., який є підставою позову.
Оскільки вказаний договір визнано судом апеляційної інстанції
неукладеним, тобто таким, що не породжує цивільних прав і
обов'язків для сторін, то у відповідача вже не існує обов'язку
допоставити позивачу товар на суму 2552,0 грн., а у позивача
відповідно немає підстав вимагати від відповідача виконання
зобов'язань за неукладеним договором, у тому числі заявляти
стягнення збитків за прострочку його виконання (ст. 230 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
), про що йде мова у позовній заяві.
Питання щодо повернення відповідачем грошових коштів у сумі
2552,0 грн., перерахованих позивачем на підставі договору N 269
від 26.09.2002 р., який визнано судом неукладеним, може бути
вирішено у порядку ст. 1212 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, що є предметом
іншого позову.
Враховуючи, що оскаржувана постанова ґрунтується на
встановлених обставинах справи, а неправильне застосування судом
апеляційної інстанції норм матеріального права не вплинуло в
цілому на вірний висновок суду про відмову у задоволені заявленого
у даній справі позову, то підстав для її зміни або скасування
немає.
З урахуванням всіх фактичних обставин справи, встановлених
судом апеляційної інстанції, інші доводи скаржника, викладені у
касаційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки фактично
зводяться до оцінки доказів та переоцінки обставин справи, що не є
компетенцією касаційної інстанції з огляду на вимоги ст.ст. 111-5,
111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю
"І.І. Мономах" залишити без задоволення, а постанову Одеського
апеляційного господарського суду від 19.04.2005 р. у справі
N 12/10-05-334 - без змін.