ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05.07.2005 Справа N 18/388
(ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 25.08.2005
відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого - Овечкіна В.Е.,
суддів: Чернова Є.В., Цвігун В.Л.
за участю представників:
позивача - Корж К.О.,
відповідача - Волков Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Оболонської районної у м. Києві ради
на постанову від 17.03.2005 Київського апеляційного
господарського суду
у справі N 18/338
за позовом Оболонської районної у м. Києві ради
до ДП "Спеціалізоване ремонтно-будівельне управління "Ліфт-3"
АТВТ "Укрліфт" (надалі - ДП "СРБУ "Ліфт-3" АТВТ "Укрліфт")
про визнання недійсним рішення Мінської районної ради
м. Києва від 27.06.98 N 3/4 "Про передачу у власність СРБУ
"Київліфт-3" нежитлового будинку по вул. Героїв Дніпра, 36 В" та
його скасування
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду м. Києва від 05.01.2005 позов
задоволено повністю у зв'язку з невідповідністю оспорюваного
рішення вимогам п. 30 ст. 26, п.п. 5, 6 ст. 60 Закону України "Про
місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
та законодавству
про приватизацію, яке визначає порядок та умови відчуження
комунального майна, а також з посиланням на порушення цим рішенням
прав та охоронюваних законом інтересів територіальної громади
Оболонського району м. Києва.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
17.03.2005 рішення скасовано, в позові відмовлено на підставі ч. 4
ст. 267 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
у зв'язку зі спливом строку позовної
давності.
Оболонська районна у м. Києві рада в поданій касаційній
скарзі просить постанову скасувати, рішення залишити без змін,
оскільки вважає, що відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
позовна давність не поширюється на вимоги про визнання
незаконним правового акту органу місцевого самоврядування.
Правовий акт може бути як нормативно-правовим актом так і актом
застосування права (акт індивідуальної дії). Окрім того, скаржник
вказує на те, що повноваження районної ради в частині майнових
відносин врегульовані Законом України "Про місцеве самоврядування
в Україні" ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
(п. 30 ст. 26, п.п 5, 6 ст. 60),
відповідно до якого районна рада може проводити відчуження
комунального майна (до якого відноситься і спірна будівля), тільки
відповідно до закону із зарахуванням коштів від відчуження в доход
районного бюджету. Чинне на той час законодавство дозволяло
районній раді проводити відчуження свого майна тільки шляхом його
приватизації (викуп, аукціон, конкурс) або шляхом передачі
безкоштовно іншим суб'єктам права державної чи комунальної
власності.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на
предмет правильності їх юридичної оцінки судом апеляційної
інстанції та заслухавши пояснення присутніх у засіданні
представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга
підлягає відхиленню, а оскаржувана постанова - залишенню без змін
з наступних підстав.
Задовольняючи позов повністю суд першої інстанції виходив з
того, що прийняття Мінською районною радою м. Києва рішення від
27.06.98 N 3/4 "Про передачу у власність СРБУ "Київліфт-3"
нежитлового будинку по вул. Героїв Дніпра, 36 В" суперечить п. 30
ст. 26, п.п. 5, 6 ст. 60 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
, ст.ст. 3, 15 Закону
України "Про приватизацію державного майна" ( 2163-12 ) (2163-12)
, ст.ст. 3,
4, 7, 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)" ( 2171-12 ) (2171-12)
, Закону України "Про
передачу об'єктів права державної та комунальної власності"
( 147/98-ВР ) (147/98-ВР)
щодо порядку та умов відчуження комунального майна і
порушує права та охоронювані законом інтереси територіальної
громади Оболонського району м. Києва.
Відхиляючи доводи відповідача щодо пропуску позивачем
позовної давності суд послався на п. 4 ч. 1 ст. 268 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, відповідно до якого позовна давність
не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання
незаконним правового акту органу місцевого самоврядування, яким
порушено його право власності або інше речове право.
Скасовуючи первісне рішення та відмовляючи в позові суд
апеляційної інстанції виходив з тих мотивів, що відповідно до ч. 3
ст. 267 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
відповідачем 19.12.2004 (до
прийняття рішення судом) було заявлено про необхідність
застосування позовної давності, а строк позовної давності в даному
випадку закінчився 27.06.2001 р., що згідно з ч. 4 ст. 267 цього ж
Кодексу є підставою для відмови в позові.
Колегія погоджується з висновком апеляційного господарського
суду про наявність підстав для відмови в позові у зв'язку з
пропуском строку позовної давності з огляду на таке.
Як встановлено судом першої інстанції, відповідно до п. 1.2
рішення Мінської райради м. Києва від 12.09.2001 N 24/1,
Оболонська райрада м. Києва, яка утворилася згідно з рішенням
Київської міської ради від 06.09.2001 N 3/1437 ( ra0003023-01 ) (ra0003023-01)
"Про районні у м. Києві ради", є правонаступником Мінської
районної ради м. Києва як суб'єкта права комунальної власності і,
відповідно, в частині майна, що належить до комунальної власності
територіальної громади Мінського району м Києва. Зазначена
обставина не спростована судом апеляційної інстанції та не
заперечується скаржником.
Судом апеляційної інстанції встановлено пропуск строку
позовної давності у даному спорі з мотивів закінчення цього строку
27.06.2001 р., оскільки позивач довідався про порушення свого
права в момент прийняття оспорюваного рішення (27.06.1998 р.).
Заперечення позивача щодо застосування судом позовної
давності зводяться здебільшого до посилань на непоширення позовної
давності на вимогу про визнання незаконним правового акта органу
місцевого самоврядування (п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
в редакції, чинній з 01.01.2004 р.). Колегія відхиляє такі
твердження скаржника та помилкові посилання суду першої інстанції
в обгрунтування своїх висновків на положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК
України (в редакції, чинній з 01.01.2004 р.), оскільки згідно з
п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України
правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до
позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що
діяло раніше, не сплив до набрання чинності згаданим Кодексом.
В даній правовій ситуації строк позовної давності закінчився
27.06.2001 р., тобто ще до 01.01.2004 р., а тому правила
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
(в редакції, чинній з
01.01.2004 р.), в тому числі норми п.4 ч. 1 ст. 268 цього Кодексу,
не можуть застосовуватися до спірних правовідносин. Статтею 75
ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
в редакції від 18.07.1963 р. встановлювалася
обов'язковість застосування судом позовної давності незалежно від
заяв сторін. Чинне на той час цивільне законодавство не
передбачало жодних винятків щодо застосування позовної давності до
позовних вимог про визнання недійсними актів органів місцевого
самоврядування.
Колегія погоджується з доводами скаржника щодо неправильного
застосування апеляційним судом ст. 21 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
шляхом
помилкового невизнання акта застосування права (індивідуального
акта) як правового акта органу місцевого самоврядування, однак,
наведені обставини не призвели до прийняття неправильної по суті
постанови.
Відповідно ч. 1 ст. 80 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
та ч. 4 ст. 267 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
закінчення строку позовної давності є підставою
для відмови в позові. Згідно імперативних вимог ст. 111-7 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
переглядаючи у касаційному порядку судові
рішення, касаційна інстанція на підставі вже встановлених
фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи
апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання
про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних
доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти
докази.
Таким чином в розрізі даного спору касаційна інстанція не
вправі встановлювати обставини початку перебігу строку позовної
давності та його закінчення, наявності чи відсутності поважних
причин пропуску цього строку як підстави для його відновлення
тощо, а тому колегія не може спростовувати висновок суду
апеляційної інстанції про пропуск позивачем строку позовної
давності у зв'язку з його закінченням 27.06.2001 р.
Разом з тим колегія визнає безпредметними посилання скаржника
на порушення оспорюваним рішенням передбаченого на той час порядку
приватизації переданої відповідачу нежитлової будівлі, оскільки з
матеріалів справи не вбачається, сторонами не доведено та судами
не встановлено включення спірної будівлі до переліку об'єктів, які
підлягають приватизації певним способом (аукціон, конкурс, викуп)
або ж прийняття уповноваженим органом рішення про приватизацію
цього об'єкта станом на день прийняття оспорюваного рішення
Мінської райради м. Києва N 3/4.
Виходячи з вищенаведеного касаційна інстанція не вбачає
достатніх правових підстав для скасування оскаржуваної постанови.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7,
ст. 111-9 - 111- 11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України, П О С Т А Н О В И В:
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
17.03.2005 у справі N 18/388 залишити без змін, а касаційну скаргу
Оболонської районної у м. Києві ради - без задоволення.