14/18 Про стягнення 24 358,11 грн. - Текст документа

За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) до компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де позивачами є територіальні органи Державної інспекції з контролю за цінами. Статтею 50 цього Кодексу (2747-15) встановлено перелік позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних позовів до суб’єктів господарювання.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 08.04.2005 (суддя Іваницький О.Т.) у задоволенні позову відмовлено. Назване рішення з посиланням на приписи статей 4, 6 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість” (168/97-ВР) (далі –Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ) мотивовано обґрунтованим включенням відповідачем податку на додану вартість до складу цін на платні послуги, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2003 № 1351 “Про затвердження тарифів (прейскурантів) на роботи і послуги, що виконуються і надаються за плату установами та закладами державної санітарно-епідеміологічної служби” (1351-2003-п) (далі –Постанова № 1351 (1351-2003-п) ), що виключає можливість застосування до Санепідемстанції заходів майнової відповідальності за порушення дисципліни ціноутворення.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 20.07.2005 (колегія суддів у складі: суддя Сибіга О.М. –головуючий, судді Андрейцева Г.М., Лобань О.І.) рішення місцевого господарського суду з даного спору скасовано; позов задоволено: з відповідача в доход державного бюджету стягнуто 24358,11 грн. економічних санкцій, а також судові витрати. У прийнятті зазначеної постанови суд апеляційної інстанції виходив з того, що з огляду на проект та калькуляцію до Постанови № 1351 (1351-2003-п) затверджені цією Постановою фіксовані тарифи враховують обов’язкові платежі, у тому числі й податок на додану вартість, в зв’язку з чим завищення відповідачем таких тарифів на суму цього податку є неправомірним.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Санепідемстанція просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції з даного спору, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального права. Скаргу мотивовано тим, що надання послуг у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення відноситься до операцій, які є об’єктом оподаткування податком на додану вартість, а тому включення до складу фіксованого тарифу, затвердженого Постановою № 1351, (1351-2003-п) суми цього обов’язкового платежу не є порушенням дисципліни ціноутворення. Крім того, як зазначає відповідач, оскільки роботи з проведення лабораторних досліджень за замовленням ВАТ “Лохвицький цукровий завод” здійснювались неодночасно –протягом чотирьох днів, відповідачем було правомірно застосовано понижуючий коефіцієнт 0,8.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі - ГПК України (1798-12) ) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.

Представники у судове засідання не з’явились.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- в ході проведеної Інспекцією перевірки порядку формування і застосування Санепідемстанцією тарифів на платні послуги за 2003-2004 роки, оформленої актом від 18.10.2004 № 000644, було виявлено:

- одержання 32,37 грн. додаткової виручки внаслідок застосування відповідачем при проведенні дослідження однотипного виду продукції понижуючого коефіцієнту 0,8 замість 0,75, як того вимагає Постанова № 1351 (1351-2003-п) ;

- факт необґрунтованого завищення затверджених Постановою № 1351 (1351-2003-п) тарифів на відповідні послуги на 20% шляхом включення до вартості цих послуг податку на додану вартість, внаслідок чого відповідачем було одержано 8087 грн. необґрунтованої виручки;

- за наслідками зазначеної перевірки Інспекцією прийнято рішення від 29.10.2004 № 129 про застосування до відповідача економічних санкцій, а саме: вилучення в доход державного бюджету 8119,37 грн. необґрунтовано одержаної виручки та 16238,74 грн. штрафу.

Причиною виникнення спору з даної справи стало питання щодо правомірності застосування до відповідача штрафних санкцій відповідно до Закону України від 03.12.1990 № 507-ХІІ “Про ціни і ціноутворення” (507-12) (далі –Закон № 507-ХІІ (507-12) ) за порушення державної дисципліни цін під час надання платних послуг у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення.

Статтею 6 Закону № 507-ХІІ (507-12) передбачено, що в народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Відповідно ж до статті 7 цього Закону (507-12) вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Згідно зі статтею 8 Закону № 507-ХІІ (507-12) державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів та іншими методами, введеними Кабінетом Міністрів України.

За приписами статті 35 Закону України від 24.02.1994 № 4004-ХІІ “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” (4004-12) оплата послуг у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, що не відносяться до медичної допомоги населенню здійснюється за тарифами та прейскурантами, затвердженими Кабінетом Міністрів України.

Так, Постановою № 1351 (1351-2003-п) визначено тарифи на роботи і послуги, що виконуються і надаються за плату установами та закладами державної санітарно-епідеміологічної служби.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори. Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов'язки і відповідальність платників визначаються Законом України від 25.06.1991 № 1251-ХІІ “Про систему оподаткування” (1251-12) , яким передбачено, що ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування можуть встановлюватись або змінюватись тільки законами про оподаткування (частина 3 статті 1).

Платники податку на додану вартість, об'єкти, база та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій тощо визначаються Законом № 168/97-ВР (168/97-ВР) .

Згідно з пунктом 3.1 Закону № 168/97-ВР (168/97-ВР) операції платників податку з продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України є об’єктом оподаткування.

За пунктом 6.1 Закону № 168/97-ВР (168/97-ВР) об'єкти оподаткування, визначені статтею 3 цього Закону, (168/97-ВР) за винятком операцій, звільнених від оподаткування, та операцій, до яких застосовується нульова ставка згідно з цим Законом, (168/97-ВР) оподатковуються за ставкою 20 відсотків.

Пунктом 4.1 статті 4 Закону № 168/97-ВР (168/97-ВР) передбачено, що база оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових) платежів, за винятком податку на додану вартість, що включаються в ціну товарів (робіт, послуг) згідно з законами України з питань оподаткування. До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу в зв'язку з компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) таким платником податку.

Таким чином, з огляду на наведені приписи законодавства включення відповідачем податку на додану вартість до складу цін на затверджені Постановою № 1351 (1351-2003-п) платні послуги у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя є правомірним, що виключає можливість застосування до Санепідемстанції заходів майнової відповідальності за порушення державної дисципліни цін.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 30.03.2004 № 04/133 зі справи № 4/603 (v_603700-04) . Крім того, за змістом підпункту 4.4.2 Закону України від 21.12.2000 № 2181-ІІІ “Про порядок погашень зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (2181-14) податковими роз'ясненнями вважаються будь-які відповіді контролюючого органу на запити зацікавлених осіб з питань оподаткування. Роз'яснення окремих положень податкового законодавства надаються контролюючими органами у порядку, визначеному відповідним центральним (керівним) органом контролюючого органу, виходячи із положень підпункту 4.4.1 цього пункту, принципів оподаткування, викладених у Законі України “Про систему оподаткування” (1251-12) , та економічного змісту податку, збору (обов'язкового платежу), який розглядається.

Оскільки порядок та розмір сплати відповідачем податку на додану вартість при наданні платних санітарно-епідемічних послуг є питанням оподаткування, у вирішенні цього спору слід також враховувати положення роз’яснення Державної податкової адміністрації України від 15.09.2003 № 8101/5/15-2416, в якому зазначено про необхідність включення податку на додану вартість при наданні санітарно-епідемічних послуг до ціни таких послуг, оскільки тарифи визначено Постановою № 1351 (1351-2003-п) без урахування цього податку.

Посилання ж апеляційного господарського суду на пояснювальну записку та калькуляцію до проекту Постанови № 1351 (1351-2003-п) є необґрунтованими, оскільки названі документи не є джерелами права та не мають обов’язкового характеру.

Разом з тим, судовими інстанціями у дослідженні фактичних даних про дотримання Санепідемстанцією законодавчо визначеного механізму застосування понижуючого коефіцієнту про проведенні досліджень порушено правила статті 43 ГПК України (1798-12) про оцінку доказів.

У примітках до Постанови № 1351 (1351-2003-п) визначено, що затверджені тарифи на платні санітарно-епідеміологічні роботи та послуги застосовуються:

за одне дослідження/вимірювання - з коефіцієнтом 1;

за одне дослідження/вимірювання в серії починаючи з другого аналізу - з коефіцієнтом 0,8;

за одне дослідження/вимірювання в серії понад десять аналізів - з коефіцієнтом 0,75.

Отже, для того, щоб дійти обґрунтованого висновку про те, який саме коефіцієнт(0,8 чи 0,75) повинен бути застосований відповідачем при стягненні плати за проведення лабораторних досліджень, господарські суди повинні були з’ясувати обставини, які пов’язані з серійністю таких досліджень та, зокрема, визначити кількість одночасно виконаних Санепідемстанцією однотипних вимірювань, що надійшли від одного замовника.

Однак місцевим господарським судом названі обставини були залишені поза увагою, у той час коли суд апеляційної інстанції лише обмежився констатацією доводів Інспекції щодо неправомірного застосування понижуючого коефіцієнту 0,8 замість 0,75, але належних доказів не витребував і даної обставини не перевірив.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України (1798-12) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням наведеного у новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно встановити зазначені у цій постанові обставини, надати доводам сторін і поданим ними доказам належну правову оцінку та вирішити спір згідно з вимогами закону.

Керуючись статтями 111-7 - 111-11 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу Лохвицької районної санітарно-епідеміологічної станції задовольнити частково.

2. Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 20.07.2005 зі справи № 14/18 скасувати.

3. Рішення господарського суду Полтавської області від 08.04.2005 зі справи № 14/18 скасувати в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення з Лохвицької районної санітарно-епідеміологічної станції 32,37 грн. необґрунтованої виручки та 64,74 грн. штрафу.