ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01.12.2005 Справа N 39-9/27
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Усенко Є.А.,
суддів: Бакуліної С.В.,
Глос О.І.
розглянувши у Товариства з обмеженою відповідальністю
відкритому судовому “Виробниче підприємство
засіданні матеріали “Межирічпродукт”
касаційної скарги
на постанову від 08.09.2005 року Дніпропетровського
апеляційного господарського суду
у справі № 39-9/27
господарського суду Дніпропетровської області
за позовом ТОВ “Виробниче підприємство
“Межирічпродукт”
До ТОВ “Дніпровська продовольча
компанія”
Про визнання недійсними договорів та повернення майна на
суму 541 036,45 грн.
в судовому засіданні взяли участь представники:
від позивача: Голота В.В. –директор;
Паламарчук О.С. (довіреність
від 01.11.2005 року б/н)
від відповідача: Захарова О.В. –директор;
Яковлева О.А. (довіреність
від 22.11.2005 року б/н)
В С Т А Н О В И В:
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області
(головуючий суддя Ліщинський О.В., судді –Подобєд І.М., Дубінін
І.Ю.) від 25.06.2005 року, залишеним без змін постановою
Дніпропетровського апеляційного господарського суду (головуючий
суддя –Євстигнеєв О.С., судді – Лотоцька Л.О., Бахмат Р.М.) від
08.09.2005 року, у справі № 39-9/27 в задоволенні позовних вимог
відмовлено.
В касаційній скарзі, поясненні до касаційної скарги ТОВ
“Виробниче підприємство “Межирічпродукт” просить скасувати
постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду
від 08.09.2005 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити
позовні вимоги позивача, посилаючись на порушення норм
матеріального та процесуального права, а саме: п. 8.6.1 Закону
України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків
перед бюджетами та державними цільовими фондами” ( 2181-14 ) (2181-14)
,
ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач повністю заперечує
викладені в ній доводи.
Заслухавши пояснення по касаційній скарзі представників
позивача, які підтримали викладені в ній доводи, заперечення на
касаційну скаргу представників відповідача, перевіривши повноту
встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки
в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів
Вищого господарського суду України приходить до висновку, що
касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами встановлено, що 02.04.2003 року між Товариством з
обмеженою відповідальністю “Виробниче підприємство
“Межирічпродукт” в особі представника Гагрень Леоніда Петровича,
що діяв на підставі доручення ВАС № 319817 (продавець) і
Товариством з обмеженою відповідальністю “Дніпровська
продовольча компанія” в особі директора підприємства Голуб
Сергія Михайловича (покупець) був укладений договір
купівлі-продажу об’єктів нерухомого майна № 02/04-01, згідно з
яким продавець (позивач) продав, а покупець (відповідач) купив
будівлі цеху розливу (на плані з № 1 по № 32), розташовані у с.
Межиричи Павлоградського району Дніпропетровської області
(п. 1). Продаж вчинено за 87 844 грн. Грошові кошти підлягають
сплаті на протязі одного місяця з моменту підписання договору
(п. 2). Право власності на предмет договору виникає у покупця з
моменту підписання договору купівлі-продажу (п. 10). Сторони в
договорі зазначили, що представник продавця свідчить, що
відчужуване майно знаходиться під заставою на підставі договору
застави нерухомого майна № 03-02 від 05.02.2002 року, укладеного
між АКБ “Український банк торгового співробітництва” і ТОВ
“Виробниче підприємство “Межирічпродукт”, представник продавця
свідчить про згоду кредитора - АКБ “Український банк торгового
співробітництва” - на відчуження об’єкту, а покупець
ознайомлений з наявністю договору застави на придбане майно та
згодою кредитора на його відчуження (п. 9).
02.04.2003 року між Товариством з обмеженою відповідальністю
“Виробниче підприємство “Межирічпродукт” в особі представника
Гагрень Леоніда Петровича, що діяв на підставі доручення ВАС
№ 319817 (продавець) і Товариством з обмеженою відповідальністю
“Дніпровська продовольча компанія” в особі директора
підприємства Голуб Сергія Михайловича (покупець) був укладений
договір купівлі-продажу об’єктів нерухомого майна № 02/04-02,
згідно з яким продавець (позивач) продав, а покупець
(відповідач) купив будівлі консервного цеху (на плані з № 1 по
№ 36), розташовані у с. Межиричи Павлоградського району
Дніпропетровської області по вул. Молодіжній, 1-Б на земельній
ділянці Межирічинської сільської Ради (п. 1). Продаж вчинено за
140 329,84 грн. Грошові кошти підлягають сплаті на протязі
одного місяця з моменту підписання договору (п. 2). Право
власності на предмет договору виникає у покупця з моменту
підписання договору купівлі-продажу (п. 10). Сторони в договорі
зазначили, що представник продавця свідчить, що відчужуване
майно знаходиться під заставою на підставі договору застави
нерухомого майна № 03-02 від 05.02.2002 року, укладеного між АКБ
“Український банк торгового співробітництва” і ТОВ “Виробниче
підприємство “Межирічпродукт”, представник продавця свідчить про
згоду кредитора - АКБ “Український банк торгового
співробітництва” - на відчуження об’єкту, а покупець
ознайомлений з наявністю договору застави на придбане майно та
згодою кредитора на його відчуження (п. 9).
02.04.2003 року між Товариством з обмеженою відповідальністю
“Виробниче підприємство “Межирічпродукт” в особі представника
Гагрень Леоніда Петровича, що діяв на підставі доручення ВАС
№ 319817 (продавець) і Товариством з обмеженою відповідальністю
“Дніпровська продовольча компанія” в особі директора
підприємства Голуб Сергія Михайловича (покупець) був укладений
договір купівлі-продажу обладнання № 02/04-03, згідно з яким
продавець (позивач) продав, а покупець (відповідач) купив
обладнання згідно додатку № 1 до договору (п. 1.1). Продаж
вчинено за 312 862,61 грн. (п. 3.1). Сторони в договорі
зазначили, що представник продавця підтверджує, що відчужуване
майно знаходиться під заставою на підставі договору застави
нерухомого майна № 03-02 від 05.02.2002 року, укладеного між АКБ
“Український банк торгового співробітництва” і ТОВ “Виробниче
підприємство “Межирічпродукт”, представник продавця свідчить про
згоду кредитора - АКБ “Український банк торгового
співробітництва” - на відчуження об’єкту, а покупець
ознайомлений з наявністю договору застави на придбане майно та
згодою кредитора, на його відчуження (п.п. 6.6-6.7).
Зазначені договори були укладені на підставі договору застави
№ 3-02 майнового комплексу від 05.02.2002 року, укладеного між
АКБ “Український банк торгового співробітництва” і
позивачем. Згідно зазначеного договору останній був укладений з
метою забезпечення виконання обов’язків по договору № 05-02 від
05.02.2002 року (кредитний договір), укладеного між
заставодавцем і заставодержателем, за умовами якого останній
надав позивачу кредитну лінію у сумі 500 000 грн. Умовами
кредитного договору був визначений строк погашення кредиту - до
05.02.2003 року (продовжений до 05.05.2003 року) із щомісячною
ставкою 45% річних (ставка зменшена до 40% і до 34% - додаткові
угоди № 01 від 01.07.2002 року і № 02 від 30.08.2002 року).
Колегія суддів вважає, що висновок судів про те, що кредитний
договір було продовжено до 05.05.2003 року не ґрунтується на
матеріалах справи (пп. 4.2.2, пп. 4.4.2, п. 5.1 кредитного
договору, пояснення АКБ “Український банк торгового
співробітництва” - т.2 а.с.143-147, повідомлення та довідка
банку –т.3 а.с. 1, 2, 18), і суди в порушення п. 3 ст. 84 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
в мотивувальній частині не послалися на
належні докази для такого висновку.
Договором застави було передбачено, що у заставу передається
цілісний майновий комплекс - будівлі та споруди цеху розливу (с.
Межиріч, вул. Молодіжна, 1-А), будівлі та споруди консервного
цеху (с. Межиріч, вул. Молодіжна, 1-Б), обладнання винного та
консервного цехів згідно з додатком.
Статтею 11 договору застави сторони передбачили, що у випадку
несплати заставодавцем в обумовлений у кредитному договорі
термін боргу (кредиту та/або процентів) заставодержатель
здобуває право звертати стягнення на заставлене майно.
Реалізація майна для погашення боргу по кредиту здійснюється
банком на свій розсуд одним із вказаних способів: на підставі
доручення заставодавець доручає заставодержателю реалізувати
заставлене майно на свій розсуд; звернення стягнення на
заставлене майно здійснюється на підставі рішення арбітражного
суду або виконавчого напису нотаріусу (ст. 12).
Позивач свої зобов’язання щодо сплати процентів, починаючи
з.09.2002 року виконував несвоєчасно, у зв’язку з чим банк
11.11.2002 року звернувся до позивача з проханням надати
доручення на право реалізації заставленого майна з метою
погашення заборгованості по відсотках і зазначене доручення було
надано 21.11.2002 року на ім’я Гагрень Л.П. , за яким його було
уповноважено від імені позивача реалізувати майно, яке є
предметом договору застави № 3-02 від 05.02.2002 року за ціною
не менше 530 000 грн.
Колегія суддів погоджується з тим, що укладення і реалізація
майна представником банку відбувалася відповідно до вимог ст. 20
Закону України “Про заставу” ( 2654-12 ) (2654-12)
і умов договору застави
№ 3-02 від 05.02.2002 року, тобто без порушення встановленого
законом і договором порядку з огляду на таке.
Згідно ч. 1 ст. 20 Закону України “Про заставу” ( 2654-12 ) (2654-12)
заставодатель набуває право звернення стягнення на предмет
застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання
зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано,
якщо інше не передбачено законом або договором.
Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням
суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису
нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором
застави (ч. 6 ст. 20 вищенаведеного Закону ( 2654-12 ) (2654-12)
).
Договором не було передбачено при якій мінімальній
заборгованості за договором (безпосередньо по кредиту або
процентах) проводиться реалізація предмета застави. За таких
обставин, банк мав право реалізувати предмет застави шляхом,
визначеним у договорі, при наявності будь-якої заборгованості по
кредитному договору (у тому числі і заборгованості по
нарахованим процентам). Реалізуючи дане право, банк на підставі
доручення від імені позивача і уклав договори на реалізацію
предмета застави. Крім того, суд першої інстанції встановив, що
випискою з особового рахунку по відсотках № 20683249 за
кредитним договором № 05-02 від 05.02.2002 року (т.3 а.с.16) за
позивачем станом на дату реалізації заставленого майна, тобто на
дату укладання спірних договорів (03.04.2003 року), рахувалась
заборгованість по оплаті процентів за березень 2003 року у
розмірі 14 392,33 грн.
Згідно ч2 ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція
не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що
не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду
чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази або додатково перевіряти докази.
З огляду на наведене колегія суддів не бере до уваги доводи
касаційної скарги щодо відсутності на момент реалізації
заставленого майна будь-якої заборгованості. Крім того з
апеляційної скарги (т.3 а.с.101) вбачається, що позивач сам
стверджував те, що на 02.04.2003 року були всі підстави для
реалізації заставленого майна ТОВ “ВП “Межирічпродукт”, оскільки
на момент укладення спірних договорів позивач мав заборгованість
по сплаті процентів за січень-березень 2003 року.
Колегія суддів погоджується з тим, що наявність рішення
Павлоградського районного суду про визнання недійсним доручення
№ 319817 від 21.11.2002 року не призводить до “автоматичного”
визнання недійсними всіх дій особи, якій видана така
довіреність, оскільки таке не випливає з приписів законодавства.
Розглядаючи вимоги про визнання угод недійсними, укладеними на
підставі доручення, яке у наступному визнано недійсним, суд
повинен оцінити відповідність цих угод нормам законодавства, а
також вияснити, чи схвалені спірні угоди, оскільки сам факт
укладення угоди особою, яка не мала права їх укладати не
свідчить про недійсність угод.
В силу ст. 63 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
(яка діяла у момент укладення
спірних угод) угода, яка укладена від імені другої особи особою,
не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням
повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і
обов’язки для особи, яку представляють, лише в разі подальшого
схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою,
яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладання.
Вирішуючи питання про схвалення угоди, суди обґрунтовано
зазначили, що позивач отримав від відповідача грошові кошти по
угоді (платіжні доручення № 4 від 04.04.2003 року, № 5 від
04.04.2003 року, № 6 від 04.04.2003 року) і у встановленому
законодавством порядку не повернув зазначені кошти платнику.
Крім того, суди посилалися як на схвалення угоди на листи
позивача від 02.09.2003 року № 02/09-03 та заяву на ім’я
Павлоградського МБТІ. В силу п. 9.2 роз’яснення президії Вищого
арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 “Про
деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням
угод недійсними” ( v_111800-99 ) (v_111800-99)
наступне схвалення юридичною
особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав
належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення.
Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове
звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист,
телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать
про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу
другій стороні і т. ін.). У такому випадку вимога про визнання
угоди недійсною з мотивів відсутності належних повноважень
представника на укладення угоди задоволенню не підлягає.
З огляду на викладене колегія суддів не приймає до уваги доводів
касаційної скарги про те, що суди не прийняли до уваги рішення
Павлоградського районного суду від 29.04.2005 року про визнання
недійсним доручення № 319817 від 21.11.2002 року лише з тих
підстав, що воно не набрало чинності.
Щодо доводів скаржника про укладення спірних угод в інтересах
конкретних фізичних осіб із особистою метою, вірним є і те, що
ці обставини повинні встановлюватися в рамках кримінального
судочинства і відповідним рішенням суду загальної юрисдикції з
кримінальної справи.
Доводи касаційної скарги щодо нелегітимності в.о. директора ТОВ
“ВП “Межирічпродукт” Чикуна А.Є. не ґрунтуються на матеріалах
справи, отже є припущенням, на підставі якого не може прийматись
рішення суду.
Щодо доводів касаційної скарги стосовно того, що після
реалізації укладених договорів ТОВ “ВП “Межирічпродукт” фактично
перестало існувати, спірні угоди були укладені всупереч
інтересам підприємства, то апеляційний суд вірно відзначив, що
позивач просив визнати угоди недійсними за ознаками ст.ст. 48 і
63 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, а суду не надано право самостійно
змінювати підстави заявленого позову (переходити на інші норми
цивільного законодавства, які регулюють недійсність укладених
угод).
Щодо перебування майна в податковій заставі суди також
обґрунтовано зазначили, що укладення спірних договорів було
способом реалізації заставленого майна, право застави якого
виникло до виникнення податкової застави перед іншими заставами,
у тому числі і податковими, тому у даному випадку згода
податкового органу на реалізацію предмета застави не є
обов’язковою.
Щодо ціни продажу об’єктів, то слід зазначити, що сторони угоди
самостійно визначають ціну продажу і суд не має право
встановлювати обґрунтованість ціни, яку сторони узгодили при
підписанні угоди. Ці обставини є не підставою для визнання угоди
недійсною за ознаками ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Враховуючи наведене, постанова Дніпропетровського апеляційного
господарського суду є такою, що відповідає вимогам чинного
законодавства та фактичним обставинам справи, а касаційна скарга
не підлягає задоволенню, оскільки ґрунтується на довільному та
неправильному тлумаченні положень чинного законодавства.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, п. 1 ч. 1 ст. 111-9,
ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України, -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ТОВ “Виробниче підприємство “Межирічпродукт”
б/н та б/д на постанову Дніпропетровського апеляційного
господарського суду від 08.09.2005 року у справі № 39-9/27
залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського
апеляційного господарського суду від 08.09.2005 року у справі
№ 39-9/27 –без змін.