ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ 
 
                        П О С Т А Н О В А 
                          ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
 
 19.07.2005                                        Справа N 24/111 
 
         (ухвалою Судової палати у господарських справах 
              Верховного Суду України від 22.09.2005 
         відмовлено у порушенні провадження з перегляду) 
 
 
     Вищий господарський  суд  України  у  складі  колегії суддів: 
[...] 
     за участю представників сторін: [...], 
     розглянувши касаційну   скаргу   Товариства    з    обмеженою 
відповідальністю  "Європейський  банк  розвитку  та заощаджень" на 
постанову Київського   апеляційного   господарського   суду    від 
17 травня  2005  року  у  справі  господарського суду м.  Києва за 
позовом Сільськогосподарського відкритого акціонерного  товариства 
"Київська    овочева    фабрика"   до   Товариства   з   обмеженою 
відповідальністю "Європейський банк розвитку  та  заощаджень"  про 
визнання недійсним договору, В С Т А Н О В И В: 
 
     У березні  2005 року Сільськогосподарське відкрите акціонерне 
товариство "Київська овочева фабрика" звернулося до суду з позовом 
до  Товариства  з  обмеженою  відповідальністю  "Європейський банк 
розвитку та заощаджень" про визнання недійсним договору цесії  від 
28  лютого  2002  року та стягнення отриманих за ним коштів в сумі 
92144,91 грн. 
 
     Рішенням господарського  суду  м.  Києва   від   29   березня 
2005 року в позові відмовлено. 
 
     Постановою Київського  апеляційного  господарського  суду від 
17 травня 2005 року рішення господарського суду м. Києва змінено. 
 
     Позовні вимоги Сільськогосподарського відкритого акціонерного 
товариства "Київська овочева фабрика" задоволено. 
 
     Стягнуто з    Товариства    з    обмеженою   відповідальністю 
"Європейський   банк   розвитку   та   заощаджень"   на    користь 
Сільськогосподарського    відкритого    акціонерного    товариства 
"Київська овочева  фабрика"   92144,91   грн.   основного   боргу, 
9214,99 грн. витрат за послуги адвоката. 
 
     В касаційній  скарзі  Товариство з обмеженою відповідальністю 
"Європейський  банк  розвитку  та  заощаджень"  просить  скасувати 
постанову  апеляційного  суду,  а рішення місцевого господарського 
суду залишити без змін,  посилаючись на  неправильне  застосування 
апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. 
 
     Вважає, що судом неправильно застосовані глава 73 і ст.  1054 
діючого Цивільного  кодексу  України  ( 435-15  ) (435-15)
        ,  оскільки  суд 
повинен був    застосовувати   норми   Цивільного   кодексу   УРСР 
( 1540-06 ) (1540-06)
        , який діяв на момент укладення і виконання договору. 
 
     Крім того,  заявник вважає необґрунтованим застосування судом 
апеляційної інстанції  до  спірних  правовідносин  п.  1.10 ст.  1 
Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР  ) (168/97-ВР)
          в 
частині визначення факторингу. 
 
     За твердженням заявника,  Київський апеляційний господарський 
суд порушив ст.ст.  99 і  101  ч.  3  ГПК  України  ( 1798-12  ) (1798-12)
        , 
прийнявши  в  апеляційній  інстанції  і  розглянувши у відсутність 
відповідача нову вимогу в частині стягнення судових витрат. 
 
     У відзиві   на   касаційну   скаргу   позивач    вважає    її 
необґрунтованою і просить відхилити. 
 
     Вислухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи 
касаційної скарги,  вивчивши  матеріали  справи,  суд  вважає,  що 
касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. 
 
     Як встановлено    судом,    28    лютого    2002   року   між 
Сільськогосподарським відкритим акціонерним товариством  "Київська 
овочева  фабрика"  та  Товариством  з  обмеженою  відповідальністю 
Комерційний Банк "Стоік",  - правонаступником якого є Товариство з 
обмеженою   відповідальністю   "Європейський   банк   розвитку  та 
заощаджень",  було укладено договір цесії,  за  умовами  якого  до 
позивача  від  відповідача  перейшло  право  вимоги  за  кредитним 
договором N 02-01/2062-101 від 17 травня 2001 року до  боржника  - 
ТОВ "Юріком ЛТД". 
 
     Відповідно до п. 2.1 Договору позивач отримав від відповідача 
право  вимоги  повернення  кредиту  в  розмірі  90411  гривень  та 
відсотків,  нарахованих  за період користування кредитом в розмірі 
1733 гривень 91 коп., а всього - 92144 гривень 91 коп. 
 
     За уступлене  право  вимоги  позивач  зобов'язався   сплатити 
відповідачу суму, яка дорівнює сумі уступлених вимог. 
 
     Договір сторонами повністю виконаний. 
 
     Задовольняючи позов,  суд  апеляційної  інстанції  виходив  з 
визначення факторингу,  даного у п. 1.10 ст. 1 Закону України "Про 
податок  на  додану  вартість"  ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
         і посилався на норми 
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
        , яким врегульовано відносини 
факторингу і дано його визначення. 
 
     Однак, з  таким висновком суду погодитись не можна,  оскільки 
він ґрунтується на неправильному застосуванні  норм  матеріального 
права. 
 
     Судом встановлено,  що  цивільні відносини за договором цесії 
виникли та продовжували існувати протягом  2002  року,  тобто,  до 
набрання чинності Цивільним кодексом України ( 435-15 ) (435-15)
        . 
 
     Тому до  спірних  правовідносин  суд  повинен був застосувати 
норми Цивільного  кодексу  Української  РСР  ( 1540-06   ) (1540-06)
           від 
1963 року, а не Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
        . 
 
     Відповідно до   статті  151  ЦК  УРСР  ( 1540-06  ) (1540-06)
          в  силу 
зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити  на  користь 
іншої особи (кредитора) певну дію:  передати майно, сплатити гроші 
та інше, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його 
обов'язку. Зобов'язання виникають з договору та інших підстав. 
 
     В ЦК  УРСР  ( 1540-06 ) (1540-06)
         не міститься окремих норм,  які дають 
визначення та регулюють відносини факторингу. 
 
     Наряду з цим,  розділ III ЦК  УРСР  ( 1540-06  ) (1540-06)
          передбачає 
укладання договорів уступки права вимоги (цесії). 
 
     Згідно ст.  197 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
         уступка вимоги кредитором 
іншій особі  допускається,  якщо  вона  не  суперечить  закону  чи 
договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора. 
 
     Враховуючи, що  спірним  договором  уступлено право вимоги на 
визначену  суму  боргу  за  кредитною  угодою,  суд   прийшов   до 
правильного висновку, що вимога не пов'язана з особою кредитора. 
 
     Частина 1  ст.  4  Закону  України  "Про фінансові послуги та 
державне  регулювання  ринків  фінансових  послуг"  ( 2664-14   ) (2664-14)
         
відносить   до  фінансових  послуг,  зокрема,  факторинг  та  інші 
операції, що відповідають визначенню фінансової послуги. 
 
     Цей Закон ( 2664-14 ) (2664-14)
         не містить визначення факторингу. 
 
     Закон України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР  ) (168/97-ВР)
         
регулює  податкові відносини,  а не зобов'язання з цивільних угод, 
отже,  визначення  факторингу  за  цим  законом   дано   в   цілях 
врегулювання відносин з оподаткування. 
 
     З огляду  на  викладене,  Київський апеляційний господарський 
суд помилково застосував при вирішенні спору п.  1.10 ст. 1 Закону 
України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
        . 
 
     За ч.  1  ст.  1  Закону  України  "Про  фінансові послуги та 
державне регулювання фінансових  послуг"  ( 2664-14  ) (2664-14)
          фінансова 
послуга  -  операція  з  фінансовими  активами,  що здійснюється в 
інтересах третіх осіб за власний рахунок чи рахунок цих осіб.... з 
метою   одержання   прибутку   або  збереження  реальної  вартості 
фінансових активів. 
 
     Разом з тим,  п. 4 ст. 5 цього Закону ( 2664-14 ) (2664-14)
         встановлює, 
що   можливість  та  порядок  надання  окремих  фінансових  послуг 
юридичними  особами,  які  за  своїм  статусом  не  є  фінансовими 
установами,  визначаються  законами та нормативно-правовими актами 
державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових 
установ   та   ринків   фінансових  послуг,  виданих  в  межах  їх 
компетенції. 
 
     Таким чином,  на момент укладення спірної угоди  не  існувало 
жодних  законодавчих  обмежень щодо кола суб'єктів підприємницької 
діяльності,  які в своїх інтересах можуть уступати права вимоги до 
третіх осіб за винагороду первісному кредитору. 
 
     За таких   обставин   постанову  суду  апеляційної  інстанції 
визнати законною не можна, тому вона підлягає скасуванню. 
 
     Твердження касаційної  скарги  про   неналежне   повідомлення 
заявника  про  розгляд  справи в апеляційній інстанції і прийняття 
апеляційною інстанцією  до  розгляду  нових  вимог  спростовуються 
матеріалами справи. 
 
     Місцевий господарський суд повно встановив обставини справи і 
дав їм правильну юридичну оцінку,  тому підстав для зміни  рішення 
господарського суду м. Києва немає. 
 
     Керуючись ст.ст.   111-5,   111-7,   111-9,   111-10,  111-11 
Господарського процесуального кодексу України  ( 1798-12  ) (1798-12)
        ,  суд 
П О С Т А Н О В И В: 
 
     Касаційну скаргу задовольнити. 
 
     Скасувати постанову  Київського  апеляційного  господарського 
суду від 17 травня 2005 року. 
 
     Рішення господарського суду м. Києва від 29 березня 2005 року 
залишити без зміни.