ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24.12.2002 Справа N 17-6-35-23-13/01-7564
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Овечкіна В.Е.,
суддів : Чернова Є.В.,
Мілевського Й.Р.,
за участю представників:
позивача Поперняк Г.В.
відповідача Малицька О.А.
розглянув у
відкритому судовому СДПІ в м. Одесі
засіданні
касаційну скаргу
на постанову від 01.10.2002
Одеського апеляційного господарського
суду
у справі № 17-6-35-23-13/01-7564
за позовом державного підприємства “Одеський
морський торговельний порт” (надалі - ДП
“Одеський МТП”)
до СДПІ в м. Одесі
Про визнання частково недійсним рішення № 117/15-
1/01125666/8462 від 20.08.2001 про застосування фінансових
санкцій
Рішенням від 02.08.2002 господарського суду Одеської області
(суддя Мишкіна М.А.) позовні вимоги задоволені у зв’язку з
необгрунтованістю оспорюваного рішення відповідача про
застосування штрафних санкцій.
Постановою від 01.10.2002 Одеського апеляційного господарського
суду (судді: Петров М.С., Колоколов С.І., Разюк Г.П.) рішення
залишено без змін з тих же підстав.
СДПІ у м. Одесі у поданій касаційній скарзі просить рішення та
постанову скасувати, посилаючись на порушення судом вимог ст.ст.
34,36 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
шляхом прийняття в якості доказу
по справі акта перевірки капітального ремонту основних засобів
порту, проведеного ПІІ “Серес-Україна” за 1999 рік, та
неврахування судом підпункту 7.8.8. п. 7.8 ст. 7 Закону України
“Про оподаткування прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
, згідно
яких у випадку розірвання договору про сумісну діяльність
відбувається ліквідація платника податку, так як договір про
сумісну діяльність реєструється в органах державної податкової
служби і йому присвоюється індивідуальний податковий номер як
самостійному платнику податків. Окрім того, скаржник вказує, що
підставою для донарахування податку на прибуток в сумі 92
тис.грн. стало невіднесення позивачем до складу валових доходів
вартості перевищення балансової вартості внесеного по договору
про сумісну діяльність майна в сумі 489,5 тис.грн. після
розірвання цього договору та повернення позивачу майна
контрагентом, що потягло заниження податкового зобов’язання.
Також відповідач посилається на помилкове незастосування судом
п. 1 ст. 83 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
та невизнання недійсними
пунктів 3.3 і 3.5 договору про сумісну діяльність № КД-379 від
01.04.98, які, на думку скаржника, суперечать імперативним
положенням ст. 432 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
щодо віднесеності до
спільної власності учасників сумісної діяльності їх грошових і
майнових внесків, а також майна, створеного чи придбаного
внаслідок сумісної діяльності, оскільки зазначені пункти
договору передбачають передачу майна сторонами у володіння і
користування для потреб сумісної діяльності без створення
спільної власності сторін.
Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні
обставини) справи на предмет правильності їх юридичної оцінки
судом першої і апеляційної інстанцій та заслухавши пояснення
присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що
оскаржувані рішення та постанова підлягають залишенню без змін,
а касаційна скарга відповідача - відхиленню з наступних підстав.
На спірні податкові правовідносини, пов’язані з використанням
позивачем амортизаційних відрахувань на капітальний ремонт
основних засобів, поширюється дія п. 3.1 ст. 3 та п. п. 8.1.2 п.
8.1 ст. 8 Закону України “Про оподаткування прибутку
підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
, чим спростовуються посилання
відповідача в обгрунтування своїх заперечень на положення
підпункту 7.8.8 пункту 7.8 ст. 7, підпункту 7.7.3 пункту 7.7 ст.
7 цього ж Закону.
Внаслідок проведеної відповідачем комплексної перевірки
дотримання позивачем вимог податкового та валютного
законодавства за період з 01.07.99 по 01.01.2001 встановлено
порушення останнім вимог підпункту 7.8.8 пункту 7.8 ст. 7 Закону
України “Про оподаткування прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
шляхом невіднесення до складу валових доходів вартості
перевищення балансової вартості основних засобів в сумі 489,5
тис.грн., повернутих позивачу після розірвання договору про
сумісну діяльність від 01.04.98, обумовлене цим заниження
податкових зобов’язань по податку на прибуток на суму 92
тис.грн., в результаті чого донараховано позивачу 110300 грн.
податку на прибуток, 1781,53 грн. земельного податку та
застосовано відповідні штрафні санкції на суму 9175 грн. і
445,38 грн., про що складено акт від 13.08.2001 № 1282/15-1/15.
На підставі цього акта було прийнято оспорюване рішення про
стягнення зазначених сум.
Проте, судом першої та апеляційної інстанцій на підставі
всебічної правової оцінки умов договору про сумісну діяльність №
КД-379 від 01.04.98, укладеного між Одеським МТП та
американською компанією “Серес-Україна”, додатково наданого
позивачем акта перевірки капітального ремонту основних засобів
порту, проведеного компанією “Серес-Україна” за 1999 рік, та
інших наявних у справі доказів спростовано помилкові висновки
відповідача та з достовірністю встановлено, що збільшення
балансової вартості деяких основних засобів позивача в січні
2000р. на суму 489496,79 грн. здійснювалося в рамках виконання
п. 3.3 зазначеної вище угоди за рахунок коштів порту
(нарахованої амортизації), витраченої ним з власних джерел на
ремонт належного йому майна, який проводився контрагентом
позивача стосовно майна, яке тимчасово знаходилося у володінні
ПІІ “Серес-Україна”. При цьому судом враховано, що згідно з п.
3.1 ст. 3 та п. 8.1.2 ст. 8 Закону України “Про оподаткування
прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
витрати, спрямовані на
капітальний ремонт засобів виробництва за рахунок амортизаційних
відрахувань, не є об’єктом оподаткування податком на прибуток, а
тому донарахування відповідачем 92010 грн. податку на прибуток
вчинено відповідачем без достатніх на те підстав.
Судом апеляційної інстанції також правомірно на підставі ст. 34
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
відхилено як неналежний доказ додаток №
16 - копію факсового документа компанії “Серес-Україна”, який
безпідставно покладено відповідачем в основу оспорюваного
рішення про застосування фінансових санкцій, оскільки згадане
факсове повідомлення не може мати ніякої юридичної і доказової
сили згідно з п. 2.4 Положення про документальне забезпечення
записів в бухгалтерському обліку (затверджено наказом Мінфіну
України № 88 від 24.05.95 та зареєстровано в Мінюсті України
05.06.95 № 168/704), і ці обставини не заперечуються
відповідачем. Тим більше, що скаржником не встановлено заниження
позивачем валових доходів на підставі первинних бухгалтерських
документів, представлених позивачем для перевірки. Натомість не
заслуговують на увагу доводи скаржника щодо помилкового
врахування судом як доказу по справі наданого позивачем акта
перевірки капітального ремонту основних фондів всупереч правилам
допустимості доказів (ч. 2 ст. 34 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
),
оскільки згідно імперативних вимог ст. 111-7 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не має права встановлювати або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні
або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, збирати нові
докази чи додатково перевіряти наявні у справі докази.
При цьому колегія враховує, що правило допустимості засобів
доказування, закріплене ст. 34 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
застосовується лише у випадках, прямо передбачених законом,
зокрема, Статутом залізниць України при встановленні факту
недостачі вантажу, втраченого при перевезенні залізницею
(виключно комерційний акт чи акт загальної форми), а податкове
законодавство України таких випадків не передбачає.
При прийнятті оскаржуваної постанови судом правомірно не
прийнято до уваги посилання відповідача на положення п. 7.8.8
ст. 7 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”
( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
, які застосовуються у випадку ліквідації
підприємства-платника податку, оскільки в разі припинення дії
угоди про сумісну діяльність ліквідація позивача як юридичної
особи не могла відбутися. Адже, статтею 34 Закону України “Про
підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
, якою встановлено вичерпний
перелік підстав ліквідації підприємств, не передбачено такої
підстави для ліквідації учасника сумісної діяльності - юридичної
особи як розірвання договору про сумісну діяльність, чим
спростовуються твердження скаржника про зворотне, що грунтуються
на довільному тлумаченні чинного законодавства. При цьому слід
зазначити, що умови договору про сумісну діяльність від 01.04.98
не містять посилань на створення спільного підприємства як
самостійної юридичної особи.
Що стосується посилань скаржника на наявність підстав для
застосування судом п. 1 ст. 83 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
та
визнання недійсними пунктів 3.3 та 3.5 договору про сумісну
діяльність від 01.04.98 № КД-379 як таких, що суперечать вимогам
ст. 432 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, то такі доводи цілком
обгрунтовано відхилено судом, оскільки умови договору щодо
передачі сторонами майна лише у володіння і користування для
потреб сумісної діяльності без створення спільної власності
сторін узгоджуються з вимогами ч. 3 ст. 10 Закону України “Про
підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
. При цьому судом першої
інстанції враховано, що позивач є державним підприємством (ст.
73 Кодексу торговельного мореплавства України), а тому передача
закріплених за ним засобів виробництва у спільну власність
сторін сумісної діяльності означатиме вибуття цього майна з
державної власності, що є порушенням особливого порядку його
відчуження, встановленого п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону України “Про
підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
.
В розрізі цього касаційна інстанція вважає за необхідне також
зазначити, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 21 зазначеного вище
Закону підприємства вільні у виборі предмета договору,
визначенні зобов’язань, будь-яких інших умов господарських
взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
З огляду на вищенаведене, суди першої та апеляційної інстанцій
цілком обгрунтовано дійшли висновку про відсутність порушення
позивачем вимог податкового і цивільного законодавства та
обумовлену цим безпідставність оспорюваного рішення в частині
донарахування позивачу 92010 грн. податку на прибуток та
застосованих штрафних санкцій.
Зважаючи на викладене, колегія дійшла висновку про правомірність
застосування судом до спірних правовідносин норм податкового
законодавства та відсутність будь-яких підстав вважати, що судом
помилково застосовано матеріальне чи процесуальне право в
розрізі даного спору.
Враховуючи викладене та керуючись ч. 1 ст. 21 Закону України
“Про підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
, ст.ст. 111-5,111-7-111-
9, 111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
Рішення від 02.08.2002 господарського суду Одеської області та
постанову від 01.10.2002 Одеського апеляційного господарського
суду у справі № 17-6-35-23-13/01-7564 залишити без змін, а
касаційну скаргу СДПІ у м. Одесі - без задоволення.
Головуючий В.Овечкін
Судді Є.Чернов
Й.Мілевський