ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
19.12.2002 Справа N 2-6/2993-2001
(Постанову залишено без зміни постановою Судової палати
у господарських справах Верховного Суду України
від 15 квітня 2003 року)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Усенко Є.А., суддів: Глос О.І., Жаботиної Г.В.,
розглянувши з участю довірчого товариства "Інко-Довіра" -
представника Смородського І.І. касаційну скаргу товариства
"Інко-Довіра" на постанову Севастопольського апеляційного
господарського суду від 18.06.2002 по справі N 2-6/2993-2001 за
позовом ДПІ в м. Феодосії до довірчого товариства "Інко-Довіра",
третя особа: Кабінет Міністрів України, про стягнення 16138,57
грн., встановив:
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від
16.08.2001 (суддя Щепанська О.А.), залишеним без змін постановою
Севастопольського апеляційного господарського суду від 18.06.2002
(судді Горошко Н.П., Маслова З.Д., Видашенко Т.С.), позов
задоволено: з довірчого товариства "Інко-Довіра" в доход
державного бюджету стягнуто 16138,57 грн., отриманих позивачем в
період з 01.10.98 по 31.03.2000 від здійснення на підставі
цивільно-правових угод довірчих операцій. Судові рішення
мотивовані тим, що вказані операції відповідач в порушення вимог
ст. 4 Закону України "Про підприємництво" ( 698-12 ) (698-12)
в редакції
Закону України від 23.12.97 N 762/97-ВР ( 762/97-ВР ) (762/97-ВР)
здійснив без
отримання ліцензії, що обумовлює недійсність вчинених ним угод і є
підставою для стягнення отриманих відповідачем грошових коштів в
доход державного бюджету.
В касаційній скарзі відповідач просить скасувати постановлені
по справі судові рішення, а провадження у справі припинити,
посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій ст. 83
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
та на
неправильне застосування ст. 4 Закону України "Про підприємництво"
( 698-12 ) (698-12)
в редакції від 23.12.97 N 762/97-ВР ( 762/97-ВР ) (762/97-ВР)
.
В судовому засіданні касаційної інстанції представник
відповідача уточнив вимоги касаційної скарги та просив за
результатами її розгляду прийняти нове рішення про відмову в
позові.
Позивач і третя особа не реалізували процесуальне право
сторони на участь у судовому засіданні касаційної інстанції.
Заслухавши представника відповідача, який підтримав касаційну
скаргу, перевіривши повноту встановлення обставин справи та
правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного суду,
колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до
висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких
підстав.
Відповідно до частини 3 ст. 4 Закону України "Про
підприємництво" ( 698-12 ) (698-12)
в редакції від 23.12.97 N 762/97-ВР
( 762/97-ВР ) (762/97-ВР)
, чинного до вступу в силу Закону України "Про
ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000
N 1775-III ( 1775-14 ) (1775-14)
, тобто до 02.11.2000, підприємницька
діяльність на провадження довірчих та інших операцій з майном
довірителя (вкладника) підлягала ліцензуванню.
При цьому пунктом 5 Прикінцевих положень Закону України від
23.12.97 N 762/97-ВР ( 762/97-ВР ) (762/97-ВР)
Кабінет Міністрів України
уповноважувався, зокрема, подати на розгляд Верховної Ради України
в місячний термін після набрання чинності цим Законом пропозиції
щодо приведення законодавчих актів України у відповідність з цим
Законом та розробити нормативно-правові акти, передбачені цим
Законом.
Зазначені законодавчі приписи, однак, виконані не були, орган
ліцензування вказаного виду діяльності, порядок видачі ліцензії та
ліцензійні умови визначені не були.
Апеляційним судом встановлено, що ДТ "Інко-Довіра" в період з
01.10.98 по 31.03.2000 здійснило без ліцензії довірчі операції,
отримавши в оплату за надані послуги грошові кошти в сумі 16138,57
грн.
Задовольняючи позов та стягуючи з відповідача в доход
державного бюджету вказані грошові кошти, суди попередніх
інстанцій керувалися статтею 4 Закону України "Про підприємництво"
( 698-12 ) (698-12)
в редакції Закону України від 23.12.97 N 762/97-ВР
( 762/97-ВР ) (762/97-ВР)
. Разом з тим, вказаною статтею не передбачалося
стягнення в доход держави грошових коштів, отриманих в результаті
здійснення діяльності, що підлягала ліцензуванню, без отримання
відповідної ліцензії. Частина 25 цієї статті містила припис лише
щодо відповідальності згідно з законодавством суб'єктів
підприємницької діяльності, які здійснюють підприємницьку
діяльність без ліцензії, якщо її отримання передбачене цим
Законом, без конкретизації такої відповідальності.
Не передбачалася така відповідальність і за здійснення
довірчих операцій без ліцензії чинною на час виникнення спірного
правовідношення постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок
ліцензування підприємницької діяльності" від 09.10.98 N 1611
( 1611-98-п ) (1611-98-п)
(з наступними змінами).
Це ж стосується і пункту 11 ст. 10 Закону України "Про
державну податкову службу в Україні" ( 509-12 ) (509-12)
, на підставі якої
пред'явлено позов ДПІ у м. Феодосії.
Як передбачено цим пунктом, однією з функцій державних
податкових інспекцій, визначених статтею 10 названого Закону
( 509-12 ) (509-12)
, є звернення до суду з позовами до підприємств,
установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і
стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими
угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених
законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед
бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.
Наведена правова норма конкретизує частину 2 ст. 1
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, згідно
якої державні та інші органи мають право звертатися до
господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами
України, а отже, є процесуальною нормою і не визначає права і
обов'язки сторін у правовідношенні.
Пунктом 4 ст. 10 Закону України "Про державну податкову
службу" ( 509-12 ) (509-12)
передбачено здійснення державними податковими
інспекціями контролю за наявністю ліцензій на здійснення деяких
видів підприємницької діяльності.
Що ж до відповідальності за провадження господарської
діяльності без ліцензії, то така передбачається спеціальним
законодавством з ліцензування певного виду господарської
діяльності.
Посилання судів попередніх інстанцій на недійсність всіх
угод, укладених відповідачем стосовно надання послуг по довірчому
управлінню майном як на підставу стягнення в доход держави
отриманих відповідачем за цими угодами грошових коштів, суперечить
пункту 3 частини 1, частині 4 ст. 84 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
та ст. 48 ЦК України ( 1540-06 ) (1540-06)
,
оскільки обставини щодо укладення хоча б будь-якої із таких угод
судом не встановлювалися, в резолютивній частині рішення відсутній
висновок про визнання угод недійсними, а стаття 48 ЦК України
серед наслідків визнання недійсною угоди, що не відповідає вимогам
закону, не передбачає стягнення у доход держави одержаного за
такою угодою.
Наведене свідчить про неправильне застосування судами
попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, що
призвело до неправильного висновку щодо прав і обов'язків сторін
по справі.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, п. 2 ст. 111-9, ч. 1 ст.
111-10, ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу довірчого товариства "Інко-Довіра"
задовольнити, скасувати постанову Севастопольського апеляційного
господарського суду від 18.06.2002, рішення господарського суду
Автономної Республіки Крим від 16.08.2002, в позові ДПІ у м.
Феодосія до довірчого товариства "Інко-Довіра" про стягнення
16138,75 грн. в доход державного бюджету відмовити.
Головуючий Є.Усенко
Судді О.Глос
Г.Жаботина