ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12.12.2002 Справа N 17-2-18/02-1790
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого, судді Кузьменка М.В.,
судді Васищака І.М.,
судді Палій В.М.,
розглянувши касаційну скаргу Компанії “Кларіджес Трейдінг груп
ЛЛС”
на рішення господарського суду Одеської області від 20.05.2002
р.
та постанову Одеського апеляційного господарського
суду від 03.09.2002 р.
у справі № 17-2-18/02-1790
за позовом спільного українсько-американського підприємства
“Ірен”
до 1) товариства з обмеженою відповідальністю “Укрросгаз”
2) компанії “Кларіджес Трейдінг груп ЛЛС”
про визнання недійсним договору,
за участю представників сторін:
від позивача: не з’явився,
від відповідача 1: не з’явився,
від відповідача 2: Кузнецов Є.В. (довіреність у справі),
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Одеської області від 20.05.2002 р.
(суддя Продаєвич В.О.), залишеним без змін постановою Одеського
апеляційного господарського суду від 03.09.2002 р. (головуючий,
суддя П. Ф.Мацюра, судді Е.І.Андрєєва, В.В.Лашина), позовні
вимоги спільного українсько-американського підприємства (СП)
“Ірен” до товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ)
“Укрросгаз” та компанії “Кларіджес Трейдінг груп ЛЛС” (“КТГ
ЛЛС”) про визнання недійсними договору уступки права вимоги № 38
від 25.06.2001 р. та додаткової угоди до нього від 26.06.2001р.,
задоволено.
Рішення та постанова мотивовані тим, що оскільки спірні угоди є
зовнішньоекономічними угодами, предметом яких є валютні операції
за розрахунками по зовнішньоекономічному контракту № 25 від
15.09.1995 р., які суперечать закону, то згідно зі ст. 48
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
їх слід визнати
недійсними.
При цьому суди керувалися ст. 1 Закону України “Про
зовнішньоекономічну діяльність”, п. 2.ст. 1, п. “г” ст. 5, ст. 7
Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного
регулювання та валютного контролю” (далі – Декрет) та п. 2.2.
Положення про валютний контроль, затвердженого постановою
Правління Національного банку України 08.02.2000р. № 49 та
зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 04.04.2000р. за №
209/4430 та виходили з такого.
25.06.2001 року між ТОВ “Укрросгаз” та компанією “КТГ ЛЛС” (США)
було укладено договір уступки права вимоги № 38, за яким перший
уступив другому право вимоги від ТОВ “Газкомплектімпекс” (Росія)
боргу за договором № 25 від 15.09.1995 р. у сумі 910653,94
дол.США, а також відсотків за користування чужими коштами, пені,
штрафів, неустойки. Тим самим було передано право власності на
валютні кошти нерезиденту.
26.06.2001 року між тими ж особами була укладена додаткова
угода, згідно п. 5 якої компанія “КТГ ЛЛС” здійснює за уступлене
їй право вимоги розрахунок з ТОВ “Укрросгаз” у сумі 700000
дол.США.
Додатковою угодою від 27.06.2001 р. сторони домовилися, що за
уступлене право вимоги компанія “КТГ ЛЛС” здійснює з ТОВ
“Укрросгаз” розрахунок в сумі 2 035 686,09 грн.
29.09.2001 р. сторони здійснили залік зустрічних вимог на суму 2
035 686,09 грн. шляхом передачі векселя (акт від 29.06.2001 р.
пред’явлення векселя № 321983233 на суму 3 148 398,80 грн. до
часткової оплати).
Окрім того, судами встановлено, що сторони, уклавши зазначені
угоди, діяли з наміром здійснити розрахунки за другим
зовнішньоекономічним договором № 25 від 15.09.1995 р., згідно
якого ТОВ “Укрросгаз” здійснив постачання продукції матеріально-
технічного призначення підприємствам РАО “Газпром”(Росія,
правонаступником якого є ТОВ “Газкомплектімпекс”) і мало
отримати заборгованість у сумі 910 653,94 дол.США. Тому суди
підставно дійшли висновку про те, що спірні угоди слід оцінювати
також як зовнішньоекономічні, предметом яких є валютні операції
за розрахунками за зовнішньоекономічним договором № 25 від
15.09.1995 р.
Пунктом 2 статті 1 Декрету встановлено, що валютними операціями
є операції, пов’язані з переходом права власності на валютні
цінності. Статтею 7 цього ж Декрету передбачено, що використання
іноземної валюти як засобу платежу у розрахунках між резидентами
і нерезидентами в межах торговельного обороту здійснюється лише
через уповноважені банки.
Сторонами, в порушення вимог пункту “г” ст. 5 Декрету, який
передбачає обов’язковість отримання резидентами та нерезидентами
ліцензії на здійснення разової валютної операції при
використанні іноземної валюти на території України як засобу
платежу, такі ліцензії одержані не були, тому з огляду на ст. 48
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
вони є таким, що
суперечать закону.
Заперечення відповідача – компанії “КТГ ЛЛС” відносно того, що
ці операції не є валютними і не потребують отримання ліцензій,
судами до уваги не прийнято, оскільки, якщо сторони при
укладенні угод не мали наміру виконувати їх умови, а саме
здійснити оплату в іноземній валюті, тоді їх слід розглядати як
мнимі – укладені лише про людське око, без наміру створити
юридичні наслідки, чи удавані – укладені з метою приховати іншу
угоду.
Не погоджуючись з вказаними судовими актами, компанія “КТГ ЛЛС”
звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою і просить їх скасувати, а позовні вимоги СП “Ірен”
залишити без задоволення.
На думку скаржника, судом апеляційної інстанції неправильно
застосовано норми матеріального права, зокрема, ст.ст. 48, 60
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Крім того, скаржник вважає, що висновки суду першої та
апеляційної інстанцій протирічать вимогам діючого законодавства,
а саме, Інструкції про порядок погашення обігу іноземної валюти
на території України, затвердженої правлінням Національного
банку України від 14.03.1993 р. № 19029/377, Правилам здійснення
операцій з іноземною валютою на території України, затверджених
правлінням Національного банку України від 31.03.1993 р.,
Правилам використання готівкою іноземної валюти на території
України”, затверджених правлінням Національного банку України
від 26.03.1998 р. № 119, п. 2.2 Положення “Про валютний
контроль”, Закону України “Про порядок здійснення розрахунків в
іноземній валюті” ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
, а також ч. 4 ст. 6 Закону
України “Про зовнішньоекономічну діяльність”.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального та
процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів,
знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з
таких підстав.
Уступка вимоги кредитором іншій особі є одним з випадків заміни
особи в зобов’язаннях – цессією. Як наслідок, змінюється
суб’єктний склад зобов’язання, але зміст його залишається
попереднім.
З огляду на це суди обох інстанцій правильно дійшли висновку про
те, що угода про уступку вимоги за зовнішньоекономічним
договором повинна здійснюватися відповідно до вимог, що
ставляться до угод у сфері зовнішньоекономічній діяльності; теж
саме стосується і додаткових угод до неї.
Окрім того, наведені у постанові дії, а саме укладення не тільки
основної угоди, але й декількох додаткових угод, створили штучні
умови, за яких сторони фактично вступили у цивільно-правові
відносини, що регулюються законодавством про зовнішньоекономічну
діяльність і вимагають від суб’єктів такої діяльності дотримання
певних умов.
Водночас, колегія суддів звертає увагу і на той факт, що
рішенням арбітражного суду м. Москва (Росія) від 11.12.2001 р. у
справі № А40-405-20/01-30-468 оспорюваний договір уступки права
вимоги № 38 від 15.06.2001 р. також визнається
зовнішньоекономічною угодою, до якої належать застосуванню норми
українського законодавства (а.с.12).
Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком
суду обох інстанцій про невідповідність договору уступки права
вимоги № 38 від 25.06.2001 р. та додаткової угоди від 26.06.2001
р. вимогам закону про зовнішньоекономічну діяльність, наведених
у оскаржуваних судових актах.
Згідно ст. 48 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
та частини 5 ст. 6 Закону
України “Про зовнішньоекономічну діяльність”
зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано
недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам
законів України або міжнародних договорів України.
Твердження скаржника щодо ігнорування судом ст. 60 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
є безпідставним, оскільки судом визнані недійсними як
основний договір уступки права вимоги № 38 від 25.06.2001 р.,
так і додаткова угода до нього від 26.06.2001 р.
Інші доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, колегія
суддів відхиляє, оскільки вони не впливають на вирішення даного
спору по суті.
Враховуючи викладене, та керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9 –
111-11, Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від
03.09.2002р. у справі № 17-2-18/02-1790 залишити без змін, а
касаційну скаргу корпорації “Кларіджес Трейдінг груп ЛЛС” - без
задоволення.
Головуючий, суддя М.Кузьменко
Суддя І.Васищак
Суддя В.Палій