ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28.11.2002 Справа N 20-5/568
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого, судді Кузьменка М.В.,
судді Васищака І.М.,
судді Палій В.М.,
розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою
відповідальністю “Союзбуд”
на постанову Севастопольського апеляційного господарського
суду від 16-25.09.2002 р.
у справі № 20-5/568
за позовом приватного підприємця Ткаченка В.М.
до товариства з обмеженою відповідальністю “Союзбуд”
про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням і
обладнанням
та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю
“Союзбуд”
до приватного підприємця Ткаченка В.М.
про визнання недійсним договору оренди споруди та обладнання
за участю представників сторін:
від ПП Ткаченка В.М.: не з’явився,
від :ТОВ “Союзбуд”: Богомолова Ю.В (довіреність № 174 від
21.11.2002р.),
Лучко Є.І. (довіреність № 173 від 21.11.2002р.),
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду міста Севастополя від 25.07.2002 р.
(суддя Антонова І.В.) у позові приватного підприємця (ПП)
Ткаченка В.М. до товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ)
“Союзбуд” про усунення перешкод у користуванні орендованим
приміщенням і обладнанням відмовлено.
Зустрічний позов ТОВ “Союзбуд” до ПП Ткаченка В.М. про визнання
недійсним договору оренди споруди та обладнання б/н від
01.03.2002 року задоволено.
Рішення мотивовано тим, що оскільки договір оренди не відповідає
вимогам Закону України “Про оренду державного та комунального
майна” у зв’язку з відсутністю ряду істотних умов, то даний
договір з огляду на ст. 48 Цивільного кодексу (ЦК) України слід
визнати недійсним.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду
від 16-25.09.2002 р. (головуючий, суддя Голик В.С., судді Плут
В.М., Черткова І.В.) вказане рішення змінено. Позовні вимоги ПП
Ткаченка В.М. задоволено частково. Зобов’язано ТОВ “Союзбуд”
усунути перешкоди у користуванні ПП Ткаченко В.М. обладнанням,
розташованим по вул.Руднева,39, м. Севастополя та переданого
актом-додатком № 2 до договору оренди споруди та обладнання б/н
від 01.03.2002 р. В задоволенні зустрічного позову ТОВ “Союзбуд”
відмовлено.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідно
до змісту договору оренди б/н від 01.03.2002 р. сторони уклали
угоду, яка регулюється Законом України “Про лізинг”. При цьому,
суд встановивши, що у вказаному договорі оренди не визначена
вартість нежилого приміщення, що є істотною умовою, дійшов
висновку про те, що правовідносини у частині лізингу нежилого
приміщення між сторонами не виникли.
Одночасно суд апеляційної інстанції в своїй постанові зазначив,
що відсутність в договорі істотних умов не може бути підставою
для визнання договору недійсним, оскільки підстави для
недійсності угоди визначені статтями 48-58 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
.
Не погоджуючись з вказаною постановою, ТОВ “Союзбуд” звернулося
до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою і
просить її скасувати, а рішення господарського суду міста
Севастополя від 25.07.2002 р. залишити в силі.
На думку скаржника судом апеляційної інстанції порушено вимоги
ст. 153 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, Закону України “Про ліцензування
певних видів господарської діяльності” ( 1775-14 ) (1775-14)
. Порушення
норм матеріального права скаржник вбачає і в тому, що суд
апеляційної інстанції неправомірно застосував до спірних
правовідносин Закон України “Про лізинг”.
Крім того, скаржник стверджує, що договір оренди споруди та
обладнання б/н від 01.03.2002 р. містить ознаки не тільки
договору оренди, а й договору про сумісну діяльність про що
свідчать п. п. 2, 3.1., 3.2., 3.3., 3.4., 35 цього договору.
ПП Ткаченко В.М. надіслав до Вищого господарського суду України
відзив від 18.10.2002 р. на касаційну скаргу ТОВ “Союзбуд” і
просить залишити її без задоволення, вважаючи, що оскаржувана
постанова відповідає вимогам матеріального та процесуального
права.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального та
процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акта,
знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню
частково з таких підстав.
Судами двох інстанцій встановлено, що між сторонами було
укладено договір оренди споруди та обладнання б/н від 01.03.2001
р., відповідно до умов якого позивач передає, а відповідач
приймає в тимчасове володіння та користування з правом викупу
приміщення на нульовому поверсі на об’єкті 34 в корпусі А по
вул.Руднева,39 загальною площею 500 м2, а також обладнання,
перелічене у додатку№ 2 до договору вартістю 192660,0 грн., для
використання під виробництво пластикової, алюмінієвої,
дерев’яної столярки. Відповідно до п. 4.1. договору строк оренди
склада: п’ять років з моменту підписання цього договору.
Твердження скаржника про те, що судом апеляційної інстанції
порушено вимоги Закону України “Про ліцензування певних видів
господарської діяльності” ( 1775-14 ) (1775-14)
є безпідставним, оскільки
в силу ст. 9 названого закону такий вид господарської діяльності
як виробництво пластикової, алюмінієвої, дерев’яної столярки
ліцензуванню не підлягає.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції
про те, що спірний договір слід визнати недійсним, у зв’язку з
тим, що він не містить ряду істотних умов, передбачених Законом
України “Про оренду державного та комунального майна”, оскільки
відсутність у спірному договорі таких істотних умов як
страхування орендарем орендованого майна, а також зобов’язання
сторін відносно забезпечення пожежної безпеки орендованого майна
є підставою згідно зі ст. 153 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
визнати його
неукладеним, а не недійсним. Тому колегія суддів, погоджується з
висновком суду апеляційної інстанції про те, що відсутність
істотних умов в договорі не може бути підставою для визнання
його недійсним.
Недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така,
щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх
істотних умов (ст. 153 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
). Отже, угода може
бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками,
передбаченими законом. При цьому, визнаючи угоду недійсною,
необхідно встановлювати наявність тих обставин, за якими закон
пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних
наслідків. Якщо у процесі вирішення спору буде встановлено, що
угоду між сторонами фактично не було укладено, господарському
суду на підставі п. 1-1 статті 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
слід
припинити провадження у справі.
Крім того, в силу пункту 4 ст. 1 Закону України “Про оренду
державного та комунального майна” правовий режим оренди майна,
яке перебуває у приватній чи колективній власності, може
регулюватися цим законом, якщо інше не передбачено
законодавством або договором оренди.
Оскільки пунктом 12.2 спірного договору встановлено, що у
випадках, не передбачених даним договором, сторони керуються
чинним цивільним законодавством, то у суду відсутні правові
підстави для поширення вимог названого закону на спірні
правовідносини сторін.
Разом з тим, відносини, пов’язані з орендою нерухомого майна
недержавної форми власності регулюються нормами Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, зокрема, главою 25 “Майновий найом”,
а також іншими нормативними актами.
В силу ст. 256 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
за договором майнового
найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у
тимчасове користування за плату. Оскільки договір майнового
найму має декілька різновидів (оренда, лізинг, прокат), то
кожний з них характеризує визначені особливості.
Проте, колегія суддів вважає, що апеляційний суд неправильно
дійшов висновку про те, що в частині оренди обладнання та
інструментів сторонами було укладено угоду, яка регулюється
Законом України “Про лізинг”, оскільки пунктом 1 договору оренди
б/н від 01.03.2001 р. передбачено передачу майна з правом
викупу.
Відповідно до ст. 6 Закону України “Про лізинг” договір лізингу
повинен відповідати вимогам законодавства України. Стаття 7
цього ж закону визначає обов’язкові істотні умови для договору
даного виду. Проте, спірний договір не містить таких істотних
умом в частині лізингу обладнання, як розмір, склад та графік
сплати лізингових платежів, умови їх перегляду, а також умови
повернення об’єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії
договору.
Відповідно до договору оренди б/н від 01.03.2001 р. орендодавцем
передано в оренду з правом викупу обладнання та інструменти
загальною вартістю 192660,0 грн. згідно з додатком № 2, який в
силу п. 13.1. цього ж договору є невід’ємною його частиною.
Утім, в матеріалах справи відсутні будь-які докази відносно
передачі орендареві вказаного майна належним чином, наприклад,
актом прийому-передачі обладнання.
Крім того, із змісту оспорюваного договору вбачається, що він
містить також і ознаки договору про сумісну діяльність, зокрема,
пунктом 2 договору “Мета оренди” визначено, що орендований
об’єкт, у подальшому цех, будується спільними силами орендодавця
та орендатора.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що
за своїм змістом договір оренди споруди та обладнання б/н від
01.03.2001 р. відповідає ознакам іншого цивільно-правового
договору, а саме договору про сумісну діяльність та договору
оренди, що не позбавляє спірний договір юридичної сили.
Відповідно до ст. 21 Закону України “Про підприємства в Україні”
( 887-12 ) (887-12)
підприємства вільні у виборі предмету договору,
визначенні зобов’язань, будь-яких інших умов господарських
правовідносин.
Згідно зі ст. 4 Закону України “Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
власникові надано право на свій розсуд володіти, користуватися і
розпоряджатися належним йому майном, вчиняти щодо свого майна
будь-які дії.
Окрім того, в силу ст. 4 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
цивільні права і
обов’язки можуть виникати з угод, хоч і не передбачених законом,
але таких, які йому не суперечать. З урахуванням викладеного
правові підстави вважати оспорюваний договір таким, що не
відповідає вимогам закону, відсутні.
Враховуючи викладене, оскаржувані судові акти у даній справі
підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, вказівки, що
містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для
суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11, 111-13
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю
“Союзбуд” задовольнити частково.
2. Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду
від 16-25.09.2002 р. та рішення господарського суду м.
Севастополя від 25.07.2002р. у справі № 20-5/568 скасувати.
3. Справу передати на новий розгляд до господарського суду м.
Севастополя.
Головуючий, суддя М.Кузьменко
Суддя І.Васищак
Суддя В.Палій