ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.11.2002 Справа N 6/357
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого Полякова Б.М.,
суддів: Цвігун В.Л.,
Ткаченко Н.Г.
розглянула касаційну скаргу ТзОВ “Таможенний брокер” м. Донецьк
на рішення господарського суду Донецької
області”
у справі № 6/357
за позовом ТзОВ “Таможенний брокер” м. Донецьк
до ТзОВ “Торгово-промислова компанія
“Укрвуглемаш” м. Донецьк
Про стягнення 213165 грн. 46 коп.
за участю представників сторін:
від позивача Кудрявцев М.ю., довір. від 18.11.02
№ 171
від відповідача
За згодою сторін відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
у
судовому засіданні 27.11.2002 оголошено лише вступну та
резолютивну частини постанови колегії суддів Вищого
господарського суду України.
02.07.2002 ТзОВ “Таможенний брокер” звернулося з позовом до ТзОВ
ТПК “Укрвуглемаш” про стягнення на підставі договору постачання
№ 1 від 08.01.2002 суми основної заборгованості за поставлений
товар – 202214 грн., суми пені за прострочку платежу – 9088 грн.
43 коп. ; суми 3% річних – 1863 грн. 03 коп. у зв’язку з
невиконанням відповідачем своїх зобов’язань по розрахунку за
отриману продукцію.
Рішенням господарського суду Донецької області від 02.09.2002
позов задоволений частково: стягнутий борг у сумі 202214 грн.,
3% річних в сумі 1863 грн.03 коп. В решті позову відмовлено.
ТзОВ “Таможенний брокер” не згодне з відмовою у стягненні 9088
грн пені за прострочку платежу. Касаційна скарга мотивована тим,
що суд при винесенні рішення необгрунтовано застосував вимоги
Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання
грошових зобов’язань” від 22.11.1996 року. При розгляді позову
він повинен був керуватися “Положенням про постачання
продукції”, затвердженим Постановою Ради Міністрів СРСР від
25.07.88 № 888.
Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи
Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга не
підлягає задоволенню з наступних підстав.
Сторони по справі уклали договір 01 від 08.01.2002 на постачання
труб. В розділі 7 договору встановлено, що у випадку невиконання
зобов’язань по договору винна сторона несе відповідальність
згідно з вимогами “Положення про постачання продукції...”
затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.88 № 888.
На підставі цього пункту договору за прострочку оплати труб
позивач нарахував відповідачу пеню в розмірі 0,04% від суми
простроченого платежу за кожний день прострочки в сумі 9088 грн.
43 коп.
Господарський суд Донецької області рішенням від 02.09.2002 у
стягнення пені відмовив, посилаючись на те, що відповідно
вимогам Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне
виконання грошових зобов’язань” від 22.ХІ.96 пеня може бути
стягнута тільки тоді, коли в договорі вказано конкретний її
розмір. В договорі сторін від 08.01.2002 сторони розмір пені не
узгоджували.
Скаржник наполягає на тому, що сторони в договорі домовилися
застосовувати відповідальність, передбачену діючим законодавчим
актом “Положенням про постачання продукції...” № 888 від
25.07.88. Цим Положенням передбачена пеня в розмірі 0,04% за
кожний день прострочки платежу, тобто такий розмір пені сторони
узгодили і вона не перевищує подвійної облікової ставки НБУ, що
відповідає вимогам ст. 3 Закону України “Про відповідальність за
несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22.ХІ.96.
Касаційна інстанція висновок скаржника вважає помилковим.
Відповідно до ст. 214 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
“боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на
вимогу кредитора зобов’язаний оплатити суму боргу з урахуванням
встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також
3% річних з простроченої суми, якщо законом або договором не
встановлений інший розмір процентів”.
Суд першої інстанції борг та 3% річних стягнув на користь
позивача. Що стосується розміру пені за прострочку грошового
зобов’язання, то Верховною Радою України 22.11.1996 року був
прийнятий спеціальний Закон України “Про відповідальність за
несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”. Правовідносини, що
склалися у сторін по договору по оплаті труб підпадають під дію
вказаного Закону. В статті 1 цього Закону вказується, що
платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих
коштів за прострочку оплат пеню в розмірі, що встановлюється за
згодою сторін. Тобто мова йде про те, що сторони повинні в
договорі встановити конкретний розмір пені, який буде
сплачуватися при прострочці оплати. Цей розмір не може
перевищувати подвійної облікової ставки Нацбанку України, що
діяла у період, за який оплачується пеня /ст. 3 Закону/.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України “Про порядок
тимчасової дії на території України окремих актів законодавства
Союзу РСР” № 1545-ХІІ від 12.09.91, на території України
застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не
врегульовані законодавством України, за умови, що вони не
суперечать Конституції і законам України. У даному випадку
питання відповідальності за прострочку оплати врегульовано
Законом України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання
грошових зобов’язань” від 22.11.96р.
За таких обставин, суд першої інстанції обгрунтовано зазначив в
рішенні, що сторони в договорі розмір пені за прострочку платежу
не узгоджували.
З врахуванням наведеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9,
111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ТзОВ “Таможенний брокер” м. Донецьк залишити
без задоволення, а рішення господарського суду Донецької області
від 02.09.2002 по справі № 6/357 – без змін.
Головуючий, суддя Б.Поляков
С у д д і: В.Цвігун
Н.Ткаченко