Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Полякова Б.М.- головуючого

Цвігун В.Л.

Яценко О.В.

розглянувши матеріали ТОВ “Українсько-німецька

касаційної скарги компанія “Укртермобуд”, м. Миколаїв

на постанову від 20.08.2002р. Одеського апеляційного господарського суду

у справі № 8/8 господарського суду Миколаївської області

за позовом АК АПБ “Україна” в особі Миколаївської дирекції АК АПБ “Україна”

До ТОВ “Українсько-німецька компанія “Укртермобуд», м. Миколаїв

Про стягнення 624 394, 85 грн.

та за зустрічним позовом ТОВ “Українсько-німецька компанія “Укртермобуд», м. Миколаїв

До 1. АК АПБ “Україна” в особі Миколаївської дирекції АК АПБ “Україна”;

2. ЗАТ “Горохівський сільський будівельний комбінат”, с. Горохівка Миколаївської області

Про визнання угоди недійсною у засіданні брали участь:

від позивача – Дмитраш О.З., довір. від 15.07.2002 р. № 050/3643

Годза Л.П. , довір. від 19.07.2002 р. серія АЕК № 930475

від відповідача – Тищенко В.В., довір. від 12.11.2002 р. № 152

Ухвалою від 04.01.2002 р. господарський суд Миколаївської області (суддя Гриньова Т.В.) порушив провадження у справі № 8/8 за позовом АК АПБ “Україна” в особі Миколаївської дирекції АК АПБ “Україна” до ТОВ “Українсько-німецька компанія “Укртермобуд”, м. Миколаїв про стягнення 624 394,85 грн.

29.03.2002 р. ТОВ “Українсько-німецька компанія “Укртермобуд” (далі – Компанія) звернулося до суду із зустрічним позовом до АК АПБ “Україна” в особі Миколаївської дирекції АК АПБ “Україна” (далі – Банк) та ЗАТ “Горохівський сільський будівельний комбінат” (далі – Комбінат) про визнання угоди про уступку права вимоги недійсною.

Рішенням від 17.05.2002 р. господарський суд Миколаївської області в задоволені первісного позову відмовив та задовольнив зустрічний позов: визнав недійсною угоду від 04.04.2001р. № 120/86 про уступку права вимоги як таку, що не відповідає вимогам закону, з моменту її укладання, зобов’язав Банк повернути Компанії 73 000, грн. одержаних за даною угодою.

При прийнятті рішення суд виходив з того, що угода про уступку права вимоги укладена в той час, коли був чинний Указ Президента України “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами», п. 14 якого забороняв уступку права вимоги; угоди, які порушують вимоги Указу Президента України, повинні визнаватися недійсними на підставі ст. 48 Цивільного кодексу України (435-15) , так само, як і угоди, що не відповідають вимогам закону, згідно із ст. 197 Цивільного кодексу України (435-15) уступка вимоги, яка суперечить закону, не допускається; дані статті Цивільного кодексу України (435-15) не ставлять справжність угоди в залежність від її схвалення боржником.

Постановою від 20.08.2002р. Одеський апеляційний господарський суд (головуючий суддя Лашин В.В., судді: Андрєєва Е.І., Мацюра П. Ф.) в задоволені зустрічного позову відмовив та задовольнив первісний позов і стягнув з Компанії на користь Банку 624 394, 85 грн.

Постанова Одеського апеляційного господарського суду мотивована наступним: – згідно з розділом XV Конституції України (254к/96-ВР) “Перехідні положення» Президент України має право протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України видавати укази з економічних питань, не врегульованих законами, однак питання уступки вимоги та переводу боргу врегульовані главою 17 ЦК України (435-15) ; – Указ регулював відносини юридичних осіб з бюджетами та державними цільовими фондами; – Компанія не надала доказів того, що Комбінат являвся боржником по сплаті податків; – суд необгрунтовно переніс правовідносини платників податків і зборів (обов’язкових платежів) на цивільно-правові відносини між сторонами за угодою про уступку вимоги та застосував вищезазначений указ Президента України.

Не погоджуючись з постановою Одеського апеляційного господарського суду від 20.08.2002р., Компанія звернулася з касаційної скаргою до Вищого господарського суду України в якій просить скасувати дану постанову, посилаючись на те, що суди апеляційної інстанції не можуть вирішувати питання про конституційність актів глави держави, зазначений указ Президента України є загальнообов’язковим, угода не відповідає вимогам ст. 197 ЦК України (435-15) . На думку скаржника суд безпідставно ототожнив мету та предмет правового регулювання, оскільки мета для досягнення якої був прийнятий даний указ, досягається шляхом регулювання певного кола суспільних відносин, до яких виступають не лише юридичні особи та бюджети, але й юридичні особи між собою, п. 14 Указу не включає до учасників правовідносин, які нею регулюються (резиденти та нерезиденти), жодних бюджетів чи державних цільових фондів, а також вимога щодо виплати вартості частини майна не може передаватися за угодою про уступку вимоги, оскільки законодавство України передбачає особливий порядок покриття боргів учасника товариства з обмеженою відповідальністю.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанції, Комбінат та Банк уклали угоду № 120/86 від 04.04.2001 р. (далі – Угода) відповідно до умов якої Комбінат (кредитор) передав, а Банк (новий кредитор), у відповідності зі ст. 197 Цивільного кодексу України (435-15) , прийняв право вимоги по зобов’язанням між кредитором та Компанією (боржник), які випливають з установчого договору № 4-1089 від 02.02.1993 р. і рішення загальних зборів учасників Компанії від 11.12.2000 р.

Згідно з п. 1.2 Угоди вимогу складають права Комбінату на виплату вартості частини майна Компанії пропорційно частці Комбінату у статутному фонді Компанії при виході його із складу учасників Компанії, що становить 696 626,00 грн.

При визнанні недійсною Угоди, господарський суд Миколаївської області виходив з того, що угоди, які порушують вимоги указів Президента України, повинні визнаватися недійсними на підставі ст. 48 Цивільного кодексу України (435-15) .

Відповідно до п. 14 Указу Президента України “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами», який був виданий з метою забезпечення своєчасного і повного надходження податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових платежів до бюджетів і державних цільових фондів, зміцнення податкової та платіжної дисципліни, а також підвищення відповідальності платників податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових платежів за виконання своїх обов'язків перед бюджетами та державними цільовими фондами, під час проведення розрахунків, у тому числі за експортними та імпортними операціями, не допускається уступка вимоги та переведення боргу.

Даний Указ Президента України за своєї змістом та відповідно до мети є нормативно-правовим актом, який спрямований регулювати податкові, бюджетні відносини.

Викладене підтверджується також тим, що зазначений Указ Президента був виданий на підставі та у відповідності до пункту 4 розділу XV “Перехідні положення» Конституції України (254к/96-ВР) , який визначає, що Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 Конституції, та згідно з Законом України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 року № 2181-III дію цього наказу було припинено.

Отже, цей указ був відмінений безпосередньо законом, який регулює податкові правовідносини.

В податковому законодавстві підлягають застосуванню норми цивільного права, якщо це прямо передбачено законом. Тобто в зазначених правовідносинах має місце субсидіарне застосування цивільно-правових інститутів.

Слід мати на увазі, що згідно з ст. 2 Цивільного кодексу України (435-15) положення цього кодексу не застосовуються до податкових, бюджетних відносин.

Спірна угода є цивільно-правовим договором, який укладений у відповідності до ст. 197 Цивільного кодексу України (435-15) , що не суперечить чинному законодавству, оскільки вищезгаданий указ не підлягає застосуванню до цивільних правовідносин.

Компанія безпідставно посилається на особливий порядок покриття боргів учасника товариства, який встановлений ст. ст. 55, 57 Закону України “Про господарські товариства” (1576-12) (далі – Закон) та вважає, що Банк повинен був звернутися до Компанії із заявою про вступ до товариства, а у разі небажання стати учасником товариства чи відмові товариства у прийнятті, Банк повинен був вимагати виділення у грошовій або натуральній формі частки у майні, що належала Комбінату.

Проте, ст. 55 Закону передбачає переважне право вступу до товариства, право відмови від вступу до товариства або відмову товариства у прийнятті до нього саме для правонаступників (спадкоємців) при реорганізації юридичної особи, учасника товариства, або у зв'язку із смертю громадянина, учасника товариства.

В даному випадку не відбувається реорганізації (ліквідації) учасника товариства – Комбінату.

Крім того, ст. 57 Закону, на яку посилається скаржник, встановлює, що звернення стягнення на частку учасника у товаристві з обмеженою відповідальністю по його власних зобов'язаннях не допускається. При недостатності майна учасника для покриття його боргів кредитори вправі вимагати виділення частки учасника-боржника у порядку, передбаченому статтею 55 Закону.

Відповідно до п. “в” ч. 1 ст. 10 Закону учасники товариства мають право вийти в установленому порядку з товариства.

Відповідно до п. п. 3.1, 4.1, 4.2 протоколу постанови № 9 загальних зборів учасників (власників) ТОВ “Українсько-німецька компанія “Укртермобуд” від 11.12.2000 р. було прийнято рішення задовольнити заяву Комбінату про його вихід із складу учасників Компанії за власним бажанням (третє питання порядку денного) та виплатити Комбінату його частку (33%) в майні Компанії – в грошовій формі пропорційно його внеску в статутний фонд товариства, а також цю виплату здійснити в строк не пізніше 12 місяців з дня виходу Комбінату з Компанії, т. т. не пізніше 11.12.2001 р. (четверте питання порядку денного).

Отже, до даних правовідносин слід застосовувати положення ст. 54 Закону, які визначають, що при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу.

Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судами обставин справи та їх повноту, Вищий господарський суд дійшов висновку, що постанова Одеського апеляційного господарського суду від 20.08.2002р. прийнята в межах норм матеріального та процесуального права, тому підстав для скасування не вбачається. З урахуванням наведеного, та керуючись ст. 197 Цивільного кодексу України (435-15) , ст. 54 Закону України “Про господарські товариства” (1576-12) та ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , суд

1. Касаційну скаргу ТОВ “Українсько-німецька компанія “Укртермобуд», м. Миколаїв на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 20.08.2002р. у справі № 8/8 залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 20.08.2002р. у справі № 8/8 залишити без змін.