ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13.11.2002 Справа N 4/29-ПС
Вищий господарський суд України у складі: судді Москаленка В.С.
– головуючий, суддів Джуня В.В. і Селіваненка В.П. ,
за участю представників сторін:
позивача – Літвінової Т.В.,
відповідача – Бондаренка М.В., Гордєєвої Ю.М.,
розглянувши касаційну скаргу акціонерного комерційного банку “МТ
- Банк” в особі Херсонської філії, м. Херсон
на постанову Одеського апеляційного господарського суду від
30.09.2002
зі справи № 4/29-ПС
за позовом спільного підприємства “Інвестиційно-фінансова
компанія “Югенергоінвест”, м. Херсон (далі – підприємство)
до акціонерного комерційного банку “МТ- Банк” в особі
Херсонської філії (далі – банк)
про визнання договору застави недійсним,
В С Т А Н О В И В:
Підприємство звернулося з позовом до банку про визнання
неукладеним договору застави нафтопродуктів АВВ № 971256 від
08.07.99 на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним
договором № 01/907-019 від 08.07.99 з посиланням на те, що
договір застави не містить усіх істотних умов (стаття 153
Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
). У заяві від 16.08.2002
№ 23 підприємство змінило предмет позову і просило господарський
суд визнати даний договір недійсним згідно із статтею 48
названого Кодексу як такий, що не відповідає вимогам статей
40-43 Закону України “Про заставу».
Господарський суд Херсонської області (суддя Ємленінова З.І.) з
цією вимогою не погодився і ухвалою від 16.08.2002 припинив
провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті
80 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
оскільки, на думку суду, сторонами договору не досягнуто згоди з
його істотних умов, а тому договір вважається неукладеним і не
породжує для сторін ніяких прав і обов'язків, оскільки його не
існує.
Суд апеляційної інстанції (головуючий Таценко Н.Б., судді
Пироговський В.Т. і Савицький Я.Ф.), розглянувши апеляційну
скаргу банку, скасував зазначену ухвалу суду першої інстанції і
оспорюваний договір визнав недійсним з огляду на відсутність у
ньому визначення видів товарів, якими може бути замінено предмет
застави, та недоведеність наявності у підприємства права
власності на заставлене майно і непроведення банком перевірки
цього права під час укладення договору.
Банком подано касаційну скаргу на постанову зі справи, у якій
він просить скасувати цю постанову у частині визнання договору
застави недійсним і визнати цей договір дійсним.
В обгрунтування своїх вимог банк посилається на неправильне
застосування судом апеляційної інстанції норм Закону України
“Про заставу», не встановлення нею тих обставин, з якими закон
пов'язує наявність підстав для визнання угод недійсними,
невідповідність наведених у постанові висновків обставинам
справи.
Підприємство заперечує ці вимоги, посилаючись на відсутність в
оспорюваному договорі визначених Законом України “Про заставу»
істотних умов договору застави та його невідповідність згаданому
Законові.
Перевіривши повноту встановлення судом апеляційної інстанції
обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність скасування постанови
суду апеляційної інстанції у частині визнання оспорюваного
договору недійсним і про передачу справи на новий розгляд до
суду першої інстанції у цій частині з урахуванням такого.
Суд як першої, так і апеляційної інстанції не погодився з
доводами банку про те, що договір застави укладено на умовах
закладу і підтримав позицію підприємства щодо визнання
оспорюваної угоди як договору застави товарів в обороті. У
зв'язку з цим слід відзначити, що обидві судові інстанції
неправильно визначили правову природу оспорюваного договору.
Судовими інстанціями не враховано, що відповідно до частини
другої статті 44 Закону України “Про заставу» за угодою
заставодержателя із заставодавцем предмет застави може бути
залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя
(тверда застава), а індивідуально визначена річ може бути
залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують
заставу. У даному разі договором застави (пункт 3.2)
передбачено, що заставодавець не має права реалізовувати
заставлене майно, яке знаходиться на відповідальному зберіганні.
Така умова суперечить самому змістові передбаченої статтею 40
названого Закону застави товарів в обороті або у переробці, за
якої неможливі будь-які обмеження у реалізації майна, що є
предметом застави.
З матеріалів справи вбачається, що підприємством і банком
неодноразово здійснювалися двосторонні перевірки наявності і
умов зберігання нафтопродуктів, що були предметом застави (а.с.
28-32), і в документах, складених за підсумками таких перевірок,
зазначалося не лише найменування і кількість відповідного майна,
а й конкретні номери цистерн (ємностей), у яких воно
зберігалося, і дані про свинцеві пломби (у тому числі банку),
якими опечатувалися цистерни (ємності).
Таким чином, наявні підстави вважати, що даний предмет застави
підпадає під ознаки, наведені у згаданій частині другій статті
44 Закону України “Про заставу», у тому числі й стосовно
індивідуалізації такого предмету. Власне, це початково
визнавалося й самим підприємством, яке у листі від 10.11.99
№ 138 (а.с. 100, 101) просило банк “змінити форму закладу на
товар в обороті”. Даних про остаточне вирішення цього питання у
матеріалах справи немає, так само як і відомостей про внесення
відповідних змін до договору застави, зокрема, згаданого його
пункту 3.2. Ці обставини судами як першої, так і апеляційної
інстанцій не з'ясовано.
Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України “Про
заставу» заставодавцем при заставі майна може бути, зокрема,
його власник, який має право відчужувати заставлене майно на
підставах, передбачених законом. В оскаржуваній постанові судом
апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що наявність у
підприємства права власності на заставлене майно не доведено та
не підтверджено належними доказами. Однак у даному випадку
апеляційною інстанцією порушено вимогу статті 33 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
про розподіл тягаря
доказування між сторонами і це порушення призвело до прийняття
неправильної постанови апеляційної інстанції. Жодна з сторін у
справі не заперечувала факту належності у підприємства права
власності на заставлене майно, тому цей факт не можна вважати
встановленим. Питання про належність права власності на
заставлене майно відноситься до предмету доказування у справі, а
отже у справі не повно встановлені обставини, що мають значення
для правильного вирішення спору. Ці обставини можуть бути
встановлені за новим розглядом справи.
З огляду на викладене у Вищого господарського суду України
відсутні підстави для висновку щодо правильного застосування
судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального
права у вирішенні спору про визнання договору застави
недійсним.
Під час нового розгляду справи необхідно встановити зазначені у
цій постанові обставини, які залишилися нез'ясованими, у тому
числі щодо наявності чи відсутності зміни умов договору застави
і стосовно права власності підприємства на предмет застави.
Керуючись статтями 111-7-111-12 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу задовольнити частково. Постанову Одеського
апеляційного господарського суду від 30.09.2002 зі справи
№ 4/29-ПС змінити, скасувавши її у частині, що стосується
визнання договору застави АВВ № 971256 від 08.07.99 недійсним.
2. Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Херсонської області.
Суддя В. Москаленко
Суддя В. Джунь
Суддя В. Селіваненко