ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31.10.2002 Справа N 2-3/1711-2002
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого, судді М.В.Кузьменка,
судді І.М.Васищака,
судді В.М.Палій,
розглянувши касаційну скаргу приватного підприємства фірми
“Гермес-1”
на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду
від 3-9.04.2002 р.
у справі № 2-3/1711-2002
за позовом приватного підприємства фірми “Гермес-1”
до 1) Ялтинської міської ради
2) Фонду комунального майна Ялтинської міської ради
3) представництва Фонду майна Автономної Республіки Крим у
м. Ялті
про стягнення 45418,16 грн.,
за участю представників сторін:
від позивача: Афанасьєв Е.Г. (довіреність у справі),
від відповідачів:
1) Ялтинської міської ради - Подружко В.М. (довіреність від
20.06.2002 р. № 02.9-2/202);
2) Фонду комунального майна Ялтинської міської ради – не
з’явилися;
3) представництва Фонду майна АР Крим у м. Ялті – не з’явилися,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від
22.01.2002 року (суддя Соколова І.А.) позовні вимоги фірми
“Гермес-1” до Ялтинської міської ради, Фонду комунального майна
Ялтинської міської ради та представництва Фонду майна Автономної
Республіки Крим у м. Ялті про стягнення 45418,16 грн. задоволено
частково. З Фонду комунального майна Ялтинської міської ради
стягнуто 33278,72 грн. боргу, в частині стягнення 12139,42 грн.
відмовлено. Ялтинську міську раду та представництво Фонду майна
Автономної Республіки Крим у м. Ялті від майнової
відповідальності звільнено.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду
від 3-9.04.2002 р. (головуючий, суддя Плут В.М., судді Щепанська
О.А., Заплава Л.М.) вказане рішення скасовано, в позові
відмовлено.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач
звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою і просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції
залишити без змін.
На думку скаржника, судом апеляційної інстанції неправильно
застосовано норми матеріального права, а саме, ст.ст. 78, 214
Цивільного кодексу (ЦК) України, Закон України “Про Державну
програму приватизації на 2000-2002 роки”, Порядок повернення
покупцям коштів, сплачених за об’єкт приватизації, у разі
розірвання або визнання недійсним договорів купівлі-продажу,
затверджений наказом Фонду державного майна України від
15.08.2000 р. № 1701 та зареєстрований в Міністерстві юстиції
України 31.08.2000 р. за № 567/4788, а також порушено норми
процесуального права, зокрема, ст. 101 Господарського
процесуального кодексу (ГПК) України.
У касаційній скарзі скаржник зазначає, що на момент визнання
недійсними договору купівлі-продажу цілісного майнового
комплексу та договору купівлі продажу патенту на право оренди, а
саме на 27.05.1998 р. та 08.07.1998 р., не існувало нормативного
акта, який регулював би порядок повернення покупцям коштів за
об’єкт приватизації, а діяв загальний порядок витребування
отриманого за угодою, визнаною недійсною.
Разом з тим, скаржник вважає, що оскільки 18.05.2000 р., тобто
до сплину терміну позовної давності за загальною вимогою
повернення майна, був прийнятий спеціальний Закон України “Про
державну програму приватизації на 2000-2002 роки”, яким
запроваджено порядок повернення коштів та визначено момент
настання обов’язку сторони щодо повернення коштів, зокрема, з
часу повторного продажу об’єкта, а не з часу визнання угоди
недійсною, то саме з моменту повторного продажу об’єкта і
необхідно обчислювати строк позовної давності.
Судами двох інстанцій встановлено, що 22.09.1997 року між фірмою
“Гермес-1” та представництвом Фонду майна Автономної Республіки
Крим у м. Ялті було укладено договір № 242 купівлі-продажу
цілісного майнового комплексу державного підприємства
громадського харчування (ДПГХ) “Столова № 15” (без приміщення),
розташованого за адресою: м. Ялта, вул.Єкатеринінська –
Леніна,1/33, що було власністю Ялтинської міської ради.
Відповідно до умов цього договору, зазначений об’єкт
приватизації було продано фірмі “Гермес-1” за 15930,0 грн., які
перераховані позивачу за приватизаційним платіжним дорученням №
452 від 10.10.1997 р.
У зв’язку з тим, що нежиле приміщення, в якому був розташований
об’єкт приватизації, є пам’ятником історії та культури м. Ялта
та на час приватизації об’єкта - ДПГХ “Стовола № 15”, не
підлягало приватизації, то 22.09.1997 р. між сторонами був
укладений договір № 34 купівлі-продажу патенту на право оренди
приміщень, які займало вказане державне підприємство. Патент на
право оренди був проданий позивачу за 14070,0 грн., які
перераховані фірмою “Гермес-1” платіжним дорученням від
26.09.1997 р. № 30.
Рішенням арбітражного суду Автономної Республіки Крим від
27.05.1997 року у справі № 2027.1-5 договір № 242 купівлі-
продажу цілісного майнового комплексу ДПГХ “Столова № 15” від
22.09.1997 р. визнано недійсним. Рішенням того ж суду від
08.07.1997 р. у справі № 3255-5 договір № 34 купівлі-продажу
патенту на право оренди від 22.09.1997 також визнано недійсним.
13.07.2001 р. Фонд комунального майна Ялтинської міської ради
уклав з товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) “Карина-
97” договір № 126 купівлі-продажу від 28.02.2001 р., відповідно
до якого був проданий інвентарний об’єкт – окреме індивідуальне
визначене майно, нежилі приміщення, розташовані за адресою: м.
Ялта, вул.Єкатеринінська – Леніна,1/33 та договір № 102 купівлі-
продажу від 28.02.2001 р. відповідно до якого продано
інвентарний об’єкт – нежиле приміщення (літня площадка та
обладнання) згідно переліку, що орендувалися та розміщалися за
адресою: м. Ялта, вул.Єкатеринінська - Леніна, 1/33.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги фірми “Гермес-
1”, виходив з того, що оскільки у 1998-2000 рр. порядок
повернення покупцям коштів, сплачених за об’єкт приватизації, у
випадку розірвання договорів купівлі-продажу об’єктів
приватизації або визнання їх недійсними законодавчо не був
визначений, то позивач не мав можливості на законних підставах
отримати 30000,0 грн., перерахованих у 1997 році згідно з
договорами купівлі-продажу, у зв’язку з визнанням їх недійсними.
За таких обставин, суд першої інстанції, керуючись, п. п. 3 ст.
133 Закону України “Про Державну програму приватизації на 2000-
2002 роки” від 18.05.2000 р. та Порядком повернення покупцям
коштів, сплачених за об’єкт приватизації, у разі розірвання або
визнання недійсним договорів купівлі-продажу, затвердженим
наказом Фонду державного майна України від 15.08.2000 р. № 1701
та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 31.08.2000 р.
за № 567/4788, дійшов висновку про те, що оскільки повторний
продаж майна ДПГХ “Столова № 15” здійснив Фонд комунального
майна Ялтинської міської ради у лютому та липні 2001 р., то
відповідно до п. 4 названого Порядку він повинен був у
десятиденний строк з дня надходження коштів від повторного
продажу спірного об’єкту перерахувати позивачу 30000,0 грн..
У зв’язку з тим, що Фонд комунального майна Ялтинської міської
ради не виконав вимоги, визначені названими нормативно-правовими
актами, то позовні вимоги фірми “Гермес-1” про стягнення збитків
у сумі 2678,72 грн., у тому числі 3% річних за прострочення
виконання грошового зобов’язання та збитків від інфляції, а
також 600,0 грн. збитків за оплату експертної оцінки об’єктів
приватизації у 1997 р., суд першої інстанції визнав
обгрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.
В силу ст. 75 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
позовна давність
застосовується судом незалежно від заяви сторін.
Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасував
у зв’язку з пропуском строку позовної давності. При цьому суд
керувався ст.ст. 71, 76 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
та виходив з того,
що право на позов у позивача про стягнення коштів, сплачених за
договорами купівлі-продажу № 242 та № 34 виникло з моменту
ухвалення арбітражним судом рішень про визнання їх недійсними.
Оскільки позов до господарського суду позивачем було подано
після закінчення 3-х річного терміну без клопотання про його
відновлення, то в силу ст. 80 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
закінчення
терміну позовної давності до подання позову є самостійною
підставою для відмови у позові.
Відповідно до ст. 48 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
по недійсній угоді
кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане
за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі -
відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки
недійсності угоди не передбачені законом. Чинне законодавство не
передбачало і не передбачає відшкодування збитків, яких можуть
зазнати сторони чи одна з них внаслідок самого факту недійсності
угоди.
Тому, суд апеляційної інстанції підставно дійшов висновку про
те, що застосування судом першої інстанції ст. 214 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, яка передбачає обов’язок боржника, яким прострочено
виконання грошового зобов’язання, сплатити за час прострочення
три процента річних з простроченої суми, є необгрунтованим.
Одночасно суд апеляційної інстанції в своїй постанові зазначив,
що висновок суду першої інстанції про те, що позивач наче не мав
законних підставах отримати перераховані ним у 1997 році грошові
кошти з причини відсутності у 1998-2000 р. спеціального порядку
про повернення покупцям коштів, сплачених за об’єкт
приватизації, у випадку розірвання договору купівлі-продажу
об’єкта приватизації або визнання їх недійсними, є помилковим.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, заслухавши пояснення представників сторін,
обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на
підставі фактичних обставин справи застосування норм
матеріального та процесуального права при ухваленні
оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну скаргу такою,
що не підлягає задоволенню з таких підстав.
Колегія судів погоджується з висновком суду апеляційної
інстанції щодо пропущення у даній справі терміну позовної
давності з вимог про повернення одержаного за угодами та
стягнення інших збитків, яких зазнав позивач внаслідок самого
факту недійсності угод, та щодо помилковості посилання суду
першої інстанції на те, що право на позов у позивача виникло
лише з часу, коли відбувся повторний продаж об’єкта
приватизації.
Причиною пропуску терміну позовної давності стало суб’єктивне
тлумачення позивачем чинного законодавства, що призвело до
підміни ним поняття права на позов про стягнення збитків, яке
виникало у позивача з дня визнання судом відповідних угод про
купівлю-продаж недійсними, на поняття доцільності звернення до
суду з позовом з точки зору наявності чи відсутності реальної
можливості отримати кошти до офіційної регламентації механізму
їх повернення.
З огляду на це позивач не звертався до суду з клопотанням про
визнання причини пропуску терміну позовної давності поважною.
Позовну давність згідно вимог ст. 75 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
застосовано апеляційною інстанцією.
Не вбачаючи підстав для захисту порушеного права за грошовими
вимогами, заявленими з пропуском терміну позовної давності,
апеляційний суд в позові відмовив, що відповідає положенням ст.
80 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Враховуючи викладене, та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 –
111-11, Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу приватного підприємства фірми “Гермес-1”
залишити без задоволення, а постанову Севастопольського
апеляційного господарського суду від 3-9.04.2002 р. у справі № 2-
3/1711-2002 без змін.
Головуючий, суддя М.Кузьменко
Суддя І.Васищак
Суддя В.Палій