ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29.10.2002 Справа N 02-04/4734
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого, судді Васищака І.М.,
судді Палій В.М.,
судді Черкащенка М.М.,
розглянувши касаційну скаргу дочірнього підприємства
“Автопостачсервіс”
на рішення господарського суду Черкаської області від 26.12.2001
р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від
23.07.2002р.
у справі № 02-04/4734
за позовом дочірнього підприємства “Автопостачсервіс”
до сільськогосподарського товариства з обмеженою
відповідальністю “Смілянське”
про стягнення 36 929,01 грн.
за участю представників сторін:
від позивача: Середа М.Д. – директор,
Горбачов В.В. (довіреність у справі від 07.10.2002 р.)
від відповідача: Федоренко В.М. (довіреність у справі від
28.10.2002 р. № 1187),
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Черкаської області від 26.12.2001
р. (суддя А.Д.Пащенко) позовні вимоги дочірнього підприємства
(ДП) “Автопостачсервіс” до сільськогосподарського товариства з
обмеженою відповідальністю (СТОВ) “Смілянське” про стягнення 36
929,01 грн., у тому числі: 101,78 грн. – основного боргу, 25
510,68 грн. відсотків за товарний кредит, 10 521,97 грн. пені,
794,61 грн. - 3% річних за прострочення проведення розрахунків,
задоволено частково. З відповідача стягнуто 3% річних у сумі
274,59 грн. Щодо основного боргу у сумі 101,78 грн. провадження
у справі припинено. В решті позовних вимог відмовлено у зв’язку
з визнанням договору купівлі-продажу № 16 від 03.05.2001 р.
неукладеним.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
23.07.2002р. (головуючий, суддя І.М.Бенедисюк, судді А.І.Брайко,
Б.Ю.Львов) рішення суду першої інстанції скасовано, в позові
відмовлено.
Судами двох інстанцій встановлено, що відповідно до умов
договору купівлі-продажу № 16 від 03.05.2001 р., укладеного між
сторонами, позивач (продавець по договору) зобов’язався передати
відповідачеві (покупцю по договору) у власність, а відповідач
зобов’язався прийняти і оплатити паливно-мастильні матеріали
згідно товарно-транспортних накладних (а.с.43).
На підставі накладних та довіреностей відповідач у травні, липні
та 23.08.2001 року отримав від позивача бензин та дизельне
паливо. Протягом травня-вересня 2001 року відповідач сплатив всю
суму вартості за отриманий товар, а залишок боргу у сумі 101,78
грн. перерахував позивачу 02.11.2001 р. - після звернення
позивача з позовними вимогами до відповідача. У зв’язку з тим,
що на час розгляду справи борг за отримані паливно-мастильні
матеріали вже був відсутній, то в цій частині провадження у
справі судом першої інстанції припинено за відсутністю предмету
спору.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, дійшов висновку про те,
що оскільки умови договору купівлі-продажу № 16 від 03.05.2001
р. не містять переліку конкретних товарів, зокрема, не
визначений предмет договору, не вказана сума договору, відсутня
домовленість щодо ціни продажу товару, відсутні вимоги щодо його
якості, відсутня специфікація чи додатки до договору, то за
фактичними ознаками вказаний договір не є ні договором купівлі-
продажу, ні договором поставки з огляду на вимоги ст. 224, 225,
245 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
. Суд вважає, що цей документ (договір)
наближений до протоколу намірів на купівлю-продаж невизначеної
кількості загальної групи товарів. У зв’язку з цим, суд першої
інстанції дійшов висновку про те, що спірна угода не містить
всіх істотних умов, тому з огляду на ст. ст. 153 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
вона є неукладеною.
Оскільки спірний договір не породжує прав і обов’язків сторін,
суд першої інстанції, виходячи із вимог Закону України “Про
відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”,
Закону України “Про підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
щодо
встановлення розміру пені та плати за товарний кредит у
договорах, в стягненні пені та процентів за товарний кредит
відмовив.
Разом з тим, суд першої інстанції визнав претензію позивача від
26.06.2001 р. № 135 вимогою про оплату вартості отриманого
товару, і встановив, що з 14.05.2001 р. по 29.06.2001 р.
відповідач оплатив позивачу вартість отриманого у травні 2001 р.
товару без порушення строків оплати. Проте, оплата за товар,
отриманий відповідачем у липні-серпні 2001 р., здійснювалася з
порушенням строків, у зв’язку з чим, вимога позивача про
стягнення 3% річних судом першої інстанції задоволена часткова у
сумі 274,59 коп.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої
інстанції, посилається на те, що відповідно до ч. 1. ст. 9
Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність
в Україні” підставою для бухгалтерського обліку господарських
операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення
господарських операцій.
На підставі додатково поданих сторонами документів первинного
бухгалтерського обліку (рахунки, накладні, довіреності,
банківські виписки) про передачу паливно-мастильних матеріалів
та їх оплату, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те,
що майно одержане відповідачем за рахунок позивача без
достатньої підстави (ст. 469 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
), оскільки на
вказаних документах відсутні посилання на договір купівлі-
продажу № 16 від 03.05.2001р.
Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що
висновок суду першої інстанції з посиланням на ст. 165,214 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
про стягнення річних за прострочення
виконання відповідачем зобов’язань є безпідставним, оскільки
позивачем не було доведено виконання зобов’язань перед
відповідачем по спірному договору, а також не подано таких
доказів і на вимогу апеляційного суду, викладену в ухвалі суду
від 09.07.2002 р. (а.с.120). Тому вимоги про стягнення річних за
прострочення виконання відповідачем грошових зобов’язань
задоволенню не підлягають.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що вказаний в
резолютивній частині рішення висновок суду першої інстанції про
стягнення з відповідача на користь позивача 274,59 грн. боргу, є
помилковим, оскільки позивачем заявлялись вимоги про стягнення
боргу у сумі 101,78 грн., а не 274,59 грн.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, позивач
звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою і просить їх скасувати та задовольнити його позовні
вимоги.
На думку скаржника, судами двох інстанцій неправильно
застосовано норми матеріального права, а саме, ст.ст. 151, 469
ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, оскільки суд не взяв до уваги, що існує
кілька різновидів договорів купівлі-продажу в залежності від
специфіки, що визначені Законом України “Про оподаткування
прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
п. 1.5.2. ст. 1, а саме:
“ф’ючерсний контракт, як документ, який засвідчує зобов’язання
придбати товари у визначений час та на визначених умовах у
майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов’язань
сторонами контракту”.
Водночас скаржник посилається на те, що судом апеляційної
інстанції порушені норми процесуального права, зокрема, ст. 20
Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, оскільки
справа розглянута в складі тієї ж колегії суддів, що вже брали
участь в розгляді даної справи.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, заслухавши пояснення представників сторін,
обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на
підставі фактичних обставин справи застосування норм
матеріального права при ухваленні оскаржуваних судових актів,
знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню
частково з таких підстав.
В силу ст. 153 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
договір вважається
укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках
формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті
умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для
договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою
однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Суд першої інстанції встановив, що договір купівлі-продажу № 16
від 03.05.2001 р. не містить істотних умов ні для договору
купівлі-продажу, ні для договору поставки, тому, не даючи
юридичної оцінки дійсним відносинам сторін
спору, суд, посилаючись на ст. 153 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, дійшов
висновку про те, що вказана угода є такою, що неукладена. У
зв’язку з цим, на думку суду першої інстанції, обов’язок
сплатити позивачу вартість отриманого товару, вказану у
накладній, у строк зазначений у накладній чи рахунку-фактурі, у
відповідача виник лише на підставі кожної фактичної передачі
товару за накладною.
В силу ст. 214 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
боржник, який прострочив
виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора
зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого
індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти
річних з простроченої суми, якщо законом або договором не
встановлений інший розмір процентів.
Суд першої інстанції встановивши, що оплата за отриманий
відповідачем у липні-серпні 2001 р. товар здійснювалася з
порушення строків, частково стягнув з відповідача 3% річних у
сумі 274,59 коп. Утім, такий висновок суду не можна визнати
обгрунтованим, оскільки судом не визначена сума з якої необхідно
обраховувати 3% річних, а також не встановлено час прострочення
платежів за отриманий товар.
Проте, в резолютивній частині рішення висновок суду про визнання
спірного договору неукладеним відсутній, про що також вказано
апеляційною інстанцією у постанові від 23.07.2002р.
Водночас, апеляційна інстанція, не даючи ні оцінку правовій
природі спірного договору, ні спростовуючи наведений у
мотивувальній частині рішення першої інстанції висновок щодо
визнання договору неукладеним та виникнення у відповідача
обов’язку сплатити позивачу вартість отриманого товару, вказану
у накладній, у строк зазначений у накладній чи розрахунку-
фактурі, необгрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог у
повному обсязі, пославшись на ст. 469 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Матеріали справи підтверджують наявність у діях відповідача
волевиявлення на встановлення правовідносин безпосередньо через
поведінку, з якої можна зробити висновок про такій намір
(конклюдентні дії). Зокрема, судом апеляційної інстанції не дано
юридичної оцінки відповіді відповідача від 28.11.2001 р. № 36юр
(а.с.51) на позовну заяву, в якій останній визнає отримання
товару згідно договору.
За цих умов, апеляційна інстанція не зважила і на те, що
цивільне законодавство визнає угоду укладеною, якщо з поведінки
особи видно її волю укласти угоду (ч. 2 ст. 42 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
).
Одночасно, колегія суддів зазначає, що переглядаючи судові акти
у даній справі, касаційна інстанція не мала можливості
використати у повному обсязі свої процесуальні права щодо
перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх
встановлення судами першої та апеляційної інстанцій, оскільки в
матеріалах справи відсутня претензія позивача від 26.06.2001 р.
№ 153, яку суд першої інстанції, застосовуючи ст. 165 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, визнав вимогою про оплату вартості
отриманого товару. Більш того, в рішенні не зазначено суму
вказаної претензії. Не наведено розрахунків суми задоволених
позовних вимог.
Крім того, колегія суддів, не даючи оцінки іншим запереченням та
доводам, викладеним у касаційній скарзі, констатує, що постанова
Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2002 р.
прийнята з порушенням норм процесуального права.
В силу ст. 20 ГПК суддя, який брав участь в розгляді справи, не
може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування
рішення, ухвали, прийнятої за його участю.
Постановою Вищого господарського суду України від 06.06.2002 р.
була скасована ухвала Київського апеляційного господарського
суду від 19.03.2002р. у даній справі про відмову ДП
“Автопостачсервіс” в задоволенні клопотання про відновлення
пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду
першої інстанції, яка ухвалена у складі суддів: головуючого,
судді І.М.Бенедесюка, суддів А.І.Брайко, Б.Ю.Львова.
Оскільки постанову Київського апеляційного господарського суду
від 23.07.2002 р. винесено у тому ж складі суду, що і вказана
вище ухвала від 19.03.2001 р., то згідно з п. 4 частини другої
ст. 111-10 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
таке порушення є безумовною
підставою для її скасування.
Враховуючи викладене, оскаржувані судові акти у даній справі
підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, вказівки, що
містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для
суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11, Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу дочірнього підприємства “Автопостачсервіс”
задовольнити частково.
2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від
23.07.2002р. та рішення господарського суду Черкаської області
від 26.12.2001р. у справі 02-04/4734 скасувати і передати справу
на новий розгляд до господарського суду Черкаської області.
Головуючий, суддя Васищак І.М.
Суддя Палій В.М.
Суддя Черкащенко М.М.