ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16.10.2002 Справа N 12/388
Вищий господарський суд України у складі: судді Москаленка В.С.–
головуючий, суддів Джуня В.В. і Селіваненка В.П. ,
за участю представників:
позивача: Сисюка М.В. – голови правління, Сябрук Р.С.– головного
бухгалтера
відповідача: не з’явились
розглянувши касаційну скаргу державної податкової інспекції у
місті Рівне (далі – державна податкова інспекція)
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від
13.12.2001
зі справи № 12/388
за позовом відкритого акціонерного товариства “Рівненське
підприємство автобусних станцій”, м. Рівне (далі – підприємство)
до державної податкової інспекції
про визнання недійсним рішення державної податкової інспекції
від 08.06.2001 № 345/23-200/03118481/14779 у частині нарахування
земельного податку та застосування штрафних санкцій за порушення
податкового законодавства,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Рівненської області від 27.07.2001
(суддя Шарапа В.М.), залишеним без зміни постановою Львівського
апеляційного господарського суду від 13.12.2001 (колегія судів у
складі: Процика Т.С. – головуючого, суддів Галушко Н.А. і
Юрченка Я.О.) позовні вимоги підприємства задоволено: рішення
державної податкової інспекції від 08.06.2001 № 345/23-
200/03118481/14779 визнано недійсним у частині нарахування
земельного податку в сумі 5 273, 4 гривні та застосування
штрафних санкцій за порушення податкового законодавства в сумі 3
230 гривень. Рішення суду мотивовано тим, що земельний податок
повинен сплачуватись підприємством залежно від грошової оцінки
наданої йому земельної ділянки, а у разі зміни її цільового
використання для визначення такого податку необхідно у
встановленому порядку вносити корективи до грошової оцінки
земельної ділянки.
У касаційні скарзі державна податкова інспекція посилається на
неправильне застосування апеляційною інстанцією норм
матеріального і процесуального права, а саме статей 7 і 23
Закону України “Про плату за землю” ( 2535-12 ) (2535-12)
, статей 101 і
105 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
На думку заявника, судом апеляційної інстанції не враховано, що
грошова оцінка земельної ділянки визначається із застосуванням
коефіцієнта її функціонального використання, тому у зв’язку зі
зміною цільового призначення земельної ділянки земельний податок
повинен сплачуватись підприємством не за здійсненою у
встановленому порядку грошовою оцінкою земельної ділянки,
віднесеної до категорії земель автомобільного транспорту, а
виходячи з її комерційного використання.
Перевіривши повноту встановлення обставин справи і правильність
застосування апеляційною інстанцією норм матеріального і
процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про відсутність підстав для скасування судових актів зі
справи, виходячи з такого.
Земельним кодексом України встановлено (статті 19 і 71), що
землі України за основним цільовим призначенням поділяються на
категорії, до однієї з яких віднесено землі транспорту, у тому
числі автомобільного. Згідно із статтею 20 названого Кодексу
віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на
підставі рішень органів державної влади та органів місцевого
самоврядування відповідно до їх повноважень, а зміна цільового
призначення земель проводиться названими органами, які, зокрема,
приймають рішення про передачу цих земель у власність або
надання у користування. Аналогічні приписи містив Земельний
кодекс України (статті 2 і 69), що був чинний на момент
виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до статті 2 Закону України “Про плату за землю”
( 2535-12 ) (2535-12)
(далі – Закон) плата за землю справляється у вигляді
земельного податку або орендної плати, що визначається залежно
від грошової оцінки земель. Така оцінка проводиться Державним
комітетом України по земельних ресурсах за методикою,
затвердженою Кабінетом Міністрів України (стаття 23 Закону).
Щодо земель сільськогосподарського призначення та населених
пунктів, то їх грошова оцінка повинна здійснюватись за
відповідною Методикою, затвердженою постановою Кабінету
Міністрів України від 23.03.95 № 213 (з подальшими змінами і
доповненнями).
Судовими інстанціями у справі встановлено, що грошова оцінка
наданої підприємству земельної ділянки складає 700 314 грн. Її
здійснено згідно з названою Методикою і Порядком грошової оцінки
земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів,
затвердженого наказом Державного комітету України по земельних
ресурсах, Державного комітету України у справах містобудування і
архітектури, Міністерства сільського господарства і
продовольства України, Української академії аграрних наук від
27.11.95 № 76/230/325/150 (з подальшими змінами і доповненнями).
У визначенні відповідної суми враховано цільове призначення
наданої підприємству земельної ділянки, тобто віднесення її до
категорії земель транспорту, і застосовано коефіцієнт
функціонального використання 0,8, встановлений названим Порядком
для земель транспорту. Земельний податок підприємством
сплачувався у розмірі одного відсотка від грошової оцінки
земельної ділянки, як це передбачено статтею 7 Закону.
Ні Законом, ані названими Методикою і Порядком не передбачено
обов’язку платника податків самостійно коригувати визначену в
установленому порядку грошову оцінку земельної ділянки. Такі
корективи, у тому числі у зв’язку зі зміною цільового
призначення земельної ділянки та необхідності застосування
нового коефіцієнта, який характеризує функціональне використання
земельної ділянки, можуть бути внесені лише відповідними
державними органами. Тому твердження державної податкової
інспекції про те, що у разі використання земельної ділянки не за
цІльовим призначенням підприємство зобов’язано застосовувати в
обчисленні земельного податку коефіцієнт, який характеризує нове
функціональне використання земельної ділянки, не ґрунтується на
чинному законодавстві. За своїм змістом таке твердження фактично
означає, що підприємство повинно самостійно вносити зміни до
акта грошової оцінки земельної ділянки.
Що ж до використання земельної ділянки не за цільовим
призначенням, то відповідне порушення, підтверджене у
встановленому порядку, може бути підставою для примусового
припинення прав на таку земельну ділянку, як це передбачено
статтею 143 Земельного кодексу України.
Не вбачається порушення апеляційною інстанцією приписів частини
другої статті 101 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, тому відповідні посилання державної податкової
інспекції не беруться до уваги. Порушення Львівським апеляційним
судом приписів статті 105 названого Кодексу не може бути
підставою для скасування оспорюваної постанови, оскільки
відповідне порушення не призвело до прийняття неправильного
судового рішення і не включено до переліку, наведеного у частині
другій статті 111-10 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 111-9, 111-11
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від
13.12.2001 та рішення господарського суду Рівненської області
від 27.07.2001 зі справи № 12/388 залишити без зміни.
Суддя В. Москаленко
Суддя В. Джунь
Суддя В.Селіваненко