640/17091/21 Окрема думка про підтвердження обґрунтованості умовного адміністративного арешту майна платників податків - 23.02.2023 Прийняття

23 лютого 2023 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду розглянув справу №640/17091/21 за заявою Головного управління ДПС у м. Києві до Товариства з обмеженою відповідальністю "АЛАКОР СІТІ" про підтвердження обґрунтованості умовного адміністративного арешту майна платників податків, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві, утвореного як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України, на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 червня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2021 року.

За результатами перегляду справи задоволено касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві, скасовано ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 червня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2021 року, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Дискусійними у цій справі є питання наявності чи відсутності підстав вважати факт оскарження наказу про проведення перевірки спором про право у розумінні частини четвертої статті 283 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом - КАС України (2747-15) ), та, як наслідок, наявність підстав до закриття провадження у разі встановлення судом першої інстанції такого факту вже після відкриття провадження.

І. Межі незгоди

Ми, судді Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів (далі - Палата, Судова палата) ОСОБА_1 та ОСОБА_2, поділяємо висновок більшості складу колегії щодо відсутності правових підстав до закриття провадження у цій справі (з огляду на вичерпність визначеного частиною 1 статті 238 КАСУ їх переліку та пряму вимогу частини 7 статті 283 КАСУ щодо розгляду судом вимог по суті після відкриття провадження), однак не погоджуємось із підходами та висновками колег щодо першого досліджуваного питання, з наступних міркувань.

Так, Судова палата дійшла висновку про необхідність відступу від існуючої тривалий час правової позиції Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду з цього питання про те, що "у спорах за зверненнями органів державної податкової служби оскарження платником наказу про проведення перевірки свідчить про наявність "спору про право", і, як наслідок, є підставою для відмови у відкритті провадження або його закриття", та сформулювала наступний правовий висновок, який варто розділити на підпункти для розмежування (уточнення обсягу) нашої незгоди та полегшення подальшого правового аналізу підстав і мотивів такої незгоди.

1.1 "За змістом статті 283 КАС України після відкриття провадження у справі за відповідною заявою суд може або її задовольнити, або відмовити у її задоволенні.

1.2 Наявність спору про право в розумінні пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України має вбачатися саме на етапі вирішення питання про відкриття провадження у справі за заявою контролюючого органу, передбаченою частиною першою статті 283 КАС України.

1.3 При цьому у справах за заявою контролюючого органу, передбаченою пунктом 2 частини першої статті 283 КАС України, заперечення платника податків щодо правомірності проведення податкової перевірки, які полягають у оскарженні відповідного наказу про її проведення чи дій контролюючого органу при її проведенні, не можуть розглядатися як "спір про право".

1.4 Під час розгляду заяв про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків адміністративний суд здійснює оцінку обґрунтованості рішення контролюючого органу щодо адміністративного арешту майна платника податків шляхом перевірки наявності підстав для прийняття відповідного рішення та правильності юридичної кваліфікації дій платника податків, які стали підставою для прийняття такого рішення.

1.5 Оскарження платником податків наказу про проведення перевірки є запереченням обставин, що зумовили звернення податкового органу з відповідною заявою,

1.6 …однак, не є спором про право в розумінні пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України

1.7 …і не перешкоджає розгляду заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

1.8 Обґрунтованість причин відмови у допуску посадових осіб податкового органу до проведення податкової перевірки з боку платника податків входять до предмета доказування у справах, передбачених пунктом 2 частини першої статті 283 КАС України.

1.9 У випадку наявності судового рішення про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, платник податків не позбавлений можливості звернутися із заявою про його припинення, якщо в подальшому наказ про проведення перевірки буде визнано незаконним."

1.10 Також, на думку Судової палати, тлумачення конструкції "спір про право" у спосіб, який наразі є усталеним у судовій практиці (що таким є оскарження платником податків правомірності проведення перевірки) заздалегідь унеможливлює прийняття до розгляду відповідної заяви контролюючого органу в порядку статті 283 КАС України.

Вирішуючи питання про те, чи можна вважати, що подання платником податків позову про скасування наказу про проведення перевірки є "спором про право" в розумінні пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України при перевірці заяви контролюючого органу, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 283 КАС України, Судова палата виходила з того, що КАС України (2747-15) не виокремив конкретних заяв з переліку, який міститься у частині першій статті 283 КАС України, у яких може виникати спір про право, як і не встановив розуміння такого поняття (1.11). Однак, у справах за зверненнями податкових органів з питання підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платників податків це поняття не може розглядатися як оспорювання права податкового органу на проведення перевірки платника податків (1.12), яке, до того ж, унормовано Податковим кодексом України (2755-17) і є способом реалізації ним своєї компетенції (1.13).

Зіславшись на частину першу статті 4 КАС України Судова палата зазначила, що звернення платника податків до адміністративного суду із позовом про визнання протиправним рішення податкового органу про проведення податкової перевірки чи про застосування адміністративного арешту майна або дій такого органу при проведенні перевірки підпадає під поняття публічно-правового спору. Своєю чергою, визначення цього терміну не дає підстав для висновку, що "публічно-правовий спір" є тотожним до терміну "спір про право" (1.14). Отже, подання до суду адміністративного позову про протиправність рішення/дій щодо проведення перевірки або накладення адміністративного арешту, на думку Судової палати, не може розглядатись як підстава для відмови у відкритті провадження у розумінні пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України (1.15).

Не маючи об`єктивних підстав не погоджуватися із констатаціями, зазначеними у підпунктах 1.1, 1.2, 1.4, 1.5, 1.8 та 1.9, - вважаємо помилковими та такими, яким бракує аргументованості, висновки, зазначені у підпунктах 1.3, 1.6, 1.7. підпункт 1.11, хоча й передує, однак одним чином не зумовлює висновків пп. 1.12, і, відповідно, наслідків пп. 1.13. те саме співвідношення й у підпунктів 1.5/1.6/1.7. Своєю чергою, підпункт 1.10 демонструє справжню мету зміни судової практики, що втілює собою яскравий приклад забороненої "судової правотворчості".

ІІ. Підстави незгоди

2.1 Коротко формулюючи основні підстави незгоди, зазначимо, що в даному випадку було порушено закон достатньої підстави та низку формально юридичних співвідношень (пп. 1.14, 1.15). (Прим. Закон достатньої підстави (Principle of sufficient reason) - закон традиційної логіки, згідно з яким достовірною слід вважати лише ту думку, що достатньо обґрунтована. Дотримання ЗДП забезпечує доказовість - ознаку правильного мислення (поряд з послідовністю, несуперечливістю, чіткою визначеністю). ("Монадологія",Готфрід Лейбніц)).

2.2 Крім цього, здійснивши підміну завдання суду із захисту прав особи на утвердження правопорядку в державі, суд перебрав на себе повноваження законодавця, судовою практикою "виправивши" "недієвий механізм" реалізації функцій (повноважень) владним зсуб`єктом, що призвело до звуження прав особи.

2.3 Немотивовано відхилено (проігноровано) низку науково-консультативних висновків, що надавалися членами НКР на запити суддів Палати як для розгляду цієї справи, так і раніше, при розгляді справ цієї проблематики (Прим. Ця ОД значною мірою є узагальненим і переформатованим викладом (компіляцією) наведених висновків, оприлюднених у відкритих джерелах, в частині, яку поділяють судді-автори ОД, внаслідок чого, а також задля збереження змістовної цілісності документа, вказівок про авторство тих чи інших тез не міститиме). Відповідно, нівельовано роль науки у розвиткові права та формуванні судової практики.

ІІІ. Мотиви незгоди

Правосуддя є виключною сферою повноважень судової влади, отже, контроль правомірності (у тому числі й превентивний) щодо дотримання органом визначених законом меж повноважень здійснює суд. Важливо відзначити, що на найвищому законодавчому рівні невипадково визначено, що адміністративні суди діють у сфері публічно-правових відносин з метою захисту прав, свобод та інтересів особи (статті 124, 125 частина 5 Конституції України (254к/96-ВР) ). Цей людиноцентристський вектор діяльності адміністративного суду визначився цивілізаційно саме з огляду на різну "вагу" (фактичні спроможності) сторін у владно-підпорядкованих правовідносинах. І закріплений він, окрім Основного закону, ще й як завдання адміністративного суду у першій статті процесуального кодексу ( КАС України (2747-15) ). Метою його подвійного закріплення на найвищому нормативному рівні як основоположного принципу діяльності адміністративної юстиції та головного завдання адміністративного суду стала необхідність убезпечити слабку сторону публічних правовідносин від свавільної та довільної зміни підходів, у тому числі, самим судом.

3.1.2 Процедура - це офіційно встановлений або прийнятий за звичаєм порядок ведення, обговорення, розгляду, оформлення, виконання будь-яких справ управлінського чи юрисдикційного характеру. Отже, лише процедура, "опосередкована" і визначена нормою закону, стає формою процесу. Відповідно, сукупність процесуальних норм, об`єднаних спільною функцією і завданням, утворює те чи інше провадження.

Судочинство, на відміну від інших адмінпроцедур, має своїм виявом сувору послідовність вчинення процесуальних дій (стадійність) та обов`язкове урахування визначених законом особливостей для окремих категорій справ в межах певного виду провадження. Адміністративне провадження - це нормативно врегульований порядок вчинення процесуальних дій, які забезпечують законний і об`єктивний розгляд і вирішення індивідуальних адміністративних срав, об`єднаних спільністю предмета.

На відміну від, наприклад, Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , який визначає, що цивільне судочинство здійснюється у порядку наказного провадження, позовного провадження (загального або спрощеного) та окремого провадження, КАСУ (2747-15) не виділяє інших, окрім позовного, проваджень. Термінологічно в КАСУ (2747-15) обумовлені окремі категорії справ у рамках позовного провадження. Зокрема, частина 3 статті 27 КАСУ вказує, що підсудність окремих категорій справ визначається цим Кодексом.

Як вбачається з аналізу структури КАСУ (2747-15) стаття 283 розміщена в Розділі ІІ "Позовне провадження", Главі 11 "Особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ", параграфі 2 "Розгляд окремих категорій термінових адміністративних справ".

Разом з тим, системний аналіз положень статті 283 КАСУ дозволяє зробити висновок, що за своєю правовою природою "провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів" є особливим видом провадження, яке за притаманними йому ознаками, правовою суттю й визначеним особливим порядком розгляду відноситься не до загального (позовного) провадження, а до такого особливого виду як окреме провадження.

Особливе провадження об`єднує категорії проваджень (правових процедур), що володіють єдиною системоутворюючою ознакою - наявністю в правовідносинах індивідуальних особливостей, що виключають можливість правового регулювання зазначених правовідносин лише за загальними правилами. До подібних індивідуальних особливостей слід віднести: безспірність окремих проваджень; наявність особливого суб`єкта в правовідносинах; одночасне поєднання в правовідносинах елементів юрисдикційного і позитивного процесів; спрощене провадження; скорочені строки розгляду тощо.

Аналіз індивідуальних особливостей "провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів", підтверджує висновок, що за своєю правовою природою його спід віднести до окремого (непозовного) провадження :

' Безспірність. Основним критерієм, який відрізняє окреме провадження від позовного, є безспірність предмету судового розгляду. У пункті 2 частини 4 статті 283 КАСУ чітко вказано, що суд ухвалою відмовляє у відкритті цього виду провадження, якщо із поданих до суду матеріалів вбачається спір про право.

' Наявність особливого ініціюючого суб`єкта в правовідносинах. Провадження у цих категоріях справ здійснюється за зверненням податкових та митних органів.

' Специфічний об`єкт правового захисту. Об`єктами судового захисту в окремому провадженні є як законні інтереси, так і неоспорювані суб`єктивні права фізичних, юридичних осіб або держави. У даній категорії справ суд не вирішує спір, а здійснює контроль за рішеннями чи діями ДПС, які впливають або можуть вплинути на права та інтереси осіб (насамперед, платників податків) у публічних правовідносинах.

' Одночасне поєднання в правовідносинах елементів юрисдикційного і позитивного процесів. У рамках позитивного процесу (позасудовий порядок) ДПС відповідно до покладених на неї завдань здійснює застосування адміністративного арешту (арешту) майна платників податків та/або зупинення видаткових операцій на їх рахунках у банках, фінансових санкцій до платників єдиного внеску. Разом з тим, ч. 1 статті 283 КАСУ вказує, що суд повинен здійснити підтвердження обґрунтованості зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках платника податків; підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків здійснюється на підставі заяви ДПС.

' Спрощене провадження. У Кодексі адміністративного судочинства України (2747-15) (ред. з 06.07.2005 до 15.12.2017) містилася аналогічна за змістом стаття 183-3 "Особливості провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів". У науково-практичному коментарі до неї, автори зазначали, що провадження у справах, порушених за поданням податкових та митних органів, поданим на підставі статті 183-3 КАС України, є окремим видом судового провадження, відмінним від загального (позовного). Це провадження є спеціальним видом скороченого провадження. Стаття 283 КАСУ (ред. з 15.12.2017) передбачає спрощений порядок подання заяви, який є відмінним від подання адміністративного позову за правилами загального провадження (ст. 159- 165 КАСУ).

' Скорочені строки розгляду, що обумовлено віднесенням цієї категорії справ до термінових адміністративних справ (§ 2 Глави 11 КАСУ (2747-15) ). На обчислення строків, встановлених статтею 283, не поширюються правила частин другої - десятої статті 120 КАСУ. Строки, встановлені у справах, визначених цією статтею, обчислюються календарними днями і годинами, що обумовлюється особливостями розгляду даної категорії справ. Так само днями і годинами обмежено спеціальні процесуальні строки на апеляційне оскарження і розгляд справи апеляційним судом.

Навіть лише з текстуального аналізу окремо частини 5 цієї статті вбачаються підстави до висновку про усвідомлене виокремлення законодавцем іншого, відмінного від загального позовного, виду провадження. Як прямо слідує з буквального прочитання цієї норми один і той самий предмет спору може бути ініційований перед судом одним і тим самим органом у двох різних провадженнях; при чому з сукупного аналізу частин 4 і 5 цієї статті вбачається, що можливість розгляду "тих самих вимог" у загальному провадженні може ініціюватися суб`єктом звернення лише за однієї підстави (умови): відмови у відкритті окремого провадження внаслідок встановлення судом ознак спору про право.

Отже, логічно послідовним є висновок, що встановлення судом ознак спору про право на етапі відкриття провадження є нічим іншим, як порогом, що розмежовує описані види проваджень, і саме з цією метою він був уведений в норму законодавцем.

Важливо одразу відзначити ще одну істотну процесуальну особливість цієї правової категорії: її універсальний (абсолютний) характер у кількох аспектах. Перш за все, будучи обумовленою окремою четвертою частиною статті 283 КАС України, вона має бути однаково емпірично придатною (рівною мірою застосовною) до кожного з передбачених частиною першою цієї статті випадків, - конкретного виду правовідносин, що нею регламентуються. Тобто ця правова категорія не може набувати іншого значення (видозмінюватися) залежно від особливостей конкретного випадку правозастосування. За оберненим співвідношенням це й зумовлює узагальнений, абсолютний характер цієї абстрактної множини.

Отже, маємо правову категорію "спір про право", яка за своїм змістом і призначенням є абстрактною множиною, що виділила певний клас об`єктів, кожен з яких є носієм ознак, що складають зміст поняття. При цьому, як вище обумовлено, гранично допустимі межі конкретизації цього терміну під час його тлумачення/практичного застосування не мають зменшувати/унеможливлювати його придатність (застосовність) щодо хоча б одного з випадків, врегульованих частиною першою статті 283 КАСУ, чи призводити до звуження прав особи порівняно з законодавчо визначеною термінологією. Саме тому визначення цієї множини має мати найбільш узагальнений вигляд, для чого слід звернутися до визначення понять, що складають цю множину: "спір" і "право". З цією метою слід перш за все звернутися до Конституції та законів України, а також до здобутків теорії права.

Так, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору (частини 3, 4 статті 124 Конституції України). Це найбільш загальна множина, що визначає правовий спір як предмет розгляду суду будь-якої юрисдикції (крім кримінальної).

Тоді як Прамво - обумовлена природою людини і суспільства система регулювання суспільних відносин, що виражає свободу особистості, та якій притаманні нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу (Теорія держави і права: Підручник для вузів/За ред. проф. В. М. Корельського, В. Д. Перевалова.)

Вже аксіоматично у юридичній науці та практиці панує думка, що основна мета позовного провадження - це вирішення спору про право. Спір про право розглядається виключно у позовному провадженні і, відповідно, є критерієм для розмежування справ позовного, наказного та окремого проваджень

Онтологічно під правовим спором можна розуміти різновид правовідношення, у якому об`єктивується юридичний конфлікт між особами, який виникає на основі дійсних чи уявних первинних матеріальних або процесуальних відносин між ними, з приводу протилежного розуміння сторонами своїх прав, свобод, інтересів та обов`язків у змісті цих первинних відносин і полягає у правомірній поведінці сторін спору щодо захисту від праводомагань протилежної сторони.

Подальша конкретизація цієї термінологічної множини за будь-якою ознакою (юрисдикція, предмет спору, склад сторін) видається нам безпідставною (суд не уповноважений підміняти законодавця) та такою, що призводить до звуження прав особи та/або обмеження ознаки універсальності застосування у наведеному вище аспекті.

Разом з тим, слід зауважити, що неабияке значення для процесуального наслідку, визначеного частиною четвертою статті 283 КАСУ, має змістовний аспект. Передбачувано, що не будь-який спір про право апріорі має унеможливлювати розгляд судом звернення податкового чи митного органу в порядку означеної статті. Очевидно, що порівнюваний елемент (конкретний спір) має бути предметно (сутнісно) пов`язаний із предметом звернення органу, і виявлений на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі з наявних у суду на цій стадії матеріалів.

Так, при зверненні представників влади до адміністративного суду, коли лише ухвалення судового акту дозволяє їм реалізувати надані повноваження, у випадках встановлених законом, суд перевіряє правомірність діяльності органу державної влади у відповідному правовідношенні. У таких випадках, суд фактично надає дозвіл на примусове виконання управлінського акта, а тому перед ним, знову ж, постає питання перевірки легітимності документа, що передбачає оцінку поведінки не стільки особи, щодо якої застосовується примусовий захід, скільки дотримання представником влади вимог, які ставляться до правових актів управління. Отже, запроваджена статтею 283 КАС України можливість звернення до суду суб`єктом владних повноважень з вимогами проти особи приватного права в особливому - "безспірному" - виді судового провадження підтвердила потребу застосування в рамках адміністративної юрисдикції форм превентивного контролю за здійсненням "втручальних" ("контрольних") повноважень органів державної влади з метою запобігання порушенню прав людини.

У публічно-правових спорах у випадках, коли право на звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано суб`єктові владних повноважень законом, очевидно, йдеться не про реалізацію права на судовий захист суб`єкта владних повноважень від особи приватного права (статті 55 Конституції України), а про його компетенцію, яка в аспекті загальності судового захисту прав і свобод людини і громадянина може бути реалізована лише під попереднім судовим контролем за діями публічної адміністрації, які передбачають грубе втручання у сферу прав, свобод та інтересів, що й зумовлює існування та об`єктивацію юридичного спору, що лежить в основі звернення суб`єкта владних повноважень до суду. Це знаходить своє відображення у процесуальній формі, яка характеризується оперативністю, що похідна від зовнішньої безспірності звернення суб`єкта владних повноважень на реалізацію його компетенції.

Специфіка порядку розгляду термінових адміністративних справ фактично впливає на форму судового захисту прав особи у відносинах за зверненням суб`єкта владних повноважень та обґрунтовується з позицій інтересів у справі та об`єктивної обмеженості судового контролю питанням дотримання законності реалізації владної компетенції заявника. Таким чином, оперативність та "безспірність" зумовлюють обмеження у порівнянні із загальним позовним провадженням можливості щодо представлення перед судом своєї процесуальної позиції (в частині забезпечення особистої участі сторін та подання заяв по суті), порядку набрання законної сили та строків оскарження судового рішення і інші процесуальні особливості.

З огляду на викладене, наявність у особи приватного права заперечень щодо підставності застосування "втручальних" повноважень суб`єктом владних повноважень, які об`єктивуються у законних способах протидії у сфері реалізації повноважень органом доходів і зборів, свідчать про виникнення додаткових елементів (ускладнення) спору (наявність "спору про право" у значенні частини першої статті 283 КАС України), а тому останній не може бути вирішений за допомогою "особливої" ("безспірної") форми судового провадження, оскільки в такому випадку процедурна обмеженість розгляду, зумовлена терміновістю, не може превалювати над дотриманням належних гарантій судового захисту, які забезпечує загальне позовне провадження, та визначають суть права на судовий захист і повне виконання завдань адміністративного судочинства.

Водночас, заявник має право звернутися до суду в загальному порядку (частина п`ята статті 283 КАС України), який дозволяє вирішити спір між сторонами з дотриманням визначених процедурних гарантій реалізації права особи на судовий захист.

Саме тому, застосовуючи формальний підхід, під "спором про право" у значенні пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України, слід розуміти і наявність у особи приватного права заперечень щодо підставності застосування повноважень органом доходів і зборів, які об`єктивуються у законних способах захисту власних прав, свобод та охоронюваних законом інтересів.

Наявний між платником податків і контролюючим органом спір про право у розумінні пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України повинен характеризуватися не лише розбіжністю позицій з питань права, а й зовнішнім вираженням таких суперечностей у спосіб, встановлений законодавством. З огляду на викладене такий спір про право слід розглядати в сутнісному (матеріальному) та процедурному (формальному) аспектах.

Так, сутнісний аспект спору про право полягає у наявності незгоди платника податків з рішеннями/діями/бездіяльністю контролюючого органу, які слугували передумовою виникнення підстав для застосування спеціальних заходів, передбачених у статті 283 КАС України. До прикладу, платник податків може заперечувати законність проведення перевірки, недопущення до якої призвело до прийняття рішення про застосування до нього адміністративного арешту, або наявність підстав для прийняття такого рішення тощо.

Процедурний же аспект відображає використання платником податків будь-якого встановленого законодавством механізму для вираження такого спору або вчинення об`єктивно необхідних дій, спрямованих на усунення передумов звернення із відповідною заявою.

Таким чином, податковим законодавством установлено право платника податків на оскарження в судовому або адміністративному порядку будь-яких рішень контролюючого органу безвідносно до того, яких прав такого платника вони стосуються (майнових чи немайнових).

Більше того положення підпункту 14.1.7 пункту 14.1 статті 14, пункту 56.1 статті 56 ПК України дають підстави для висновку, що оскарження до суду або до контролюючого органу вищого рівня наказу про проведення перевірки або рішення про застосування адміністративного арешту майна є використанням встановленого законодавством механізму захисту, спрямованого на відновлення порушеного права, що свідчить про наявність спірних аспектів, які потребують вирішення та не підтверджують беззаперечності застосування спеціального заходу (в даному випадку - адміністративного арешту майна платника податків).

Враховуючи викладене, на нашу думку, оскарження платником податків передумов для внесення подання (наказу контролюючого органу про проведення перевірки, рішення про застосування адміністративного арешту майна тощо), безвідносно до обраного способу оскарження (зокрема, в адміністративному чи судовому порядку) та характеру вимог скарги (майнові або немайнові), є спором про право у розумінні пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України, що й було правовим обґрунтуванням попередньої судової практики з цього питання.

Наслідуючи ОСОБА_3, хочемо зауважити, що доводи опонента важливо не відкидати, а спростовувати, збагачуючи таким чином власну позицію, а не лишаючи простір для сумнівів у повноті проведеного дослідження чи правильності обраного способу тлумачення. Саме формат "теза-антитеза" у їх синтезі робить судове рішення належно обґрунтованим, вмотивованим і таким, що відповідає вимогам частини четвертої статті 246 КАС України. Прикро констатувати, але судді Палати жодним словом не обумовили відхилення доводів, доказів і актів правового регулювання, які складали основу попередньої правової позиції з цього питання, що була панівною протягом тривалого часу (пункт 9 Роз`яснень Вищого адміністративного суду України (Лист №149/11/13-11 від 2.02.2011)).

Висновки суду про необхідність відступу від попередньої практики не є достатньою мірою аргументованими низкою послідовних неспростовних (істинних) міркувань, як того вимагає закон достатньої підстави. Більше того, навіть самі сформовані за результатами палатного розгляду справи правові висновки суду про застосування норми права не містять достатньої й необхідної підстави.

Виходячи з міркувань логіки, виокремлення класу у будь-якому сенсі однакових (однорідних, подібних) предметів (часток) має супроводжуватись одночасно й визначенням "абстрактного" предмета цього класу, оскільки з погляду цілей, що визначають дане відношення рівності, кожний одиничний предмет вихідної множини (частка) вважається абстрактним носієм властивості, загальної для всіх елементів (предметів) даного класу абстракції.

Натомість, досліджуючи та роблячи висновок про окремий елемент частини першої розглядуваної статті (в даному випадку підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків) фактично Судовою палатою здійснено виокремлення частки з цілого ("загального") без визначення значення такого "загального" (цілого), що методологічно є неправильним. Невивчення і недослідження усіх одиниць сукупності, а лише якоїсь їх частини, не дає підстав судити й робити відповідні висновки про всю сукупність в цілому та, відповідно, про належність до неї.

Так, умовивід, що міститься у підпунктах 1.3, 1.6 Першого розділу цієї ОД, за своєю логічною конструкцією є частковозаперечувальним судженням, виокремленим із абстрактної (універсальної) множини без попереднього визначення як сукупності ознак, на підставі яких її сформовано, так і критеріїв неподібності виділеного елементу. Судова палата дійшла однозначного висновку щодо частки загального, не розподіливши терміни Під розподіленням термінів розуміють повне включення об`єму одного терміну до об`єму іншого терміну, або повне виключення об`єму одного терміну до об`єму іншого терміну (Логіка: підручник,2-ге видання, виправлене/ Конверський А.Є.- К.: ВПЦ "Київський університет", 2017). : не встановила ознак, спільних для термінів всієї множини - "спору про право" - та не визначила властивості, носієм якої не є частка - "спір про протиправність наказу".

З точки зору формальної логіки складні судження, викладені у судовому рішенні, є частково непорівнюваними, частково несумісними. Між вихідними (засновками) та вивідними судженнями (висновками) немає відношення логічного слідування. Очевидно, в даному випадку наявне відношення супідрядності (підпротивності), натомість судом використано співвідношення протиріччя (1.14/1.15: "не є тотожним ' не підпадає"), що є по суті паралогізмом. З огляду на сукупність наведених підстав, такі висновки не можуть визнаватися достовірними, а є довільними.

Отже, внаслідок вільного розсуду суду отримано довільне тлумачення відповідного правового регулювання, де мета врегулювання "недієвого механізму" підмінила належні правові підстави й витіснила суто правові оцінки й підходи до вирішення спору. Більше того, викрививши завдання адміністративної юстиції, Судова палата обрала найнесприятливіший для платника варіант тлумачення закону, звузивши порівняно з нормативним регулюванням обсяг прав останнього.

Разом з тим безпосереднє вирішення судом як незалежним органом питань, віднесених до компетенції органів законодавчої чи виконавчої гілок влади, є неприпустимим, протилежне суперечитиме спільній для усіх демократій концепції - принципові поділу влади, закріпленому на рівні Конституції України (254к/96-ВР) (стаття 6). Мережа органів влади у державі розгалужена на законодавчу, виконавчу й судову не випадково, - це є основою системи стримувань та противаг. Отже, органи державної влади не є взаємозамінними, одні не вправі ухвалювати рішень чи робити у своїх актах висновки з питань, що належать до компетенції інших. Уявлення про справедливість і доцільність у всіх правозастосувачів різне, саме тому законодавчий орган обирається в Україні безпосереднім прямим голосуванням, аби максимально наближено відображати волю народу, підмінити яку власним рішенням суд не вправі.

Негативне суддівське правотворення завдає непоправної шкоди передбачуваності правового порядку та єдності правозастосування, які є більш важливими цінностями порівняно з отриманими вигодами у вигляді вирішення конкретної справи чи навіть їх групи. За загальним правилом у спорі між особою і державою принцип contra legem може застосовуватися виключно на користь особи. Держава, яка запровадила недосконале правове регулювання конкретної сфери правовідносин, має самостійно нести тягар відповідальності за неквапливість. Проте навіть у разі очевидної недієвості чи несправедливості якоїсь норми застосування contra legem не усуває правову деструкцію, а лише поглиблює її, оскільки з часом таке правозастосування перетворюється на звичне, а законотворець вже не вбачає за потрібне її усувати. Між тим, межі вседозволеності розмиваються дедалі ширше, а суспільство щодалі частіше толерує порушенням. Проте це шлях із зустрічним рухом, прояви порушень стають обопільними, і сподівань на суд платники податків вже не демонструють, обираючи такий спосіб оптимізації оподаткування (тінізацію), який дозволяє продовжити здійснення підприємницької діяльності з урахуванням ризиків легалізації сумнівного правозастосування.

Також хочеться додати, що зміст поняття "спір про право" для цілей застосування пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України не може бути обмежений виключно адміністративною справою, яка розглядається судом за позовом платника. Насамперед, це випливає навіть з того, що у вказаній нормі законодавець не використав термін "адміністративна справа", який визначений в пункті 1 частини першої статті 4 КАС України, а інший, більш широкий термін - "спір про право", тобто спір в його матеріальному значенні, який наявний незалежно від його процесуального (формального) вираження в позові платника. При цьому наявність спору про право (поза межами адміністративної судової справи) також не може зводитись лише до випадків судового чи адміністративного оскарження рішення контролюючого органу (спір виникає в момент, коли платник в будь який спосіб виражає заперечення та незгоду щодо законності та обґрунтованості дій і рішень контролюючого органу). Це обумовлено тим, що особливий порядок судового провадження за статтею 283 КАС України не призначений для розгляду спорів, а передбачений виключно для вирішення беззаперечних (безспірних) вимог податкового органу. Тому, якщо встановлення наявності спору буде прив`язане виключно до перевірки наявності адміністративного позову чи скарги, то можлива ситуація, за якої платник буде позбавлений права на справедливий суд (його позиція в спорі не буде вислухана судом) та внаслідок цього його права будуть необґрунтовано обмежені. Тому для цілей застосування пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України спором про право повинна вважатись будь-яка (виражена в будь-якій матеріальній формі) суперечність, конфлікт чи незгода між податковим органом та платником щодо законності та обґрунтованості дій або рішень, які розглядаються судом за заявою фіскального органу в порядку статті 283 КАС України. Зокрема, наявність такого спору може бути встановлена з поданих платником заперечень на заяву фіскального органу в порядку статті 283 КАС України, скарги на рішення до фіскального органу вищого рівня або адміністративного позову до суду.

Отже, на нашу думку, якщо розглядати таку конструкцію як "спір про право" крізь призму завдань адміністративного судочинства (стаття 2 КАС України), а не з точки зору цивільного права (як це було зроблено Судовою палатою), то будь-який публічно-правовий спір, в розумінні КАСУ (2747-15) , так чи інакше є спором про право.

Враховуючи наведене вище у сукупності вважаємо, що колегія суддів Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла помилкового висновку про відсутність в даному випадку спору про право між фіскальним органом та платником податків, хоча на процесуальний наслідок це не впливає, оскільки провадження у справі було закрито судами попередніх інстанцій помилково.