Колегія суддів Вищого господарського суду України розглянула касаційну скаргу громадського об'єднання "Закон і правопорядок" (далі - ГО "Закон і правопорядок") на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 лютого 2001 р. у справі за позовом Фонду комунального майна Олександрійської міської ради до ГО "Закон і правопорядок" про розірвання договору оренди.

Фонд комунального майна Олександрійської міської ради (далі - Фонд) звернувся до арбітражного суду Кіровоградської області з позовом про розірвання договору оренди від 8 серпня 2000 р. N 517, який укладено між ним та ГО "Закон і правопорядок", посилаючись на невиконання відповідачем взятих на себе зобов'язань у частині використання майна за цільовим призначенням, своєчасної сплати орендної плати та страхування орендованого майна.

Рішенням господарського суду Кіровоградської області від 15 жовтня 2001 р. позов задоволено. Відповідно до рішення суду договір оренди від 8 серпня 2000 р. N 517, укладений між Фондом та ГО "Закон і правопорядок", розірвано. При цьому суд першої інстанції виходив із того, що відповідач використовує орендоване приміщення не за цільовим призначенням, яке визначено умовами договору, та не виконав у встановлений місячний строк зобов'язання зі страхування орендованого майна.

Крім того, у прийнятті даного рішення суд, скориставшись правом, передбаченим п. 1 ст. 83 ГПК (1798-12) , визнав недійсним абзац 2 п. 9.4 зазначеного договору, посилаючись на його невідповідність чинному законодавству, зокрема ч. 3 ст. 269 ЦК (1540-06) , яка передбачає можливість розірвання договору в разі невнесення орендарем орендної плати протягом трьох місяців зі дня закінчення строку платежу, а не протягом одного місяця, як визначено у договорі.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 лютого 2002 р. постановлене у справі рішення залишено без змін.

Не погоджуючись із прийнятими у справі судовими актами, ГО "Закон і правопорядок" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, прийнявши рішення про відмову в задоволенні позову

У поданій скарзі скаржник вказує на невірне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Так, скаржник вказує, що:

- судом безпідставно не застосовано до взаємовідносин сторін ст. 269 ЦК (1540-06) , яка визначає перелік підстав, за наявності яких договір майнового найму може бути розірвано на вимогу наймодавця, а помилково застосовано норми Закону "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) , які суперечать зазначеній нормі та погіршують становище орендаря;

- до підстав, за яких договір оренди на вимогу наймодавця може бути розірвано, не віднесено невчасне страхування орендованого майна;

- судом не залучено до участі у справі приватного підприємця П., з яким укладено договір суборенди, хоча рішення стосується його прав та обов'язків.

Вищий господарський суд України, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права у прийнятті оспорюваного судового рішення, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Між позивачем (Фонд) та відповідачем (ГО "Закон і правопорядок") 8 серпня 2000 р. укладено договір N 517, предметом якого є передача у користування за плату майна, що перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Олександрія.

Отже, суд апеляційної інстанції вірно визначився щодо правової природи вказаного договору та, виходячи з принципу конкурентності норм, застосовував до взаємовідносин сторін норми Закону (2269-12) , який, зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 1 регулює майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, що перебуває у комунальній власності, і є пріоритетним щодо норм ЦК (1540-06) , які регулюють відносини майнового найму (як спеціальний закон щодо загального).

Судом першої інстанції встановлено, що об'єкт оренди переданий відповідачу згідно з актом прийому-передачі від 8 серпня 2000 р.

За умовами укладеного договору позивач узяв на себе зобов'язання, зокрема:

- використовувати орендоване приміщення згідно з його призначенням (п. 5.1), тобто для розміщення штабу народної дружини (пункти 1.1, 1.2);

- своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату (п. 5.2) перерахуванням на розрахунковий рахунок орендаря щомісяця до 10 числа місяця, за який проводиться розрахунок (пункти 4.6, 4.7);

- в місячний термін із моменту підписання договору оренди застрахувати об'єкт оренди на користь орендодавця на суму його відновної вартості від таких страхових випадків: пожежа; дія атмосферних факторів (снігопад, буря, вихор, ураган, злива, град); стихійне лихо (землетрус, повінь, обвал); аварія інженерних комунікацій (водопровід, газове обладнання, каналізація, тепломережа, електротехнічне обладнання); знищення або пошкодження майна в результаті протиправних дій, та передати у зазначений строк копію договору страхування орендодавцю, яким є Фонд.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідач вказані зобов'язання зі сплати орендної плати та страхування орендованого майна у строк, визначений умовами договору, не виконав. Лише після звернення позивача з даним позовом до суду відповідачем погашена заборгованість з орендної плати за березень - квітень 2001 р. та укладено договори щодо страхування орендованого майна, чим допущено порушення зобов'язань.

Відповідно до п. 3 ст. 26 Закону (2269-12) на вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду, арбітражного суду в разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Водночас ця норма передбачає дострокове розірвання договору оренди комунального майна у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань, однак не визначає, порушення яких саме договірних зобов'язань зумовлюють розірвання договору за рішенням суду. Отже, при визначенні, які саме порушення є підставою для розірвання договору, суду слід було керуватися загальними нормами, які регулюють майновий найм.

Так, відповідно до ст. 269 ЦК (1540-06) підставою для розірвання договору на вимогу наймача в судовому порядку є: користування майном не відповідно до договору або призначення майна; погіршення стану майна навмисно або з необережності; невнесення плати за користування протягом трьох місяців зі дня закінчення строку платежу; порушення зобов'язання наймача зі здійснення капітального ремонту. Оскільки невнесення орендної плати менш ніж протягом трьох місяців зі дня закінчення строку платежу та порушення зобов'язання щодо страхування майна не є підставою для розірвання договору в судовому порядку, а нецільове використання майна, як встановлено судом апеляційної інстанції, не доведено позивачем, заявлені вимоги не можуть бути задоволені.

Отже, суди припустилися порушення норм матеріального права, неправильно витлумачивши ст. 26 Закону (2269-12) та не застосувавши ст. 269 ЦК (1540-06) , у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку щодо обґрунтованості заявлених вимог.

Висновок суду першої інстанції щодо недійсності на підставі ст. 48 ЦК (1540-06) абзацу 2 п.9.4 договору, який передбачає розірвання договору в разі невнесення орендної плати протягом одного місяця зі дня закінчення строку платежу, у зв'язку з невідповідністю його ст. 269 ЦК, є обґрунтованим, і рішення господарського суду Кіровоградської області від 15 жовтня 2001 р. у цій частині підлягає залишенню без змін.

В іншій частині рішення господарського суду Кіровоградської області від 15 жовтня 2001 р. та постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 лютого 2002 р. підлягають скасуванню з прийняттям рішення про відмову в задоволенні позову.

Посилання скаржника на те, що судом допущено порушення норм процесуального права, оскільки ним постановлено рішення щодо прав та обов'язків приватного підприємця П., з яким укладено договір суборенди, є безпідставними, оскільки прийняте рішення не стосується прав та обов'язків вказаної особи, а лише могло вплинути на її права та обов'язки щодо відповідача. Проте клопотань про залучення приватного підприємця як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ні ним, ні сторонами у справі заявлено не було.

Понесені судові витрати у вигляді оплати державним митом апеляційної скарги у сумі 42,50 грн. та касаційної скарги у сумі 42,50 грн., а всього у сумі 85 грн. підлягають відшкодуванню відповідачу за рахунок позивача.

У разі виконання рішення господарського суду Кіровоградської області від 15 жовтня 2001 р., яке скасовується, в частині стягнення з відповідача на користь позивача, в рахунок відшкодування понесених судових витрат, державного мита в сумі 85 грн. та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 69 грн., позивач не позбавлений права у порядку, передбаченому ст. 122 ГПК (1798-12) , звернутися із заявою про поворот виконання рішення суду.

На підставі викладеного, керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 ГПК (1798-12) , Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу громадського об'єднання "Закон і правопорядок" задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 лютого 2002 р. скасувати.

Рішення господарського суду Кіровоградської області від 15 жовтня 2001 р. в частині визнання недійсним абзацу 2 п.9.4 договору оренди від 8 серпня 2000 р. N 517 в частині визначення, що однією з підстав для розірвання договору оренди є невнесення орендної плати протягом одного місяця зі дня закінчення строку платежу, залишити без змін.

В іншій частині рішення суду скасувати, відмовивши у позові.