Верховний Суд України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Продсервіс" (далі – Товариство) до Київської регіональної митниці Державної митної служби України (далі – Митниця), третя особа – Державна митна служба України, про скасування податкових повідомлень,

У вересні 2009 року Товариство звернулося до суду з позовом, в якому просило скасувати податкові повідомлення Митниці від 17 червня 2009 року № 15 та № 16 у частині визначення йому 10 065 грн 15 коп. податкового зобов’язання зі сплати мита та штрафних санкцій і 286 914 грн 16 коп. – з податку на додану вартість (далі – ПДВ) та штрафних санкцій.

На обґрунтування позову Товариство зазначило, зокрема, що правильність визначення митної вартості товарів, задекларованої у наданих митному органу вантажних митних деклараціях, перевірялася зазначеними органами під час митного контролю, а достовірність зазначених у цих деклараціях відомостей підтверджена останніми та закріплена штампом "Під митним контролем". Ураховуючи наведене, позивач вважає безпідставними дії відповідача щодо донарахування йому зобов’язання зі сплати мита та ПДВ.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 8 лютого 2010 року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2010 року та Вищого адміністративного суду України від 24 травня 2011 року, позов задовольнив.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що при митному оформленні товарів протягом періоду, який перевірявся, позивач декларував витрати на транспортування відповідно до вимог Митного кодексу України (92-15) (далі – МК).

Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін ці судові рішення, зазначив, зокрема, що у випадку коли митні органи, приймаючи вантажні митні декларації та пропускаючи товар на митну територію України, погоджувалися з відомостями, що містяться в цих документах, то відповідно до пункту 10.3 статті 10 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ) та підпункту 4.2.1 пункту 4.2 статті 4 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 2181-III (2181-14) ) Митниця не мала правових підстав для прийняття податкових повідомлень про донарахування податкових зобов’язань зі сплати мита та ПДВ.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Митниця просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до цього суду.

Заява про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, обґрунтовано виходив із того, що в доданих до заяви Митниці ухвалах цього ж суду від 5 квітня та 19 травня 2011 року по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано норми матеріального права, а саме: касаційний суд визнав законним донарахування податкових зобов’язань митним органом після митного оформлення та переміщення товарів через митний кордон України в результаті виявлення помилкового визначення розміру податкових зобов’язань, сплачених платником податку при митному оформленні.

Верховний Суд України, усуваючи неоднаковість у застосуванні норм матеріального права касаційним судом, вважає правильним висновок касаційного суду в оскаржуваній ухвалі про протиправність донарахування Митницею податкових зобов’язань на підставі підпункту "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-III, ураховуючи таке.

Пунктом 35 статті 1 МК визначено, що пропуск товарів і транспортних засобів через митний кордон України – це дозвіл митного органу на переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України з урахуванням заявленої мети такого переміщення після проведення митних процедур, пов’язаних відповідно до пункту 19 тієї самої статті зі здійсненням митного контролю за переміщенням товарів і транспортних засобів через митний кордон України, митного оформлення цих товарів і транспортних засобів, а також із справлянням передбачених законом податків і зборів.

За приписами пункту 10.3 статті 10 Закону № 168/97-ВР платники податку, які імпортують товари (супутні послуги) на митну територію України для їх використання або споживання на митній території України, відповідають за дотримання правил надання інформації для розрахунку бази оподаткування (суми податку, належного до сплати) митним органам.

Зі змісту статті 17 Закону України від 5 лютого 1992 року № 2097-XII "Про Єдиний митний тариф" вбачається, що мито нараховується митним органом України відповідно до положень цього Закону і ставок Єдиного митного тарифу України, чинних на день подання митної декларації.

Відповідно до підпункту 4.2.1 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-III якщо згідно з нормами цього пункту сума податкового зобов’язання розраховується контролюючим органом, платник податків не несе відповідальності за своєчасність, достовірність та повноту нарахування такої суми, проте несе відповідальність за своєчасне і повне погашення нарахованого податкового зобов’язання та має право на оскарження цієї суми у порядку, встановленому цим Законом (2181-14) .

Таким чином, оскільки митний орган є відповідальним за нарахування сум податкових зобов’язань з ПДВ та мита, визначене ним та не оспорюване платником податкове зобов’язання є узгодженим відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 2181-III і платник податків зобов’язаний його погасити.

Виключення цією нормою відповідальності платника податку, зокрема у випадку недостовірності та неповноти нарахування сум податкових зобов’язань контролюючим органом, не звільняє платника від обов’язку сплатити до бюджету належну, встановлену законом суму податку (незалежно від можливих причин її помилкового визначення контролюючим органом), однак гарантує в сукупності з підпунктом 17.1.5 пункту 17.1 статті 17 Закону № 2181-III незастосування штрафних санкцій за порушення податкового законодавства.

Як було встановлено судами, правовою підставою для прийняття оспорюваних податкових повідомлень у них зазначено підпункт "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-III, однак його дія не поширюється на митні органи. Про те, що у підпунктах "а", "б" та "в" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-III, де згадується податкова декларація, це поняття застосовується в буквальному розумінні, а не в родовому значенні, свідчить як їх зміст, так і зміст всієї статті 4 згаданого Закону. Положення цієї норми розкривають особливості подання саме податкової декларації, порядок її прийняття податковим органом, наслідки безпідставної відмови в такому прийнятті тощо. Системний аналіз вказаної норми та приписів статті 17 Закону № 2181-III дає підстави стверджувати, що контролюючим органом у зазначених пунктах є податковий орган. Так, у підпункті "а" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-III як підставу для визначення податкового зобов’язання контролюючим органом зазначено неподання податкової декларації, яка за змістом положень цього Закону подається лише податковому органу (неподання вантажної митної декларації митному органу не тягне правових наслідків, передбачених, зокрема, підпунктом 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 та підпунктом 17.1.1 пункту 17.1 статті 17 Закону № 2181-III). Закон № 2181-III (2181-14) встановлює лише один випадок (визначений підпунктом "г" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4), коли митний орган може нараховувати податкові зобов’язання. Однак він не дає підстав для донарахування податкового зобов’язання, сума якого вже була визначена самим контролюючим органом.

На думку Верховного Суду України, дія підпункту "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-III обмежується випадками донарахування податкових зобов’язань податковими органами, оскільки у ньому зазначено про факти виявлення заниження або завищення податкових зобов’язань у поданих платником податку податкових деклараціях. У справі ж, що розглядається, суди встановили донарахування податкового зобов’язання митними органами за результатами виявлення розходжень між даними перевірки та сумами податків, вже сплаченими платником при митному оформленні.

Право митних органів на проведення митного контролю, зокрема після митного оформлення товару та його переміщення через митний кордон України, та згадуване у МК (стаття 265) право на донарахування податкових зобов’язань за результатами зазначеної перевірки у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, не спростовує правильність суджень касаційного суду у справі, що розглядається, про протиправність донарахування податкових зобов’язань та штрафних санкцій на підставі, зокрема, підпункту "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-III, оскільки зазначений підпункт такого права митному органу не надає. Норми цього Закону є спеціальними стосовно повноважень контролюючих органів на самостійне нарахування податкових зобов’язань платникам податків і виключають таке за встановлених судами обставин.

За змістом пункту 9 Порядку здійснення контролю за правильністю визначення митної вартості товарів, прийнятого на виконання приписів статті 265 МК і затвердженого постановою КМУ від 9 квітня 2008 року № 339 (339-2008-п) (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), у разі заниження податкового зобов’язання та його непогашення протягом 10 днів з дати надходження рішення митного органу про визначення митної вартості товару зазначений орган самостійно вживає заходів для донарахування сум податків і зборів (обов’язкових платежів) у встановленому Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) порядку. Тобто згаданий нормативно-правовий акт у частині можливого донарахування податкових зобов’язань відсилає до порядку, встановленого Законом № 2181-ІІІ (2181-14) , однак у такому – можливість донарахування податкових зобов’язань після митного оформлення, відсутня. Дія підпункту "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-III на митні органи не поширюється. Перелік випадків нарахування (донарахування) податкових зобов’язань контролюючим органом, наведений у статті 4 згаданого закону, є вичерпним. За аналогією закону чи права при прийнятті оспорюваних податкових повідомлень-рішень, якими нараховано податкові зобов’язання і штрафні санкції, митний орган діяти не міг.

Не включення до переліку статті 4 Закону № 2181-ІІІ можливого донарахування податкового зобов’язання після проведення митного оформлення, в результаті виявлення помилкового визначення зобов’язання митним органом, не свідчить про прогалину в регулюванні. Таке регулювання, на погляд суду, може свідчити про кваліфіковане мовчання законодавця.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 120 Конституції України закріплено, що організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України дійшов правильного висновку про незаконність оскаржуваних податкових повідомлень.

Згідно з частиною першою статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

У задоволенні заяви Київської регіональної митниці Державної митної служби України відмовити.

постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.