ВИШИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21.02.2002 Справа N 2/115а
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого-судді Усенко Е.А,
суддів Грека Б.М., Жаботиної Г.В.,
у відкритому судовому засіданні за участю представників сторін
розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у
м. Маріуполі № 8561/10/10-013
про перегляд у касаційному порядку постанови Донецького
апеляційного господарського суду від 17.10.2001р.
у справі № 1/50-01 а
за позовом Відкритого акціонерного товариства “Маркохім” до
Державної податкової інспекції у м. Маріуполі
про визнання частково недійсним рішення про застосування та
стягнення фінансових санкцій,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням Арбітражного суду Донецької області від 08.11.2000р. у
справі 2/115а (суддя Величко Н.Л.), залишеним без змін
постановою Арбітражного суду Донецької області від 19.06.2001р.
та постановою Донецького апеляційного господарського суду від
17.10.2001р. у справі № 1/50-01а (судді: Агапов О.Л., Алєєва
І.В., Мясищев А.М.), позов задоволене частково, рішення ДШ у
м. Маріуполі № 33-23-1/00191201 від 02.08.2000р. в частині
донарахування податку на прибуток у сумі 119094,74грн. з 30%
фінансовими санкціями у розмірі 35728,42грн., податку на додану
вартість у сумі 2980грн. з фінансовими санкціями в розмірі
5780грн. визнано недійсним. В частині визнання недійсним
оспорюваного рішення ДПІ у м. Маріуполі щодо нарахування ПДВ у
сумі 7101грн. з фінансовими санкціями в сумі 14202грн. в позові
відмовлено.
Не погоджуючись з судовими рішеннями ДПІ у м. Маріуполі просить
їх скасувати в частині донарахування податку на прибуток у
розмірі 108 246грн.59коп. , застосування фінансових санкцій у
сумі 32474грн.68коп. , донарахування ПДВ у розмірі 2 889грн. і
фінансових санкцій у сумі 5778грн., обґрунтовуючи свою вимогу
посиланням на неправильне застосування судовими інстанціями
п.п. 5.2.2 п. 5.2 ст. 5 Закону України “Про оподаткування
прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
від 22.05.97р. № 283/97-ВР,
п.п. 5.6.1 п. 5.6. ст. 5 зазначеного Закону, та п.п. 6.2.4
п. 6.2 ст. 6 Закону України “Про податок на додану вартість”
( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
від 03.04.97р. № 168/-ВР.
У відзиві на касаційну скаргу позивач доводить безпідставність
вимог відповідача.
Заслухавши доводи та заперечення представників сторін,
перевіривши застосування судовими інстанціями норм матеріального
та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов
висновку щодо часткового задоволення касаційної скарги ДПІ у
м. Маріуполі.
Апеляційним господарським судом встановлено, що 29.12.98р. між
позивачем та АК “Термінал” було укладено договір
купівлі-продажу, за яким позивач продав, а АК “Термінал” купив
продукцію позивача, в ціну якої не входив залізничний тариф.
Як випливає з приписів ст. 358 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
перевізником є транспортна організація. Оскільки позивач
транспортною організацією не є, то послуги щодо перевезення
вантажу, яким була продана позивачем АК “Термінал” продукція,
позивач не надавав. Апеляційною інстанцією встановлено, що
позивач, уклавши договір з перевізником, діяв за дорученням АК
“Термінал”.
Згідно ст. 407 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, комітент зобов'язаний,
крім сплати комісійної винагороди, відшкодувати комісіонерові
втрачені ним по виконанню доручення суми. Враховуючи, що позивач
не отримав комісійної винагороди за виконане доручення, а
одержав від АК “Термінал” тільки відшкодування понесених витрат,
то апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку
щодо відсутності бази оподаткування по податку на додану
вартість по операції з надання транспортних послуг.
Вирішуючи спір та здійснюючи перегляд справи, судові інстанції
дійшли висновку, що в п.п. 5.6.1 п. 5.6 ст. 5 Закону України
“Про оподаткування прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
відсутні
будь які розмежування між заробітною платою, що одержують
робітники підприємства і заробітною платою, що одержують
робітники об'єктів соціальної інфраструктури, які перебувають у
трудових відносинах з позивачем, з чим відповідач не
погоджується, обґрунтовуючи свої заперечення, тим, що
вищезгадана норма повинна застосовуватись у сукупності з п. 5.1
ст. 5 та п. 1.32 ст. 1 вищезгаданого Закону, які визначають
право на віднесення витрат на оплату праці до складу валових
витрат у разі їх використання у власній господарській
діяльності, направленій на отримання прибутку.
Згідно п.п. 5.6.1 п. 5.6 ст. 5 Закону України “Про оподаткування
прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
до складу валових витрат
платника податку відносяться витрати на оплату праці фізичних
осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником
податку. Із аналізу даної норми випливає, що для віднесення до
складу валових витрат, витрати на оплату праці, необхідна
обов'язкова умова: перебування осіб, заробітна плата яких
віднесена до складу валових витрат платника податку, у трудових
відносинах з таким платником податку. Оскільки апеляційним
господарським судом встановлено, що позивачем до складу валових
витрат віднесено саме заробітну плату працівників, які
знаходились у трудових відносинах з позивачем, то постанова
апеляційного господарського суду в цій частині відповідає
п.п. 5.6.1 п. 5.6 ст. 5 вищенаведеного Закону.
Згідно п.п. 5.2.2 п. 5.2. ст. 5 Закону України “Про
оподаткування прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
до складу
валових витрат включаються суми коштів чи вартість майна, які
добровільно перераховані до неприбуткових організацій, у
випадках, визначених у п. 7.11 ст. 7 зазначеного Закону, але не
більше ніж чотири відсотки оподатковуваного прибутку
попереднього звітного періоду, за винятком відрахувань,
запроваджених пунктом 5.8 цієї статті, таким чином приписом
даної норми Закону передбачено обмеження щодо включення
платниками податку відповідних сум до валових витрат. Ці суми не
повинні перевищувати визначений відсоток від оподатковуваного
прибутку попереднього звітного періоду.
Звітним (податковим) періодом для підприємства вважається
період, по закінченні якого таке підприємство подає звітність.
Пунктом 11.1 ст. 11 вищезгаданого Закону встановлено, що для
цілей цього Закону використовуються такі періоди:
- звітний (податковий) рік - період, який розпочинається
1.01.поточного року і закінчується 31.12.поточного року,
- звітний (податковий) квартал.
Для платників податку, відповідно до п. 16.4 ст. 16 зазначеного
Закону, звітним (податковим) періодом вважається звітний
квартал, оскільки податкова декларація подається ними саме по
закінченні кожного кварталу. Оскільки в судових рішеннях для
обчислення чотирьох відсотків оподатковуваного прибутку
попереднього звітного періоду було використано період - звітний
(податковий) рік, то судовими інстанціями порушено ст. 16.4
ст. 16 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”
( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
, що потягло за собою неправильне застосування
п.п. 5.2.2 п. 5.2 ст. 5 зазначеного Закону.
За таких обставин судові рішення щодо визнання оспорюваного
рішення відповідача недійсним в частині стягнення податку на
прибуток у сумі 5589грн. та фінансових санкції у сумі
1676грн.70коп. підлягає скасуванню.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, ст. 111-9, 111-10, 111-11
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Маріуполі
задовольнити частково.
Рішення Арбітражного суду Донецької області від 08.11.2000р.,
постанову Арбітражного суду Донецької області від 19.06.2001р. у
справі № 2/115-а та постанову Донецького апеляційного
господарського суду від 17.10.2001р. у справі № 1/50-01а
скасувати в частині визнання недійсним рішення Державної
податкової інспекції у м. Маріуполі від 02.08.2000р.
№ 33-23-1/00191201 стосовно стягнення ВАТ “Маркохім” податку на
прибуток у сумі 5589грн. та фінансових санкцій у сумі
1676грн.70коп.
В позові ВАТ “Маркохім” до Державної податкової інспекції у
м. Маріуполі про визнання недійсним рішення від 02.08.2000р.
№ 33-23-1/00191201 стосовно стягнення ВАТ “Маркохім” податку на
прибуток у сумі 5589грн. та фінансових санкцій у сумі
1676грн.70коп. відмовити.
В іншій частині рішення Арбітражного суду Донецької області від
08.11.2000р., постанову Арбітражного суду Донецької області від
19.06.2001р. у справі № 2/115-а та постанову Донецького
апеляційного господарського суду від 17.10.2001р. у справі
№ 1/50-01а залишити без змін.