44/213 Про стягнення заборгованості за договором відповідального зберігання - 16.12.2008 Прийняття

№44/213 позов задоволено повністю. Стягнуто з Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1на користь Національного комплексу "Експоцентр України" 44894 грн. основного боргу, 16700,57 грн. пені, 3142,58 грн. - 7 % штрафу, 1052,55 грн. - 3 % річних, 9690,66 грн. інфляційних витрат, 755 грн. державного мита і 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись з рішенням суду відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати, прийняти нове, яким в позові відмовити в повному обсязі, з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи. На думку скаржника, позивачем фактично не було надано послуг по зберіганню майна відповідача, оскільки майно не було передано по договору зберігання від 31.08.2007р. згідно акту приймання-передачі, а майно, яке передано відповідачем позивачу згідно акта прийому-передачі від 01.08.2007р. свідчить про укладення між сторонами іншого договору згідно ст. 937 Цивільного кодексу України на строк з 01.08.2007р. по 31.08.2007р., який виконано сторонами в повному обсязі.

Позивачем надано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив залишити рішення місцевого господарського суду залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

Колегія суддів, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, вважає, що скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 01.08.2007 p. відповідачем було передано на зберігання позивачеві майно загальною вартістю 7000,80 грн., що підтверджується актом прийому-передачі майна, який містить перелік, кількість та вартість переданого майна.

03.08.2007 р. відповідачем було сплачено позивачеві 7000,80 грн. за зберігання майна, переданого в серпні 2007 року, що підтверджується прибутковим касовим ордером.

Відповідно до ч. 2 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що між позивачем та відповідачем було укладено (вчинено) договір зберігання майна.

Крім того, 31.08.2007 р. між позивачем та відповідачем було укладено договір зберігання № 183-4, відповідно до умов якого позивач (зберігач) зобов'язується прийняти від відповідача (поклажодавця) і за плату зберігати майно останнього, а також повернути поклажодавцеві відповідне майно в схоронності в обумовлений договором строк.

Відповідачем не надано доказів на підтвердження повернення позивачем відповідачеві переданого майна. Також не надано доказів звернення відповідача до позивача з вимогою повернути майно, яке зберігається.

В судовому засіданні представник відповідача зазначив, що майно яке було передано позивачу на зберігання згідно акта прийому-передачі від 01.08.2007р. не було йому повернено, вимоги щодо повернення майна позивачу надіслано не було.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що сторонами було укладено договір зберігання майна, яке було передано поклажедавцем зберігачу до підписання такого договору, що не забороняється ані актами цивільного законодавства, ані умовами договору зберігання від 31.08.2007р. № 183-4.

Як вбачається з п. 1.4. договору № 183-4 від 31.08.2007р. строк зберігання закінчується 31.12.2007 р.

Відповідно до п. 4.1. договору № 183-4 від 31.08.2007р. оплата за послуги по зберіганню майна становить 11223,50 грн. на місяць.

Згідно п. 4.2. договору оплату послуг по зберіганню майна поклажодавець здійснює щомісячно до 20 числа за наступний місяць.

В порушення умов договору відповідач не здійснив оплату наданих позивачем послуг, доказів оплати послуг по зберіганню майна відповідачем ані суду першої, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Сума основного боргу відповідача перед позивачем складає 44894,00 грн.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 Цивільного кодексу України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) є порушенням цього зобов'язання.

За таких обставин, апеляційна колегія вважає висновок місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача суми основної заборгованості в розмірі 44894,00 грн. за послуги по зберіганню майна, правомірним та обґрунтованим.

Статтею 230 ГК України визначено що порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня).

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Відповідно до ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Таким чином, ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України з урахуванням особливості суб'єктного складу учасників господарських правовідносин безпосередньо встановлює пеню в розмірі, що перевищує розмір подвійної облікової ставки НБУ (ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань"), а також передбачає можливість зміни (зменшення або збільшення) цього розміру відповідно до умов укладеного сторонами договору.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що норми ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", які обмежують розмір пені, не застосовуються до зобов'язань, в яких стороною є суб'єкт господарювання, що належить до державного сектора економіки.

Згідно довідки з ЄДРПОУ від 27.03.2006 р. № 332, позивач є державною організацією, заснованою на державній власності.

Відповідно до п. 5.3. договору № 183-4 від 31.08.2007р. у випадку порушення поклажодавцем передбаченого договором строку оплати послуг, поклажодавець сплачує зберігачу пеню у розмірі 0,2 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За таких обставин, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції, що вимоги позивача про стягнення з відповідача пені в розмірі 16700,57 грн., штрафу у розмірі 7 % у сумі 3142,58 грн., 3 % річних в розмірі 1052,55 грн. та інфляційних нарахувань в сумі 9690,66 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Апелянтом не надано беззаперечних доказів на підтвердження тих доводів, на які він посилається в апеляційній скарзі та запереченнях проти позову.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2008р. у даній справі відповідає фактичним обставинам та матеріалам справи, винесено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Керуючись ст.ст. 101, 103, 105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд, -

Апеляційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2008р. у справі № 44/213 - без змін.