36/277 Про витребування майна із чужого незаконного володіння - 23.10.2008 Прийняття

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.09.2008 року у справі№ 36/277 в позові Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 (далі - позивач) до Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_2(далі - відповідач) про витребування майна із чужого незаконного володіння відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 01.09.2008 року повністю та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити. Вважає, що судом першої інстанції при прийнятті рішення було неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що його право власності на витребуване майно підтверджується договором № 12 від 20.02.2004 року та накладною № 220 від 04.11.2004 року.

Як зазначає скаржник, 04.12.2004 року до торгового приміщення, де позивач здійснював свою підприємницьку діяльність, зайшла відповідачка та разом із своїм чоловіком забрали поставлений товар, що, на думку позивача, є незаконним заволодінням без відповідної правової підстави майном позивача, що останнім було зафіксовано на аркушах паперу про повернення товару від 04.12.2004 року.

За таких обставин події, що відбулись 04.12.2004 року не можуть бути засвідчені ніякими первинними документами, оскільки на той момент між позивачем та відповідачем були відсутні зобов'язально-правові відносини щодо повернення товару, а тому, на думку позивача, відповідач є таким, що незаконно, без відповідної правової підстави заволодів майном позивача, а аркуші про повернення товару від 04.12.2004 року є належними та допустимими доказами на підтвердження зазначених обставин.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2008 року вказану апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 23.10.2008 року.

Відзив на апеляційну скаргу відповідач суду не надав.

В судове засідання 23.10.2008 року представник відповідача не з'явився.

В судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги, викладені в апеляційній скарзі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення повноважного представника позивача, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:

Судом першої інстанції встановлено, що 20.02.2004 року між позивачем та відповідачем було укладено договір № 12, за умовами якого відповідач зобов'язався поставити, а позивач - прийняти та оплатити товари за вільними відпускними цінами в кількості й асортименті, згідно накладним документам в строки, узгоджені сторонами.

Відповідно до п. 2.2 договору позивач зобов'язався перераховувати гроші на розрахунковий рахунок відповідача по мірі реалізації товару, але не пізніше 10 днів з дня продажу і своєчасно надавати звіт про проданий товар.

За своєю правовою природою зазначений договір є договором поставки.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Тотожне визначення договору поставки містить і Господарський кодекс України (436-15) , відповідно до ч. 1 ст. 265 якого за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

На виконання умов договору поставки № 12 від 20.02.2004 року відповідач поставив позивачу товар на загальну суму 80 644,00 грн., що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами.

Позивач свої зобов'язання за договором виконував неналежним чином, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість перед відповідачем.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.03.2006 року у справі № 18/239 позов Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_2до Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 про стягнення 78 544,00 грн. задоволено частково. Суд стягнув з Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 на користь Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_2 20 575,00 грн. заборгованості, 205,75 грн. витрат по сплаті державного мита, 30,91 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

В ході вирішення справи № 18/239 судом було встановлено, що видаткові накладні, якими оформлені господарські операції з передачі Суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_2 продукції Суб'єкту підприємницької діяльності - фізичній особі ОСОБА_1, складені з порушенням вимог Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (996-14) , в тому числі деякі з накладних підписані не Суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_1, а іншими особами, які не мали права підпису.

Відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

В частині першій статті 1 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Спір у даній справі виник внаслідок того, що 04.12.2004 року СПД ОСОБА_2 незаконно заволоділа майном СПД ОСОБА_1., яке остання і просить витребувати із чужого незаконного володіння відповідача. На підтвердження даних обставин позивач посилається на аркуші від 04.12.2004 року про повернення товару.

Відповідно до ст.. 387 ЦК України (435-15) власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним .

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння здійснюється шляхом подання до суду віндикаційного позову. Віндикаційний позов є речово-правовим позовом, що може бути пред'явлений лише у разі відсутності між позивачем та відповідачем зобов'язальних правовідносин.

При цьому відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном, тобто заволоділа ним без відповідної правової підстави. Підставою ж віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, зокрема, факти, що підтверджують вибуття майна з володіння позивача.

Тобто, на позивача покладається обов'язок доказування факту вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Незаконність володіння майном відповідачем повинна бути доведена позивачем у суді, оскільки законодавство презюмує добросовісне (правомірне) володіння чужим майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлене рішенням суду.

В обґрунтування своїх позовних вимог та в апеляційній скарзі позивач зазначає, що відповідач незаконно заволодів його майном, а саме, 04.12.2004 року самовільно вивіз із приміщення позивача належний останньому товар, що зафіксовано на аркушах паперу з позначкою "Возврат". Проте, таке твердження позивача не має доказового та правового підтвердження. Так, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що підтверджували б незаконне заволодіння майном, а саме: докази звернення позивача з заявою на дії відповідача до правоохоронних органів.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Отже, враховуючи інститут допустимості засобів доказування, факти порушення законності, що містять ознаки злочину, що переслідуються в кримінальному порядку, встановлюються не господарським судом в силу його компетенції, а органами, наділеними спеціальними повноваженнями, в ході здійснення ними оперативно-розшукових, кримінально-процесуальних дій, а тому твердження позивача про самовільний та незаконний вивіз відповідачем товару із приміщення позивача не доведені належними та допустимими доказами, що підтверджують факт протиправного вибуття майна із володіння позивача.

Більше того, і аркуші паперу з назвою "Возврат: 04.12.2004 року" та підписом ОСОБА_2не є таким доказом, що підтверджує незаконність заволодіння майном, а свідчать лише про добровільне повернення товар, та по суті, про існування між сторонами відповідної домовленості, що, в свою чергу, виключає застосування віндикації, умовою звернення з якою є відсутність між позивачем та відповідачем зобов'язально-правових відносин щодо спірного майна.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги позивача про витребування з незаконного володіння відповідача майна є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не доведено обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог.

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги, скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що господарський суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав їм належну оцінку, прийняв законне та обґрунтоване рішення, а тому, рішення необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

З огляду на викладене вище та керуючись ст. ст. 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

1.Рішення Господарського суду міста Києва від 01.09.2008 року у справі № 36/277 залишити без змін, а апеляційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 - без задоволення.